Розділ «Частина перша. Кривава забава»

Виявилося, що Сью не може цього витримати, тож вона обернула розмову проти нього.

— Відколи це ти почав розбиратися в усіх цих великих моральних проблемах? Відтоді, як почав мене трахати?

Вона побачила, як з його обличчя здуває добрий настрій, і їй стало шкода.

— Мабуть, краще б я промовчав, — сказав він і підтягнув угору штани.

— Це я винна, а не ти. — Вона поклала долоню на його руку. — Мені соромно, розумієш?

— Так, — сказав він. — Але мені не слід було давати порад. У мене не дуже добре виходить.

— Томмі, тобі часом не буває гидко бути таким… ну, Популярним?

— Мені? — Питання відбилося на його обличчі подивом. — Ти маєш на увазі: футбол, президент класу — все таке?

— Так.

— Ні. Це не дуже важливо. Старша школа — не дуже важливе місце. Коли до неї переходиш, то здається, що це крутизна, але коли вона закінчується, ніхто не бачить у ній нічого крутого, хіба що заллє мізки пивом. Принаймні так воно з моїм братом і його друзяками.

Її це не заспокоїло; її страхи навіть погіршали. Мила й прекрасна Сьюзі зі старшої школи Юена, головна ялинка на кожній новорічній виставі. Сукня для випускного хтозна-відколи висить у шафі, захищена пластиковою обгорткою.

Вечірня темрява притислася до трохи запітнілих вікон машини.

— Напевне, все закінчиться тим, що я працюватиму на батьковому авторинку, — сказав він. — У п’ятницю й суботу сидітиму вечорами «У дядька Біллі» чи в «Кавалері», питиму пиво й балакатиму про ту суботу, коли відбив подачу Сандерса і ми засмутили весь Дорчестер. Оженюся з якоюсь гризливою бабою, завжди їздитиму на торішній моделі, голосуватиму за демократів…

— Не треба, — сказала вона, коли її рот раптом наповнився темним і терпким страхом. Вона притягнула його до себе. — Кохай мене. У мене голова сьогодні геть нездорова. Кохай мене. Кохай мене.

Тож він кохав її, і цього разу все було інакше, цього разу йому вистачало місця, не було того набридливого натирання, а натомість — приємне відчуття контакту, що піднімалося дедалі вище. Двічі йому доводилося зупинятися й переводити подих, щоб стриматися, а тоді він продовжував

(до мене він був незайманим і зізнався в цьому я б повірила якби він збрехав)

і то продовжував завзято, а вона дихала короткими різкими ковтками, а тоді почала кричати й триматися за його спину, нездатна спинитися, спітніла, гидкий присмак зник, кожна клітина ніби переживала свій окремий оргазм, тіло наповнилося сонячним світлом, у голові пролітали музичні ноти, а в черепі, у клітці думок, пурхали метелики.

Пізніше, дорогою додому, він офіційно спитав, чи піде вона з ним на Весняний бал. Вона сказала, що піде. Він спитав, чи вирішила вона, що їй робити з Керрі. Вона сказала, що ні. Він сказав, що нема ніякої різниці, але їй здавалося, що є. Їй почало здаватися, що вся різниця саме в цьому.

Зі статті «Телекінез: аналіз і наслідки» (щорічний альманах журналу Science за 1981 рік) авторства Діна Д. Л. Макґаффіна:

Звісно, навіть і тепер є такі вчені — на жаль, у їхніх передніх рядах можна побачити й товариство з Університету Дюка, — які відкидають приголомшливі висновки, що випливають зі справи Керрі Вайт. Подібно до «Товариства пласкої Землі», розенкрейцерів чи тих аризонських сектантів, котрі впевнені, що атомна бомба неможлива, ці безталанні плюють проти вітру логіки, сховавши голови в пісок (перепрошую за змішану метафору).