Печера Атлантида знаходиться на лівому березі Збруча поблизу Завал ля Хмельницької області. Народний переказ оповідає, що колись над скельною товщею стояла церква, яка одного дня "завалилася" під землю в карстове провалля, після чого село було прозване Заваллям.
Однак, власне карствова печера відкрита у стінці місцевого закинутого гіпсового кар'єру (висотою 18 м) у 1969 р. спелеологами Київського Палацу піонерів (керівник В. Я. Рогожніков). За особливостями й скульптурною красою будови й справжніми розсипами гіпсових кристалів першопрохідцями печеру названо "Атлантида".
Печера має три поверхи і складається з кількох дуже великих залів, з'єднаних сіткою вузьких ходів. Скажімо, площа залу "Динамо" сягає 400 м2, а висота — 12 м. У залах трапляються велетенські кам'яні брили провально-гравітаційного походження. Найбільший середній Магістральний поверх з залами й гротами розташований на 1,0—1,5 м вище нижнього "Підвального ярусу" і на 5—9 м нижче верхнього "Перехідного ярусу". Верхній ярус — це лабіринт високих (до 5,0 м) та вузьких ходів, ними можна по верху перейти з однієї магістралі в іншу. Загальна довжина печери становить 2525 м. В Атлантиді збереглися надзвичайно гарні гіпсові кристали, окремі з яких за розмірами сягають 1,5 м. Тож спелеологи називають її справжнім підземним мінералогічним музеєм України. Асоціації, які виникають у відвідувачів від огляду багатства мінералогічних форм та кольорів кристалічних утворень, передають назви, дані першовідкривачами гротам і залам Атлантиди: Золотої осені, Ніжність, Квітів, Червоних маків, Снігової королеви, Храм Богів тощо.
Поблизу Атлантиди розташовані менші гіпсові печери Хмельниччини — Киянка (73 м), Цапова Дюра (40 м) і Ново-сілка (20 м).
Доволі цікавими для екскурсійного відвідування є невеликі вапнякові Нігинські печери національного природного парку "Подільські Товтри". Від мезоліта й до пізнього середньовіччя ці печери активно використовувалися місцевим населенням для проживання й переховування від ворогів у лихоліття.
Вперше вапнякові печери каньйону Смотрича були описані у 1841 р. А. Пшездзієцьким у краєзнавчому нарисі: "Неподалік Смотрича є містечко Черче, під Черчем скелястий яр, у глибині яру у половині скелі є печера. Вхід до неї з каплички витесаної у скелі, але такий низький, такий тісний, що входити до печери треба на руках і ногах. Печера невелика, не висока, однак чоловік двадцять стоячи у ній поміститись можуть. У декількох місцях у стінах отвори до нових печер ведуть, усі подібні між собою і всі вистелені людськими кістьми".
До XVI ст. відноситься документальне свідчення про оборонне використання Нігинських печер. В. Антоновичем у кам'янецьких актових книгах був знайдений акт, складений 1643 р., про розмежування між маєтком Анни Домаратовічевни Радець-кої селом Лучникович (сучасне Залуччя) та маєтками кам'янецького католицького єпископа Нічином (сучасний Нігин) і містечком Черчем. При цьому розмежуванні Нігинська печера виявилась у пограничній смузі обох маєтків. І документ визначив таке право власності на неї: "Во істину печера повинна залишатись на завжди і на віки у спільному користуванні людей як із Залуччя так і з Черча; ні одна сторона не повинна її вважати своєю виключною власністю, але вона повинна слугувати місцем спільного сховища від поганих та від усякого іншого ворога під час набігів на країну. Вільно в ній шукати притулку всякому чоловікові та всякій жінці і всякому жителю до найменшої дитини так із Залуччя, як із Лучникович, як із єпископського Черчинського маєтку... Але якби сам поміщик одного села не допустив користуватись печерою поміщикові іншого села або його людям, або слугам, або служанкам під час ворожого нашестя, то він буде підлягати штрафові в 100 гривен... Драбини ж до печер повинні будувати спільно жителі Залуччя та Черча, а хто, одержавши повістку, не виконає цієї повинності, заплатить два золотих штрафу..." [22].
