Розділ 1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ

Туристичне краєзнавство

Визначення територіальних меж губерній та повітів і складу їх населення повинно було безпосередньо виходити з даних межувань, а здійснення економічних і фіскальних завдань опису губерній посилювали роль землемірів і цінність їхньої роботи, яка мала краєзнавчий характер. Кінцевим результатом Генерального межування було складання атласів. У 1777 р. при Академії наук був створений Топографічний комітет, який розробив "Проект топографічного опису Росії", заклав фундамент для такої копіткої роботи, як складання топографічних описів губерній і намісництв, що була проведена наприкінці XVIII ст. і сприяла розвитку краєзнавчих досліджень.

Першу суто наукову експедицію по Лівобережжю України у 1768—1775 рр. організував академік А. Гюльденштедт. Зібрані ним матеріали про культуру і побут українців і нині залишаються унікальними. Відомості з різних галузей культури українського народу містилися у працях історика Г. Міллера, академіка В. Зуєва та інших авторів, що подорожували Україною. О. Шафонський склав у 1780 р. "Топографічний опис Чернігівського намісництва". У 1790 р. в Москві видано книгу Я. Маркевича "Записки про Малоросію, її жителів та виробництво".

Після приєднання у 1795 р. частини земель України (Волині, Київщини, Поділля) до складу Російської імперії у правлячих колах виникли потреби в отриманні різнобічної інформації про соціально-економічний стан території з метою якнайефективнішого використання її багатств. У новоутворених губерніях розпочався збір необхідних статистичних матеріалів краєзнавчого характеру.

У 1796 р. побачила світ "Генеральна табель по Волинській губернії". Переписи проводилися за спеціальною формою. У 1798 р. з'явився більш достовірний "Географічний й економічний опис Волинської губернії 1798 р.". В органічному зв'язку з топографічними описами стоїть урядовий указ 1783 р. "Про складання генеральних атласів обмежуваних губерній". Атласи намісництв містили стислі топографічні описи.

Топографічний опис є надзвичайно цінним джерелом з погляду методики організації краєзнавчого дослідження та наявності фактичного краєзнавчого матеріалу. Наприкінці XVIII ст. — на початку XIX ст. було здійснено комплексний опис більшості територіальних одиниць Російської імперії, зокрема й українських.

У перших десятиліттях XIX ст. в Україні сформувався ряд місцевих культурно-просвітницьких, у тому числі етнографічних, центрів: Полтава, Одеса, Ніжин, Харків, провідним з яких згодом став останній. Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 р. Університетська друкарня видавала журнали й альманахи, книжки з українського народознавства. Викладачі та студенти ВНЗ розгорнули роботу зі збору пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості. Професор Г.Успенський опублікував змістовну працю з історичної етнографії "Опит повествования о древностях руських" (1811— 1812 рр.).

У стінах Харківського університету обмінювалися поглядами й творили національне наукове краєзнавство такі відомі вчені, як 1.1. Срезневський (ректор університету) та М. І. Костомаров (1817—1885 рр.) — основоположник народницького напрямку в історіографії України, етнограф, поет і драматург.

М. Костомаров у 1846 р, у Києві разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком та іншими заснували Кирило-Мефодіївське Братство. Наукова краєзнавча спадщина Братства величезна, з-під пера його членів вийшли фундаментальні праці з історії України XVI—XVIII ст., низка етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції у Правобережну Україну.

У 1830—1840-х рр. широко розгортається народознавча і краєзнавча діяльність в Одесі. Тут засновується Одеське товариство історії і старовини (1839 р.). Цінні пам'ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали були зосереджені в археологічному музеї Товариства, який у 1859 р. об'єднався з Одеським міським музеєм старовини.

З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут університету (1834 р.). Цьому значною мірою сприяла діяльність видатного фольклориста, історика та етнографа, першого ректора університету М. О. Максимовича, який разом з М. Костомаровим сформував своєрідний центр історико-краєзнавчого дослідження України. У 1834 р. у Києві створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зініціював створення музею старожитностей при Київському університеті.

Значну роль у вивченні та публікації джерел з історії України, консолідації українських істориків й археологів відіграла "Тимчасова комісія для розгляду давніх актів" або ж "Київська археологічна комісія" (1843—1921рр.). Наукові дослідження цієї комісії сприяли формуванню в українській історичній науці допоміжних дисциплін, а зібрані нею колекції історичних документів стали базою для заснування першого в Україні державного історичного архіву — Київського центрального архіву давніх актів.

На півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень стало Одеське товариство історії та старожитностей. За період свого існування (1839—1922 рр.) це товариство випустило 33 томи наукових записок, більша частина яких має суто краєзнавче спрямування.

Третій етап — становлення українського краєзнавства — охоплює останню третину XIX ст. — початок XX ст,

У другій половині XIX ст. краєзнавство розвивалося в руслі статистично-економічних та фольклорно-етнографічних досліджень народного побуту. Ця діяльність з залученням великого кола краєзнавців-аматорів велася практично в усіх реґіонах України. Звіти про ці дослідження частково публікувалися у місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, у періодиці.

