Розділ «Частина 1 Рак»

— Вони, напевне, зараз місця собі не знаходять, хвилюються.

На обличчі Маккарті спочатку з’явився подив, потім розуміння. Для нього це явно була нова думка.

— Так, напевне. Авжеж, вони хвилюються. О Господи, о-хо-хо.

Джонсі ледь стримав посмішку. У такому стані Маккарті трохи нагадував одного персонажа з фільму «Фарґо».

— Отже, нам краще відвезти вас до них. Якщо це…

— Не хочу бути тягарем…

— Ми вас відвеземо. Якщо вийде. Погода так швидко змінилася.

— Еге ж, — із гіркотою протяг Маккарті. — Ці синоптики могли б бути й точнішими зі своїми бісовими супутниками, допплерівськими радарами і що в них там іще є. Ось тобі і «ясно, помірно холодно», чи не так?

Джонсі з деяким подивом подивився на людину під ковдрою, точніше, на розчервонілу голову з ріденьким каштановим волоссям. Прогнози, які вони чули — він, Піт, Генрі та Бобер, — в останні два дні обіцяли сніг. Деякі з прогнозистів перестраховувалися, заявляючи, що сніг може змінитися дощем, але диктор на радіостанції «Castle Rock» (єдиній, яка тут ловилась, і то не завжди й з перешкодами) говорив про наближення зниженого тиску і замети по шість-вісім дюймів[21], на зміну яким міг прийти північно-східний вітер, якщо збережеться низька температура, а циклон не піде в бік моря. Джонсі не знав, де почув прогноз Маккарті, але точно не по радіо. Просто чувак трохи не при собі, що зовсім не дивно.

— А давайте я поставлю суп, га? Що скажете, містере Маккарті?

Маккарті вдячно всміхнувся.

— Ой, це було б чудово. Учора ввечері в мене жахливо розболівся шлунок, а сьогодні вранці з ним узагалі щось жахливе коїлось. Але зараз мені краще.

— Це стрес, — заспокоїв Джонсі. — Я б уже виблював усі кишки. І, мабуть, у штани б наклав.

— Мене не нудило, — сказав Маккарті. — Я майже впевнений, що не нудило. Але… — знову похитав головою. Цей рух був схожим на нервовий тик. — Не знаю. Усе так переплуталося, немов у страшному сні.

— Страшний сон закінчився, — сказав Джонсі. Він відчув себе трохи ніяково від того, що говорить такі речі — достоту як добра тітонька, — але чоловіка явно було потрібно заспокоїти.

— Так, — промовив Маккарті. — Дякую. І я б не відмовився від супу.

— У мене є томатний, курячий і, здається, банка яловичого. Який бажаєте?

— Курячий, — відповів Маккарті. — Мати завжди казала мені, що немає нічого кращого за курячий суп, коли погано почуваєшся.

Сказавши це, він усміхнувся, і Джонсі мало не роззявив рота від подиву. Зуби в Маккарті були білі й рівні, навіть занадто рівні для справжніх зубів, з огляду на його вік — років сорок п’ять, — але щонайменше чотирьох зубів бракувало: верхніх іклів (батько Джонсі називав їх «вампірські зуби») і центральних зубів унизу — як називалися ці, Джонсі не знав. Зате знав точно: Маккарті не підозрював, що в нього бракує зубів. Жодна людина, знаючи про такі вади у себе в роті, не стала б виставляти їх напоказ, навіть за таких обставин. Принаймні так вважав Джонсі. Із живота піднявся неприємний холодок, мов телефонний дзвінок нізвідки. Джонсі повернувся до кухні, щоб Маккарті не побачив, як скривилося його обличчя, і щоб не замислився. Або навіть не запитав.

— Один курячий суп. Замовлення прийнято, зараз буде. Як щодо підсмаженого сиру?