Київська Русь також відзначалася увагою до проблем морального виховання, прикладом чого є, зокрема, "Повчання князя Володимира Мономаха дітям" (1117)., де Володимир Мономах, великий князь київський (1053-1125) наводив дітям приклади того, як потрібно жити, закликав їх любити батьківщину, бути працелюбними, хоробрими. За Мономахом, мужність і відвага мають поєднуватися з гуманністю, доброзичливістю, старших потрібно поважати, до ровесників ставитися привітно.
У "Руській правді" (XI ст.) публікувалися математичні задачі. Загалом у педагогічній літературі того часу систематизовані поради щодо виховання в дітей благочестя, поваги до батьків і старших, поради щодо морального і розумового розвитку.
Актуальною була проблема визначення терміну початку шкільного навчання, де пріоритет надавався седмиці (Галицько-Волинська держава). Наприклад, є згадки про життя іконописця Петра, якого батьки віддали навчатися з семи років.
У XIII-XIV ст. типовим явищем у тодішній системі освіти стали "майстри грамоти", які навчали дітей з урахуванням їхніх вікових та індивідуальних особливостей рахунку, письма, читання. Педагогічною пам'яткою був "Домоустрій" (Сильвестр, 7-1566), який разом із вимогами виховання дітей у "страху Божому", застосування до них фізичних покарань радив батькам їх любити, турбуватися про розвиток.
Розвиток генетичних ідей пожвавився в середні віки під впливом суспільних вимог до справи навчання і виховання. Рішучий поштовх до їх започаткування дали наукові уявлення Плоті на (204 або 205-269 або 270), який важливою якістю душі вважав її цілісність. Учений вивчав самосвідомість як гарант і основну одиницю свідомості людини, здатної до інтроспекції. Його наукові уявлення в 301 році були тематично систематизовані під назвою "Енніади" учнем Порфирієм (бл. 233 - бл. 304): розділ 4 "Про душу"; розділ 5 "Про божественний розум" (П. Адо, 1991).
Як наслідок, у віковій психології важливими стали проблеми розвитку пізнання, дослідження динаміки пізнавальних процесів та методів їх формування. Вивченням цих питань займалися видатні мислителі:
1. Августин Аврелій (Блаженний) (354-430). Родоначальник християнської філософії. Вважав, що генезис психіки не залежить від зовнішніх впливів, а спрямовується власною вродженою активністю. Розробляв проблему самовдосконалення ("Я сумніваюсь, отже, існую"), способи подолання відхилень у психічному розвитку, засуджував насилля над дітьми. Основні праці: "Про вчителя", Про свободу волі", "Спокута".
2. Ібн Сіна, або Авіценна (бл. 980-1037). Філософ, лікар, музикант, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав вплив фізіологічних процесів на розвиток психіки в різні вікові періоди (ідея зв'язку психічного та фізіологічного). Основна праця: "Книга знання" (1024-1037).
3. Ібн Рушд, або Аверроес (1126-1198). Філософ і лікар, видатний послідовник Аристотеля. Вивчав індивідуальні особливості, показав залежність сприймання навколишньої дійсності від властивостей нервової системи. Прихильник необмежених людських можливостей у процесі пізнання. Основна праця "Заперечення заперечення" (бл. 1180).
4. Ф. Аквінський (1225 або 1226-1274). Філософ і теолог, систематизатор схоластики на основі християнського арістотелізму. Ієрархічно розташовував форми психічних проявів, де кожне явище має своє місце і межі. Основна праця: "Теологічна сума" (1264-1272).
5. Е. Роттердамський (1466 або 1469-1536). Визначний гуманіст епохи Відродження. Визначив умови освіченості: розум, пам'ять, старанність. Розробив оригінальну систему врахування вікових особливостей у навчанні: на заняттях діти з'їдали букви-тістечка (вважалося, що такий спосіб сприяє засвоєнню грамоти). Основна праця: "Про раннє і гідне виховання дітей" (1529). Предметом окремого інтересу було вивчення вікової безглуздості як принципу поведінки ("Похвала глупоті", 1509), де нерозлучними супутницями Глупоти є Улесливість, Забуття, Лінь, Насолода, Безумство, Зажерливість, Розум, Непробудний Сон, Пияцтво, Невихованість (це властиве кожному віку, в чому полягає перехід від одного вікового періоду до наступного: глупота усуває страждання).
У цілому інтерес до вивчення дитячої психіки бере початок від Х.Вівеса (1492-1540), Я А. Коменського (1592-1670), Дж. Локка (1632-1704).
Особливу роль у становленні вікової психології відіграли погляди Я.А. Коменського, автора "Великої дидактики" (1632), "Материнська школа" (1633), "Світ чуттєвих речей в малюнках", про природо відповідність навчання і виховання, необхідність урахування вікових особливостей дітей. За Я. А. Комснським, життя підростаючої особистості складається з дитинства (від дня народження до шести років), отроцтва (6-12 років), юності (12-18 років), змужніння (18-24 років). Учений уперше не споглядально, а аргументовано визначив критерії вікової періодизації: у дитинстві відбувається посилене фізичне зростання та розвиток органів чуттів, в отроцтві - розвиток пам'яті та уяви; в юності, крім того, відбувається високий рівень розвитку мислення; під час змужніння розвивається вольова сфера, схильність до гармонічного становлення.
Я. А. Коменський був одним із перших учених, який поставив вікову періодизацію в залежність від навчально-виховної системи. Наприклад: перші шість років життя - це. материнська школа (дошкільне виховання під керівництвом матері), 6-12 років - шестирічна школа рідної мови, 12-18 років - латинська школа або гімназія (для юнаків), 18-24 років - академія.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вікова і педагогічна психологія» автора Поліщук В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Лекція 2. Витоки вікової психологи як науки“ на сторінці 2. Приємного читання.