Нігинські печери (Залучанські, Черчинські) знаходяться за 1,6 км на північний захід від Нігина на лівому березі Смотрича. їх е три: Безіменна або Людська (найбільша), Кінська та Жидівська. Входи до печер відкриваються у 10-метровому прямовисному відслоненні силурійських вапняків, які утворюють борт каньйону Смотрича. Найбільша з печер відкривається гротом, з якого вузький лаз веде до коридору 2 м завдовжки, що переходить у невелику камеру довжиною 4 м, шириною 2,5 м, висотою 2,0 м. З цієї камери хід розгалужується на лівий (5 м завдовжки) і правий (3 м). По закінченні цих двох коридорів печера розширюється у камеру 2,5 м завдовжки, шириною 1,5 м при висоті 2,0 м. Загальна довжина печери, названої Ні-гинська-1, за зйомкою одеських спелеологів, складає 110 м.
Кінська печера має довжину 10,2 м, ширину 2,0—3,2 м та висоту 2—3 м. Жидівська печера — це коридор без розгалужень, довжиною 13,5 м. Обидва кінці печери виходять назовні і мають зручні входи.
У 1883 р. Нігинські печери вперше археологічно дослідили В. Антонович та К. Мельник. Дослідниками у культурному шарі дна печери було виявлено людські та звірині кістки. Крім того, дуже велика кількість людських кісток лежала безпосередньо на поверхні дна коридорів та камер у цілковитому змішанні. Повну відсутність черепів серед кістяних решток В. Антонович пояснив тим, що численні відвідувачі печери, "керовані благочестивими мотивами", збирали черепи, виносили їх із печери та ховали. Адже місцева легенда оповідає про те, що тут загинули сотні краян з навколишніх сіл, які переховувалися у печері під час одного з татарських набігів, але були виявлені кочівниками і задушені димом з розпалених при вході у лабіринт вогнищ.
Через цей народний переказ грот при вході до печери був перетворений на каплицю. Селяни позносили туди ікони та щорічно на день Св. Онуфрія тут відправлявся молебень, на який сходилися жителі навколишніх сіл. Як зазначає К. Мельник, вже в кінці XIX ст. до Нігинської печери часто приїжджали туристи з Кам'янця-Подільського, Вінниці і Києва [22].
Детальне антропологічне вивчення окремих кісток з культурого шару Нігинської печери дало підстави В. Антоновичу відзначити в них ознаки, властиві для скелетів первісної людини. Це твердження було остаточно підкріплене археологом
С. Н. Вібіковим у 1940 р., який за знайденими артефактами відніс печерну стоянку до епохи мезоліту.
Не менш легендарною й туристично атракційною у НПП "Подільські Товтри" є Кармалюкова печера біля Привороття. У ній, за переказами, тривалий час переховувався й прикопував відібрані в багатіїв скарби народний месник Устим Кармалюк.
Майже всі відомі з давнини печери Поділля місцеве населення використовувало як об'єкти чернечого усамітнення й переховування від ворожих навал.
Так, по Дністру нижче Могилева-Подільського розташоване мальовниче с. Бронниця, де збереглися найбільші за розмірами у Придністров'ї печери, в яких українські селяни переховувалися під час облав турецько-татарських людоловів.
З сакральними цілями печери Подільського Подністров'я населення краю використовувало ще з енеоліту (Баламутівська печера Чернівецької області, печера Вертеба Тернопільської області). Значний пізнавально-туристичний потенціал мають печери-святилища слов'ян V—XI ст., зокрема Язичницька.
Язичницька печера знаходиться біля Міжгір'я на Тернопільщині і має довжину ходів 42 м. Названа так печера у зв'язку з виявленим у ній давньослов'янським печерним храмом "Язичницька святиня" з археологічним матеріалом, датованим IX ст. Тут зберігся унікальний для українських теренів плоский жертовний камінь-плита діаметром 4 м і товщиною 65 см.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Туристичне краєзнавство» автора Петранівський В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Печери України як пам'ятки природи“ на сторінці 4. Приємного читання.