Третій період розвитку національного краєзнавства розпочався важливою науковою подією — проведенням етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю Правобережну Україну. Керував експедицією видатний український етнограф і фольклорист, правник за освітою, автор тексту українського національного гімну "Ще не вмерла України", географ-краєзнавець Павло Чубинський. Під час цієї експедиції П. Чубинський відвідав 36 повітів Правобережної України. Експедиція зібрала величезний краєзнавчий матеріал — 12 томів. Обробка та друкування зібраних матеріалів зайняли шість років і були завершені в 1878 р. Праці вийшли під загальною назвою "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", 1872— 1878 pp. За цю унікальну працю П. Чубинського нагороджено золотою медаллю PIT (1873 p.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 p.).

13 лютого 1873 р. у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Головою Південно-Західного відділу було обрано Г. Ґалаґана — землевласника, юриста, а керуючим справами — П. Чубинського.

Південно-Західний відділ за три роки свого існування провів масштабну наукову програму по вивченню України. Ним опубліковано ряд етнографічних програм, здійснено одноденний перепис населення Києва, видано два томи "Записок...", 1873 p., 1876 p., бібліографічний покажчик, присвячений природі Київщини, ряд збірок пам'яток народної творчості. Активна діяльність науковців і громадськості української і фінської колоній Російської імперії викликала занепокоєння російської влади, і 7 липня 1876 р. Південно-Західний відділ було закрито. А П. Чубинського було зіслано під нагляд поліції в Петербург. З того часу в діяльності Географічного товариства настала велика перерва (відроджене в 1947 p.).

Систематичні краєзнавчі дослідження розпочаті у цей період церковно-історичними товариствами в усіх реґіонах України. Найбільш плідними на оригінальні краєзнавчі студії виявилися церковно-столичне та археологічне товариство Київської духовної академії, Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство та Полтавський церковний історико-археологічний комітет.

Творець народної національної школи в Україні, видатний педагог К. Д. Ушинський (1824—1871 pp.), автор підручників "Рідне слово" і "Дитячий світ", теоретично обґрунтував необхідність використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі та поклав початок практиці шкільного краєзнавства. Краєзнавство як педагогічне явище К. Д. Ушинський розглядав всебічно, вбачаючи в ньому могутній засіб вивчення Вітчизни. Він першим запропонував увести до навчальних планів початкових шкіл України предмет вітчизнознавство й постулював таку тезу: "успішним є навчання, яке здійснюється на базі краєзнавства".

Інший видатний український педагог — Софія Русова (1866— 1940 рр.), автор першого українського шкільного підручника "Початкова географія" (1911 р.), виданого українською мовою, — нерозривно пов'язувала вивчення географії з краєзнавством. Вона запропонувала створити товариство організації подорожей — прототип сучасних центрів туризму і краєзнавства сучасної молоді.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Туристичне краєзнавство» автора Петранівський В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Розділ 1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ
  • Особливості розвитку краєзнавства в Галичині

  • Історія розбудови карпатської туристичної інфраструктури (друга половина XIX ст. —1939 р.)

  • Розвиток краєзнавства в Українській PCP у 1920—1940-х та повоєнних роках XX ст.

  • Утворення та діяльність Всеукраїнської спілки краєзнавців

  • Розділ 2. ТУРИСТИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО УКРАЇНИ: ОБ'ЄКТ, ПРЕДМЕТ, ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

  • Об'єкт і предмет туристичного краєзнавства

  • Функції та методи дослідження національного краєзнавства

  • Джерела національного краєзнавства

  • Висновки

  • Розділ 3. ТУРИСТИЧНА КАРТОГРАФІЯ ЯК ОСНОВНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ЗАСІБ ТУРИСТИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА

  • Сучасний стан туристичної картографії в Україні

  • Туристична карта: мета створення, вимоги, що ставляться до туристичної карти

  • Зміст легенди туристичної карти. Спеціальні умовні позначення та їх використання на туристичній карті

  • Знакування туристичних маршрутів на місцевості

  • Висновки

  • Розділ 4. ПРИРОДНІ КРАЄЗНАВЧО-ТУРИСТИЧНІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ

  • Потенціал природних краєзнавчо-туристичних ресурсів України

  • Історія заповідної справи в Україні та поняття про державний природно-заповідний фонд

  • Класифікація об'єктів природно-заповідного фонду України

  • Особливості природно-заповідного фонду Карпатського регіону

  • Висновки

  • Розділ 5. ФОРТЕЦІ, ЗАМКИ І МОНАСТИРІ ЯК КРАЄЗНАВЧО-ТУРИСТИЧНІ ОБ'ЄКТИ

  • Класифікація оборонних споруд. Законодавство України про охорону культурної спадщини

  • Характеристика видатних пам'яток фортифікаційного зодчества України

  • Використання замків і фортець у туризмі

  • Розділ 6. КУРОРТНІ РЕСУРСИ УКРАЇНИ

  • Історія вивчення та використання мінеральних вод і лікувальних грязей в оздоровчих цілях

  • Класифікація курортів України

  • Географія населених пунктів України, віднесених до курортних

  • Висновки

  • Розділ 7. ОРГАНІЗАЦІЯ ВИКОРИСТАННЯ ПЕЧЕР ДЛЯ ЦІЛЕЙ ТУРИЗМУ

  • Печери України як пам'ятки природи

  • Використання карстових печер для спелеотуризму, спелеотерапії та інших цілей

  • Розділ 8. МУЗЕЇ ЯК ОБ'ЄКТИ КРАЄЗНАВЧО-ТУРИСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  • Роль музеїв у розвитку суспільства

  • Класифікація музеїв України

  • Визначні музеї України

  • Львів — місто-музей і місто музеїв

  • Висновки