Розділ «Дорогою ціною»

— Га! хто ж його знає! Ходім у конак, — радив Іван, — так і так, розкажемо, був чоловік та пропав… Побачите, вони вже знайдуть його…

Соломія ладна була за щонебудь учепитися, аби напасти на Остапові сліди. Та й нічого іншого не лишалося, як послухати Йванової ради. Для певности вона ще раз обдивилася кожен закамарок у хаті, гукнула кілька разів Остапа у плавнях. Іван допомагав їй своїм пискливим голоском. Все було надаремно. Тоді вони чимдуж поспішили назад у Галац, бо вже почало смеркати.

Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок з горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому виду спокійно вислухав їх через драгомана. Він перекинувся кількома словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:

— Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка. Давно вже наставляли сільце на горобців, та ось піймалися. Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі опинилися у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже. Од москаля, кажеш, на перевозі… я так і знав, що він рус, втікач… От ми й одішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині… І не прохай, і не благай, нічого не поможу. Ну, чого стоїш? Айда!..

— А ти що за один? — помітив турок Івана, — теж, видно, з циганського табору?

— Я… я нічого… я так… Оце вигадали — я тут служу у градінаря, Тодоракі прозивається — хіба не знаєте?.. Оце але!..

Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся й забалакав з іншим. Драгоман замахав на неї руками й мало не випхав за двері.

Вона вийшла з конаку.

Що було робити, де шукати рятунку?

Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города.

Перед ними висів туман, а в йому виразно виднілись лиш жовті, мокрі гілячки дерев, осяяні вікнами з верхніх поверхів кам'яниць. Прохожі стрічались рідко, зате під ворітьми, по лавках, сиділи рядами, як горобці на плоті, веселі й гомінкі румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломіїного горя, ще байдужіше, ніж плавні. І чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стільки терпіли, стільки набідувалися на Басарабії, мало не пожили смерти у плавнях? Чи не краще було б зогнити у панській неволі серед своїх людей?

— Не журіться, — потішав її Іван, — та же там, у конаці, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердіти… Побачите, що його пустять… А ми завтра порадимось з людьми… Я піду до хазяїна свого, він тутешній, знає порядки… Не журіться, жур не поможе… Гей, смутку мій, де б мені вас переночувати?.. Чи не знає Савка? Підемо до Савки, в нього добряча хазяйка.

По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.

— Забіжу до вас завтра, так з полудня… може, випрошусь у хазяїна, — попрощався з нею котигорошок.

Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана.

І справді, Іван з'явився, як обіцяв, з полудня.

— Ну, що? — накинулась на нього Соломія.

— Бакшиш треба дати… ви не знаєте, що це бакшиш? Куку в руку… хабар… як не дамо, одвезуть раба Божого у Рені, до москалів. А ті не погладять по головці, ой, ні… Розказував Савка — ви ж пам'ятаєте Савку? — що як його одвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати… та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро — ви не бачили, бо він чуприною закриває — й одіслали до пана… Вже скільки по тюрмах поволочили, то він і лік тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що — втік знов сюди… У Тульчу, каже, піду… завзятий хлопець… хе-хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? де? кажіть! Аж дур голови береться…

Не вважаючи на всі розказані Іваном страхи, Соломії трохи розвиднилось. Коли тільки річ у грошах, — вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона од рота одриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.

— Ось вам усе, що склав, хай і моє до почина, — наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима. — Та ще там у вашому клунку щось є, може продасте шуплаття…