Розділ «Частина 1 Рак»

- Іди вже! — гаркнув Джонсі. — Посади їх на хрін! Мені все одно, що ти будеш робити. Спусти штани, станцюй хучі-кучі, але примусь цих виродків сісти!

- Іду… — Бобер почав розвертатись, але раптом сіпнувся і зойкнув.

Цілий гурт того, про що Джонсі успішно намагався не думати, несподівано вискочив із комірчини його свідомості на світло, пританцьовуючи й хитро підсміюючись. Однак, розвернувшись, він не побачив нічого незвичайного, крім самки оленя, яка стояла посеред кухні, витягнувши голову над столом, і роздивлялась їх вологими коричневими очима. Джонсі з шумом ковтнув повітря і привалився спиною до стіни.

— Вдавитися мені соплями! — ошелешено видихнув Бобер. Потім почав насуватися на оленицю, плескаючи в долоні. — Ну, пішла, кралечко! Пішла звідси! Ти що, не знаєш, яка зараз пора року? Давай, забирайся! Гостри лижі!

Олениця секунду залишалася на місці з майже людським, дедалі більшим жахом у круглих очах. Потім вона крутнулася, зачепивши головою ряд каструль, черпаків і щипців, що висіли над плитою. Вони задзвеніли, кілька штук зірвалися з гаків, задзвенівши ще гучніше. Наступної миті олениця вистрибнула за двері, майнувши білим хвостиком.

Бобер пішов за нею, затримавшись, щоб жовчним поглядом озирнути розкиданий по лінолеуму посуд.

Велика ріка тварин-утікачів всохла до кількох потічків. Олениця, яку Бобер вигнав з кухні, перестрибнула через кульгаву лисицю, яка, мабуть, втратила одну з лап у капкані, і зникла в лісі. Потім з-над сараю, у якому зберігався снігохід, крізь низько навислі хмари з’явився важкий гелікоптер розміром з автобус. Гелікоптер був коричневий, з білими літерами АНГ на борту.

«АНГ? — подумав Бобер. — Що ще за АНГ?» Потім він зрозумів: це Авіація Національної гвардії, ймовірно, з Банґора.

Гелікоптер трохи нахилив товстий ніс, і Бобер кинувся надвір, розмахуючи над головою руками.

— Гей! — закричав він. — Гей! Нам потрібна допомога! Хлопці, нам тут потрібна допомога!

Гелікоптер опустився й завис футах у сімдесяти п’яти[37] над землею, здійнявши вихор свіжого снігу. Потім рушив до Бобра, тягнучи вихор за собою.

— Е-ге-гей! У нас тут хворий! Хворий! — волав Бобер, стрибаючи, як ті дубозаді танцюристи в ковбойських чоботях, почуваючись повним ідіотом, але продовжуючи надриватись.

Гелікоптер поплив до нього, низько, але не зменшуючи висоти і, схоже, не збираючись приземлятися. Жахлива думка закралася у свідомість Бобра. Що це було, якийсь вплив людей у гелікоптері чи звичайна параноя, він не знав, але раптом відчув себе чимось прикріпленим до яблучка мішені в тирі: влуч у Бобра і виграй годинник з радіо.

Двері вертольота ковзнули вбік, і в отворі з’явилася людина з мегафоном і в найоб’ємнішій куртці з-поміж тих, які Бобру будь-коли траплялося бачити. Але не куртка і не мегафон схвилювали Бобра. Його стурбувала киснева маска на обличчі цього хлопця. Він ніколи не чув, щоб пілотам потрібно було вдягати маски на висоті сімдесят п’ять футів. Якщо, звичайно, вони дихають нормальним повітрям.

Людина заговорила в мегафон. Слова ринули голосно й чисто, незважаючи на «вих-вих-вих» вертолітного гвинта, але все одно звучали якось дивно, частково через штучне посилення, але головним чином, вирішив Бобер, через маску. Неначе з висоти промовляв якийсь божественний робот.

— Скільки вас? — проголосив божественний голос. — Покажіть на пальцях.

Бобер, розгубившись і злякавшись, спершу подумав тільки про себе та Джонсі — Генрі й Піт, зрештою, все ще не повернулися — і підняв два пальці, ніби показував знак миру.

— Залишайтеся на місці! — пророкотав голосом божественного робота чоловік у гелікоптері. — Ця територія перебуває в зоні тимчасового карантину! Вам заборонено її покидати!

Снігопад до того часу вже вщух, але вітер налетів і жбурнув в обличчя Бобру тонку хмарку піднятого гелікоптером снігу. Він примружився й замахав руками. Вдихнув морозного повітря, виплюнув зубочистку, щоб не проковтнути її мимохіть (як постійно пророкувала мати, зубочистка в горлі мала стати причиною його загибелі), і закричав:

— Що значить — карантин? У нас хворий, ви повинні спуститись і забрати його!