Розділ 2. СЕРТИФІКАЦІЯ ТОВАРІВ І ПОСЛУГ

Практичне функціонування системи сертифікації почалось після Другої світової війни. Зараз вона включає понад 75 систем сертифікації, кожна з яких розповсюджується на конкретні групи продукції. Наприклад, по побутових приладах і машинах діють 15 систем сертифікації (електропобутові прилади, побутові холодильники тощо). Національна система сертифікації знака ОТ1 базується на принципі децентралізації, за винятком найважливіших питань, які вирішуються АРОТТОІІ і Керівним комітетом системи.

Починаючи з 1981 р. 18 національних організацій були визнані урядом Франції вповноваженими органами з сертифікації. Серед них найбільш значною, звичайно, є АРОТТОІІ, Згідно з Законом від 1978 р. про інформацію та захист споживачів і декретом від 1980 р. сертифікати якості визначені як ознаки продукції, які підтверджують, що її характеристики контролюються незалежним національним органом.

Подібні процедури спостерігалися і в інших економічно розвинених державах.

Наявність великої кількості національних систем сертифікації в країнах Західної Європи, які базувались на нормативних документах цих країн, призвела до ситуації, коли однорідна продукція оцінювалась різними методами за різними показниками. Це було технічною перешкодою в торгівлі між країнами-членами Європейського Союзу (ЄС) і заважало реалізації ідеї створення простору без внутрішніх кордонів, у якому забезпечується вільне переміщення товарів та послуг.

Відмінності в сертифікації відповідності стосувались також і адміністративних аспектів. Внаслідок чого технічні бар'єри, обумовлені різними нормативними документами, долались у країні-імпортері шляхом повторення процедур сертифікації, які в країні-експортері (виробнику) вже були проведені за чинними там правилами. Вирішення цієї проблеми було знайдено 21 грудня 1989 р., коли Рада ЄС прийняла документ "Глобальна концепція з сертифікації і досліджень". Основна ідея цього документа полягає у формуванні довіри до товарів та послуг шляхом використання таких інструментів, як сертифікація та акредитація, що побудовані за єдиними європейськими нормами. Ця довіра повинна бути підтверджена якістю та компетентністю.

Основні рекомендації "Глобальної концепції" ЄС можна сформулювати у шести тезах:

1. Заохочення загального застосування стандартів по забезпеченню якості серії 29000 і сертифікація на відповідність цим стандартам.

2. Застосування стандартів серії 45000, які встановлюють вимоги до органів з сертифікації та випробувальних лабораторій при акредитації.

3. Заохочення створення централізованих національних систем акредитації.

4. Заснування організації з досліджень і сертифікації в галузі, яка не регулюється законодавством.

5. Гармонізація інфраструктури випробувань і сертифікації в країнах ЄС.

6. Укладання договорів з третіми країнами (не членами ЄС) про взаємне визнання випробувань та сертифікатів.

На відміну від країн Західної Європи в США відсутні єдині правила сертифікації або єдиний національний орган з сертифікації. Діють сотні систем, створених при різноманітних асоціаціях-виробниках, приватних компаніях. Такий же стан у країні зі стандартизацією - стандарти розробляються сотнями організацій, які мають різноманітний статус.

Незважаючи на відсутність єдиного національного органу з сертифікації, на який урядом було б покладено спільне керівництво роботами з сертифікації, здійснюють спроби по створенню загальних критеріїв для чинних сертифікаційних систем. Для цього створена національна система акредитації випробувальних лабораторій, організується система реєстрації сертифікаційних систем. Сертифікація в США є гарантією якості на національному (якщо орган, при якому вона створена, дійсно є загальнонаціональним) і міжнародному рівнях. Проте, при відсутності законодавства, яке встановлює обов'язковість сертифікації, авторитетом користуються системи сертифікації, створені при таких загальновизнаних організаціях, як Національна лабораторія страхових компаній, Лабораторія американських підприємств газової промисловості, Випробувальний центр сільськогосподарської техніки у штаті Небраска тощо.

Щодо країн так званого "соціалістичного табору", у тому числі СРСР, то політичні події кінця 1980-х років не дали можливості реалізуватися планам розвитку в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ, 1949-1989 рр.). Проте інтеграційні процеси в світовій економіці змушували колишні соціалістичні країни розвивати й удосконалювати процеси сертифікації та акредитації, гармонізуючи їх із загальноєвропейськими та світовими стандартами.

Сьогодні сертифікація продукції (процесів, робіт. послуг) здійснюється в рамках існуючих міжнародних і національних систем сертифікації, діяльність яких визначається основоположними стандартами організаційно-методичного характеру, розробленими в рамках Міжнародної організації з стандартизації (ISO) за активної участі Міжнародної електротехнічної комісії (IEC). На початку 1970-х років ISO для розробки способів взаємного визнання національних і регіональних систем сертифікації та міжнародних знаків відповідності продукції вимогам стандартів і технічних регламентів, насамперед, у галузі забезпечення безпеки споживачів, захисту навколишнього середовища і охорони здоров'я населення, було створено Комітет Ради ISO з сертифікації - СЕРЛЖО. Цим комітетом підготовлено зведення принципів сертифікації, що отримало назву "Кодекс принципів ISO/ІЕС по системах сертифікації третьою стороною на відповідність стандартам". Кодекс виходить з необхідності застосування міжнародних стандартів у національних системах сертифікації.

У 1985 р. СЕРТІКО було перетворено на Комітет Ради ISO з оцінки відповідності (CАSCO), і функції його були розширено.

Сьогодні головними міжнародними організаціями, які сертифікують якість продукції (процесів, робіт. послуг) є Міжнародна організація із стандартизації (ISO), Європейський Комітет з оцінювання та сертифікації систем якості (ЕО^), Європейська мережа оцінювання та сертифікації систем якості (EQNET), Європейська організація з випробувань та сертифікації (EOTC) та ін. (табл. 2.1.1, 2 .1.2).

Таблиця 2.1.1

Міжнародні організації з сертифікації