Розділ «Микола Джеря»

– Ми недавно побрались, – сказала Любка, показуючи на чоловіка.

– А хата стала ще нижча; мабуть, осіла. І образи ті самі, – промовив Микола, – перед ними молилась твоя мати. Чи ви вже вольні?

– Вже, хвалить бога, не робимо панщини, – обізвався Любчин чоловік, – ще оремо передніше поле, а це кажуть, що приїдуть наділять нас землею на виплат, чи що.

– Якби не та панщина, може й мати ваша була б жива, і я не тинявся б у світах більше двадцяти год. Чи давно померла моя стара мати?

– Бабуся вмерли давно: ще я була дівчиною, – промовила Любка.

– Чи добре ж вам жилось без мене? – спитав Джеря.

– Ет! яке там добро! Бідували та побивались з матір’ю до останнього часу, – сказала Любка. – Якби не така важка робота, то, може, мати й тепер були б живі. Сідайте, будьте ласкаві! – сказала Любка і хотіла назвать Джерю татом, але язик сам задержав на кінчику те слово.

Джеря мовчки вийшов з хати, перейшов двір, пішов у садок, а далі пішов на город, на леваду понад річкою. Високо й густо розрісся вишник, що він насадив, неначе зелене гніздо; через його навіть не промикувавсь промінь сонця. Верби коло тину стали дуплинасті і взялися порохнею. Микола шукав очима тієї старої гіллястої груші, з-під котрої він вперше побачив Нимидору, як вона брала з Раставиці воду. Груші вже не було й сліду. Микола ледве налапав ногами в кропиві сухий спорохнявілий пеньок. Од його не пішло ні одного паростка. Микола пригадав собі той пишний вечір, пригадав той дивний сон, що колись снився йому, як він спав під грушею, те кришталеве листя, ту дивну жар-птицю, що ніби співала Нимидориним голосом.

Любка повела батька на кладовище й показала йому могилу над Нимидорою. Кладовище було обкопане глибоким ровом. На окопі росла густа дереза. З одного боку по окопі росли високі верби. Сонце тільки що сіло за горою і його останнє рожеве проміння гасло на самих вершечках верб. Любка показала Джері Нимидорину могилу під вербами. Могила вже заросла травою. Микола зняв шапку, перехрестився й похилив голову, держачи обома руками шапку перед собою. Любка плакала. З Миколиних очей покотились дві здорові сльози і впали у траву.

Надворі було тихо, як у хаті. В тій тиші ніби було чуть, як смерть витала над кладовищем. Микола довго стояв і думав, а потім тихо промовив, махнувши рукою:

– Все померло, й сліду не зосталось. Марно перегоріло й перетліло моє життя, і тепер зостався тільки попіл, доки його не поглине свята земля.

Одначе Микола помиливсь: з його не швидко став попіл. Він і сам не добачав, що в йому ще тліє великий жар, як після спалених дубових дров. Під сивим волоссям затаїлась міцна, запекла й правдива душа.

З кладовища Микола пішов до священика і найняв панахиду за Нимидору. Любка пішла додому, увійшла в хату, зглянулась з чоловіком і перекинулась кількома словами.

– Це батько твій прийшов? – промовив чоловік.

– Здається, батько, бо дуже плаче за матір’ю, – промовила Любка.

– Де ж це ходив твій батько так довго? Мабуть, десь бурлакував? – спитав чоловік.

– Бог його знає, де він ходив, покинувши нас. А що вже мати наплакалась та набралась лиха, то, мабуть, нікому не доводилось так бідувать, як матері.

– Та, мабуть, батько не од добра втікав. Адже ж і Кавун утік: повтікали й інші наші вербівці, – промовив чоловік.

Микола зостався жить при своїй дочці. Дітям спочатку було дуже чудно. Любка першої ночі таки добре боялась: для неї все здавалось, що до їх притарабанився волоцюга і може ще й лиха накоїть у хаті. Вона насилу звикла звати Миколу батьком. Він так і зостався для неї чужісіньким чоловіком за все його живоття.

Микола пішов по селі, познаходив старих знайомих людей, своїх перевесників, почав про все розпитувать, а далі зайшов з ними до шинку та поставив їм з горя такого могорича, що й сам з ними звалився під лавку і проспав там п’яний цілу ніч.