Розділ «4. Дотик величі»

Це тільки кіногерої не виявляють ані найменших ознак залежності від кого б то не було — але ви і я, кожна людина, створені для того, щоб бути залежними. Залежність від Бога творить героїв із звичайних людей — таких, як Ябец, таких, як ви і я. Яким чином? А в нас немає іншого виходу, як тільки волати до неба словами третього відчайдушного благання Ябеца:

«Коли б рука Твоя була зо мною!..»

І тим самим ми даємо місце Божій силі для здійснення Його волі і прославляємо Його справами, які здаються неможливими.

Зверніть увагу: Ябец не починав свою молитву з прохання про те, щоб Божа рука була з ним. Починаючи свою молитву, він ще не відчував такої потреби. Йому ще здавалося, що він впорається — було б тільки на ньому Боже благословення, поширив і побільшив би тільки Господь його границю… Він ще мало чим ризикував і тому мало чого боявся. Але як тільки межі почали поширюватися, і неймовірні завдання втілення Божих задумів у всій величі постали перед ним, він зрозумів, що без Божої руки він «як без рук».

Він міг повернути назад чи спробувати ще якийсь час рухатися вперед, покладаючись лише на власні сили. Замість цього, він почав молитися.

Якщо прагнення Божого благословення — найяскравіший знак нашого Йому поклоніння, а прагнення зробити якнайбільше для Нього — наше найбільше бажання, то прохання про те, щоб Божа рука була з нами — це наш правильний стратегічний вибір, який дозволяє нам зберігати і примножити те велике, заради чого Бог поклав початок у нас і в наших життях.

Ось чому Божу руку, яка перебуває з нами, ми називаємо «дотиком величі». Не ви стаєте великим — ви стаєте лише залежним від міцної руки Господа. З усіх боків потреби, які обступили вас, обертаються Його нічим не обмеженими можливостями. І Він звеличується у вас і через вас.

Якось, коли наші діти ще не ходили в школу, ми з Дарлін повезли їх у великий міський парк. Це був один з тих парків, де дорослий шкодує, що він уже не дитина. Там були гойдалки, каруселі, колесо огляду, але що там було найзвабливішим, так це гірки — не одна, а цілих три: маленька, середня і велика. І п'ятилітній Девід, ледь угледівши ці гірки, кулею полетів до маленької.

— Може, тобі піти разом з ним? — запропонувала мені Дарлін.

Але я дотримувався іншої думки.

— Зачекай, погляньмо, що він буде робити, — сказав я.

Ми присіли на найближчу лаву і стали дивитися, як Девід у повному захваті добрався до вершини маленької гірки. Широко посміхнувшись, він помахав нам рукою і з'їхав униз.

Потім, без жодних вагань, він попрямував до середньої гірки. Добравшись до середини сходів, він обернувся і глянув на мене. Я відразу зробив вигляд, начебто дивлюся в інший бік і не звертаю на нього ніякої уваги. На мить він замислився, ніби зважуючи свої сили, а потім обережно спустився назад, роблячи зупинку після кожної перекладинки.

— Любий, піди допоможи йому, — сказала мені дружина.

— Не тепер, — відповів я і підморгнув їй, даючи зрозуміти, що насправді слідкую за ситуацією і тримаю її під контролем.

Хвилин п'ять Девід простояв біля підніжжя середньої гірки, спостерігаючи за тим, як інші діти залазять нагору, з'їжджають і весело біжать, щоб повторити все знову. Нарешті його маленьке серденько сповнилося рішучості. Він теж може!

І він піднявся на гірку… і з'їхав униз. Потім ще. І ще. І на нас при цьому навіть не оглянувся.

Потім ми побачили, як він круто повернувся і попрямував до найвищої гірки. Тепер уже Дарлін затурбувалася по-справжньому:

— Брюсе, мені здається, що він не повинен робити це без нашої допомоги. А тобі так не здається?

— Ні, — відповів я якомога спокійніше. — Але я думаю, що він не буде й намагатися. Поспостерігаймо ще трохи.