Розділ «Микола Джеря»

Тим часом Бжозовський багато втратив своїх панщанних людей і почав їздить скрізь по сахарнях та зганяти їх додому. Чимало людей половив він і вернув до Вербівки, та ніде не знаходив Джері.

Він пам’ятав його кулаки, і на його грудях і досі ніби вогнем пекло те місце, де його вдарила мужича рука.

В той час в Аккермані настав становий, родом з Київщини, знайомий і навіть приятель Бжозовського. Перебираючись з місця на місце, він забрів аж на Басарабію і досвідчивсь, що в забродських ватагах багато вербівських втікачів. Становий налетів несподівано з поліцією й на Ковбаненків курінь, похапав багато вербівців і між ними й Миколу. Їх усіх позабивали в кайдани і посадили в тюрму. Становий зараз дав знати Бжозовському. Бжозовський, маючи діло в Одесі, поїхав до Одеси, а потім і до Аккермана. В його душа стрепенулась од пихи. Він був ладен втратить пів-Вербівки, аби тільки помститись над Миколою.

Бжозовський поїхав до Аккермана і подав прошення в суд. Одначе йому не видали підданих без суду.

Довго сиділи в тюрмі рибалки, доки їх покликали на суд. Бжозовський ждав тиждень, ждав другий, а суду не було. Вже минув місяць. Бжозовський витратив багато грошей, проживаючи в Аккермані, а суду все-таки не було. Бжозовському здалося з нудьги, що і його посадили в тюрму на висідку, як і його підданих. Нарешті його покликали в суд. Два москалі з рушницями на плечах привели на суд десять вербівців. Вони вгляділи свого пана і поопускали голови. Один Микола сміливо дивився на пана своїми темними пронизуватими очима. Бжозовський, вже зовсім сивий, витріщив на нього свої здорові очі і, здається, був ладен з’їсти Миколу очима.

Перед судом стояло десять чоловіка бурлак. То не були ті обідрані, замлілі, миршаві бурлаки, які пробувають по українських сахарнях. Перед судом стояли здорові високі люди, повбирані в гарну одежу. Між усіма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рівним станом і гордим, сміливим поглядом. Його не зігнула недоля й тяжка неволя. Його брови і вуса чорніли, а голова вже ніби снігом припала. Виски й тім’я ще чорніли й лисніли, і тільки ніби білим пилом припали, а сивина обхопила його голову, ніби білим вінком, як буває у чорнявих людей з цупким густим волоссям.

Він став високий та поставний чолов’яга з дужими руками, з широким станом. На його міцних руках було видно ніби дротяні напружені жили. З-під густих низьких брів блищали невеликі темні горді очі. Вид у його був сміливий. Чорні довгі вуса висіли, як дві гадюки. Вид його був одкритий, неначе випнутий. Ні один пружок лиця не ховався десь всередину; тільки очі лежали глибоко в ямках, ніби поховались десь під бровами, й виглядали звідтіль і розумно, й хитро, й сміливо, й гордо, та все дивились скоса вбік, ніби казали, що вони нікому не ймуть віри. Інші бурлаки, побачивши свого пана, стояли похнюпившись. Здавалось, ніби вони побачили свою смерть, що підняла над їх головами залізну замашну косу.

– Як вас звуть? – спитав суддя в Миколи.

– Я Іван Посмітюх, – промовив Джеря неохоче низьким голосом, ніби з домовини.

– Він зветься Микола Джеря! – крикнув Бжозовський, не втерпівши, і заблищав своїми сірими круглими витрішкуватими очима.

– Якого ти вєроісповєданія? – питав далі суддя по-великоруській.

– Басарабського, – сказав Микола, не зрозумівши слів судді й думаючи, що він його питає про губерню.

– Я не про те питаю. До якої церкви ти ходиш? – питав далі суддя.

– Часом ходжу до кривдянської, а часом до аккерманської, як трапиться.

– Та не про те мова мовиться. Якої ти віри? – питав суддя вже сердито.

– Якої ж я віри… християнської, такої, як і люди, – сказав Микола.

Суддя розсердився й почав кричать.

– Звідкіль ти родом? Де жив твій батько і як твій батько звався?

– Я таки тутешній з діда й з прадіда. Я родом з Кривди. Батько мій звався Посмітюх, і діда люди дражнили Посмітюхом.

– Він родом з Вербівки, з Київської губернії, – обізвався пан, дивуючись з Джериних слів.