Розділ «Микола Джеря»

– Оце як я здорово запив своє бурлацтво! – казав Микола, встаючи вранці з-під лавки. – Не я п’ю, горе п’є та мої нещадимі злидні. Не сприяла мені доля за ввесь мій вік.

Цілий тиждень Микола запивав своє гірке бурлацтво і приходив додому п’яний. Дочка й зять зглядались між собою й мусили мовчать. Зять пам’ятав, що живе в тестя у приймах і що він настоятель на Джерине поле й грунт.

– Не сердьтесь, діти! – казав до їх Джеря. – Проп’ю свою біду та й закаюсь пити, поки й мого живоття.

Зять мусив змовчувать: робив усяку угоду Джері, бо він був у приймах і постерігав, що Джеря п’є з горя.

Микола й справді швидко закаявся пити, за свої гроші купив конячку з візком і почав хазяйнувать. Його вдача, як велика річка після весни, почала входить в свої береги; але часом вряди-годи знов несподівано виходила з берегів і розливалась бурлацтвом, доки зовсім вгамувалась на старість.

Тим часом на селі завелись нові порядки; вже завели волость, і громада обрала за голову одного багатого чоловіка й поклала йому плату на рік двісті карбованців. Голова зараз почув, де раки зимують, і почав з писарем потроху обкрадать громадський скарб, встоював за свій багатий рід і всі громадські повинності скидав на вбогих хазяїнів.

Раз якось голова послав до Миколи десяцького, щоб він дав свого коня під станового.

Микола знав, що коні самого голови і його багатої рідні стоять дома в повітках.

– Нехай голова дає свої коні або пошле до своєї рідні, – сердито одказав Джеря.

Голова послав до Миколи десяцького вдруге. Микола дав коня, але зараз пішов до шинку, де було чимало громадян, і почав нарікать на голову за те, що він усю громадську вагу скидає на бідніших хазяїнів, а собі вже поставив нову хату з світлицею та з кімнатою, наче збудував панську економію.

– Голова краде наші гроші, а ми мовчимо. Він швидко переведе наші коні й худобу, а ми нібито повинні йому на все настачать. Хіба таки в нас на селі й людей нема. Даймо чередникові сто карбованців, то він буде таким самим головою, ще й спасибі скаже! Скиньмо його, іродового сина! Нехай знає, що громада великий чоловік.

– То й скиньмо! Правду ти, Миколо, кажеш! Чи вже ж таки в нас на селі вартого чоловіка не знайдеться. Оберім ще вбогого. Бачили вже багатих в головах, побачимо й бідних!

Старий, аж трухлявий, корчмар, той самий, що колись брав у заставу одежу старого Джері, як Микола женився, налив Миколі півкварти горілки й трохи не долив.

– Чом же ти не доливаєш, вражий сину! – крикнув Микола на жида. – Ти думаєш, що я не знаю, скільки ти заробляєш на тих недоливках?

– А скільки я заробляю на тих недоливках? – спитав старий шинкар. – Бодай мені бог не долив стільки віку, скільки я тобі не доливаю.

– Довелось би тобі давно загинуть, – сміявся Микола. – Ти не доливаєш на сто карбованців на рік.

– Ой вай! Куди ж пак! – на сто карбованців! Якби тому була правда, я б досі був багатим купцем.

– Давай ще півкварти! – крикнув Микола.

Шинкар налив півкварти й не долив на цілий палець.

Він бачив, що Микола вже був трохи напідпитку. Для п’яних він не тільки не доливав, а ще й води підливав.