Соломія почала оповідати, та Іван раз-у-раз перебивав її.
— Хе-хе!.. я гукаю — Остапе! Соломіє! — аж коли гляну, а навкруги вода… тільки буль-буль під веслами, буль-буль… а берег так і пропав у темряві…
— Ох, лишко! — охкав Іван наче баба, — під саме серце влучив, бач…
Іван витріщав на Соломію очі і крутив, здивований, цапиною борідкою.
… А як же, а як же, та же обсмалили б як кабана… пропала б душа християнська ні за понюшку табаки… хе-хе!
… Ви думаєте — точнісінько так і мені було; ото пристали ми до берега…
… Оце але! Ну й бісова циганка!.. він її лупцює, а вона йому очі з лоба дере, так як…
Іван перебив Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки діп'яв свого.
— Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, їй-богу!.. Де чоловік думав при купі, з гарними людьми, а тут… тільки клунок ваш у руках… Йдемо на другий день у конак записуватись, а мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас — кажуть, вільні… Ну, живий живе й гадає — хе-хе-хе! Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди — та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую — їй-богу!.. Та чекайте ж бо, не перебивайте!.. От вийшов я на базар — став коло наших… оглядаю тих, що наймають… Проходять турки — гал-гал-гал! як жиди наші… Чорні греки так і шпають, так і шпають… Підійшов до мене один чоловік, румунами їх тут звуть — «йди, каже, до мене за «аргата»… Аргат — це по-їхньому, а по-нашому наймит… А я й не знав, про що він… Чого хочеш, питаю? А він «аргат, аргат»… Насилу розтолкували люди… Чому ні? — кажу, та й пішов за ним. Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі… Оце молодиця його почне на мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «бун аргат, каже, бун», ще й по плечу плеще… Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!.. А як же сподівайся, хе-хе-хе! От Савка — пам'ятаєте Савку? — такий високий, сухий… Е, які ж бо ви, ото Савка, що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… так він кличе під Тульчу… Йди, каже, туди, там землі не міряні, бери, займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном будеш… Знаєте що, Соломіє… ой, знаєте що: рушаймо всі туди — їй-богу… І Остап з нами… От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом… однак сьогодні свято… Ну, це але! Ну, це так!.. І не гадав і не снив навіть… Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!
Іван крутив головою: од щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він не вгаваючи жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.
Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблючи у булгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом з Іваном і з отим Савкою — який це Савка? — охітніше буде вирушати у нові місця.
— Ну добре. Ви вже тільки заждіть, поки я зроблю покупки…
— І я з вами піду… я вже буду триматися вас як сліпий плота, а то знов загублю де… хе-хе-хе…
Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили білу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби і жалібно мекала. Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Чого, через віщо — вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломія, не слухаючи вже Іванової бесіди, побігла до дверей. Двері були підперті кілком знадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно й пусто. Нікого. Де ж усі поділися? Куди подівся Остап? Може, вона помилилась і попала не на ту хату? Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза… Може, Остап вийшов з хати та підпер двері?
Соломія гукнула Остапа.
Ніхто не обізвався. Та чого ж в хаті такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом… Де ж слабий Гіца? Він не міг рушитися, як вона виходила з дому, ледве дихав. Що ж сталося?
Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку — коня й воза нема. Вона побігла до других хат, заглянула в повибивані вікна — нікого й нічого. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди й горло. Де Остап?
— Оце але! — дивувався Іван, бігав за Соломією, чудно витріщав на неї очі та докучав усякими дурними радами.
— Куди його поділи? — питала сама в себе молодиця, дивлячись на Івана і не бачачи його. Вона нічого не могла зрозуміти: думки й гадки скакали у неї в голові й розкочувались, як намисто.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Михайло Коцюбинський. Вибрані твори» автора Коцюбинський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дорогою ціною“ на сторінці 24. Приємного читання.
TextBook