Розділ «Бурлачка»

– А що? Добре вино? Ану, ще випий од мене! – обізвався Прушинський і знов налив і подав Василині чарку вина.

Василина взяла чарку й випила.

– Е! бачте, які ви! – обізвалась Ярина, – як мене, то й не частуєте вином.

– Бо ти вже підтопталась. Ти вже баба, – сказав Прушинський.

– Яка ж я баба? Хіба я вам пупа різала, – сказала зобіжена Ярина.

Ще довгенько паничі пили й закушували та жартували з молодицями, а далі сіли грати в карти.

Тим часом молодиці пішли в садок і познаходили поховані в бур’яні клунки з борошном, з крупами, з пшоном, салом і всяким панським добром. Вони поодносили мішки – хто до тітки, хто до матері.

Посесорове добро точилось, як через решето. А паничі все пили, та курили, та грали в карти, доки не розвиднілось надворі, і тільки світом пороз’їжджались додому.

Ястшембський ліг в постіль, курив цигарку, а його думка чогось вертілась коло Василини. Він її неначе бачив перед дзеркалом, всю облиту вечірнім сонцем, всю в квітках, в стрічках, в червоному сяєві кругом її чудового лиця, кругом тонкого стану. Він багато звів з розуму дівчат, багато любив паннів, та ні одна панна не вразила так глибоко його серця, як Василина. Він почутив в своїй душі щиру, правдиву любов.

Сільська краса, чесність, навіть дикість – все подобалось Ястшембському в Василині.

«Чи не оженитись мені з нею? Але чи любить вона мене? Може, вона мене ненавидить, як усі мужички, й тільки любить мої гроші, гарні убори, червоні чоботи та квітки… А що, якби я оженився з нею?» – подумав Ястшембський і зареготався на всю кімнату.

– Ото було б диво! А багата жінка? а гроші? а Варшава або Київ? А що скаже рідня, що скажуть тітки? що скажуть сусіди? Ну, це вдрав би штуку! Не знати що лізе в голову та й годі! – сказав Ястшембський й з тими словами закутався в укривало й заснув міцним-міцним сном.

Другого дня Ястшембський ввійшов в залу й одчинив вікно в садок. Під вікном були витолочені всі квітки, а кущі оргинії лежали при землі поламані. По грядках на квітках було видно широкі сліди.

– Одарко! – гукнув він в пекарню. – Хто це витолочив квітки? Який це чорт понапускав товару в садок? Чи ти ба, що то на квітках!

– Може, вночі перескочила через тин товаряка. Це, мабуть, погоничі не зачинили звечора воріт. Оце лишенько моє! Та тут качалась, мабуть, й не одна товаряка! – бідкалась Одарка, заглядаючи через вікно в садок.

Ястшембський посипав чортами та бісами, як простий мужик. Досталося й Одарці, її батькові й матері, погоничам, наймичкам, з усім їх родом і кодлом. Ястшембський пішов по дворі, заглянув в хату для челяді, вилаяв в батька в матір усіх наймитів і, вернувшись до покоїв, звелів Василині подавати самовар.

Василина принесла самовар й поставила на столі перед Ястшембським. Ястшембський сидів за столом, спершись ліктем на подушку, й курив цигару. Він був в сорочці, в червоному шлафроці й в туфлях, вишитих квітками. Василина глянула на його розкішне лице, на густе розкидане волосся на голові, на довгі м’які вуси, на повну білу шию, на міцні, здорові груди й спахнула. Неприбраний, непричесаний, розхристаний Ястшембський здався Василині ще кращим.

– Що ж ти, Василино, не нудьгуєш за своєю Комарівкою? – спитав ласкаво панич.

– Ні, не скучаю, – ледве обізвалась Василина, насилу піднявши довгі вії.

– Подивись же на мене! Чого ти дивишся у землю, неначе що загубила? – сказав панич.