Розділ «Бурлачка»

– А як ми попадаємо, чи донесеш нас? – спитала Марія.

– Коли б пак подужав тебе підняти та ще й донести, – сказав Михалчевський.

Марія й справді заточилась і впала. Михалчевський підвів її за руку. Синій жупан замазався у пил.

– Ой Василинко, серце! Обтруси мене, бо я й руки не підведу, – насилу говорила Марія. – Іване! Обтруси-бо мене.

– Дома обтрусишся сама. Оце почну серед шляху тебе трусити, – сказав Михалчевський.

– Бодай же тебе трясця трясла! Якби Василина впала, то ви б усі її обтрусили ще й додому одвели б, а як Марія впаде, то ви ще й глузуєте з неї, – сказала Марія.

– Бо Василина краща й молодша од тебе.

– Куди ж пак! Моргну бровами, то ще й не один такий, як ти, мені музики найме, – сказала Марія.

– Де ви, Василино, живете? – вперше промовив Михалчевський до Василини.

– В Марії, – сказала Василина, липнувши на Михалчевського важкими віками.

Тим часом вони дійшли до Маріїної хати. Марія одімкнула двері. Вони увійшли в хату.

– От я у вас і гостем буду, – сказав Михалчевський.

– Про мене будь і гостем, тільки не ми тебе будемо вітати, а ти нас почастуй горілкою, – сказала Марія.

– Обтруси передніше жупана, Маріє, – сказав Михалчевський, – годі вже тобі пити. Сідаймо лучче та побалакаємо.

Василина й Марія дорогою трохи протверезились, поскидали жупани й повішали на жердці.

– То й посідаймо, – сказала Марія, сідаючи коло Михалчевського.

Василина сіла по другий бік стола і сперлась ліктем об стіл. Її втомлені очі дивились на Михалчевського тихо і з дитячою байдужістю. Вони втрьох сиділи й мовчали. Михалчевський роздивлявся на Василину, освічену тихим західним світом.

– Шкода, Іване! без чарки й розмова не розмова, – сказала Марія. – Бач, як ми понадимались, як сичі на стрісі.

– Чи й ви будете пити? – спитав несміливо у Василини Михалчевський.

– А чом же. Як почастуєте, то й вип’ю, – обізвалась Василина.