Розділ «Частина 1 Рак»

— Мені щось недобре, хлопці. Потрібно прочистити шлунок. Якщо я прочищу шлунок, то… — Він знову застогнав і пукнув. Цей звук був тихішим і нагадував рідке булькання. Джонсі скривився. — То мені покращає, — закінчив Маккарті.

Джонсі подумалося, що цей голос не схожий на голос людини, якій може найближчим часом покращати. Судячи з голосу, Маккарті задихався й відчував сильний біль. І ніби навмисно, щоб підкреслити це, він знову застогнав, цього разу голосніше. Потім знову пролунав булькітливий тріск, і Маккарті скрикнув.

— Маккарті! — Бобер спробував відчинити двері, але ручка не поверталася. Маккарті, їхній маленький подарунок із лісу, замкнувся зсередини.

— Ріку! — Бобер заторохтів ручкою. — Відчини двері, чувак! — Бобер намагався говорити безтурботно, ніби все це було одним великим жартом, дитячим розіграшем, але від цього здавався ще більш переляканим.

— У мене все гаразд, — подав голос Маккарті. Стало чутно його натужне дихання. — Мені просто… Хлопці, мені просто потрібно звільнити кишечник. — Пролунала нова серія пострілів. Недоречно було називати те, що вони чули, випусканням газів або пусканням вітру — ці фрази легкі й повітряні, як зефір. Звуки, що долинали з-за дверей, були грубими і м’ясистими, як розривання плоті.

— Маккарті! — сказав Джонсі й постукав. — Відчини двері!

Але чи справді він хотів увійти? Ні. Йому захотілося, щоб Маккарті знайшов хтось інший або щоб він досі блукав у лісі. Ба гірше, в глибині його мозку якась безжальна рептилія підказувала, що Маккарті треба було пристрелити з самого початку. «Будь простішим, дурнику», — як казали в програмі Карли «Анонімні наркомани».

— Маккарті!

- Ідіть геть! — мляво обурився Маккарті. — Ви можете піти і дати людині спокійно… дати людині спокійно розслабитися? Господи!

«Вих-вих-вих» — гучніше і ближче.

— Ріку! — тепер заговорив Бобер. Він відчайдушно намагався зберігати безтурботний тон, як альпініст, що зірвався зі скелі й чіпляється за мотузку. — Звідки в тебе кров іде, приятелю?

— Кров? — Маккарті, схоже, був щиро здивований. — Та не йде в мене ніяка кров.

Джонсі та Бобер обмінялися переляканими поглядами.

ВИХ-ВИХ-ВИХ!

Звук нарешті привернув усю увагу Джонсі, і наступної миті він відчув неймовірне полегшення.

— Це гелікоптер, — сказав він. — Напевне, вони його шукають.

— Ти гадаєш? — на фізіономії Бобра намалювався недовірливий вираз людини, яка чує щось занадто хороше, щоб це виявилося правдою.

— Точно! — Джонсі припустив, що люди в гелікоптері, можливо, переслідують загадкові вогні в небі або намагаються з’ясувати, що відбувається з тваринами, але він не хотів думати про ці речі, на них йому було начхати. Не начхати йому було на те, як зняти Ріка Маккарті з унітаза і сплавити до лікарні в Макіас або Деррі. — Іди надвір, помахай, щоб вони приземлилися.

— Ану як…

ВИХ! ВИХ! ВИХ! А з-за дверей долинули нові болісні, рідинні звуки, за якими пролунав черговий крик Маккарті.