Розділ без назви (2)

ДИКЕ СЕРЦЕ

Глибокі води — задума в людськім серці…

_ПРИП. 20, 5

Духовне життя не може бути схожим на життя в провінції. Це завжди фронтир. І ми, що живемо тут, повинні примиритися з таким життям і навіть радіти, що воно завжди буде невлаштованим.

_ГОВАРД МЕЙСІ

Хочу скакати до пасма гір, за яким заходить сонце

Я не терплю пут і не люблю огорож

Не обмежуй мене.

_КОУЛ ПОРТЕР, «Не обмежуй мене»

Нарешті я опинився в дикій місцевості. Вітер у верхів’ях сосен шумить, мов океан. Хвилі набігають із безмежної блакиті вгорі, розбиваючись об гірський кряж, на який я вибрався — десь у горах Севетч, що в центрі штату Колорадо. Піді мною, миля за милею, розкинулося відлюдне море полину. Зей Ґрей увічнив цю траву як пурпурно-сиву, проте більшу частину року вона сріблисто-сіра. Це така територія, якою можна день у день їхати верхи, не зустрівши ані душі. Сьогодні я йду пішки. Хоча цього пообіддя сяє сонце, тут, біля континентального вододілу, повітря не нагріється вище нуля, і тепер я тремчу від поту, що виступив, поки я підіймався цим схилом. Останні дні жовтня, скоро зима. Вдалині, що близько сотні миль на південний захід, сніг уже вкриває гори Сан Гуан.

Гострий аромат полину все ще тримається моїх джинсів і прояснює свідомість, коли я хапаю ротом повітря — тут, на висоті 10 тисяч футів, його дуже бракує. Я змушений знову відпочити, хоча знаю, що кожна зупинка збільшує відстань між мною і моїм кар’єром. Однак перевага завжди була на його боці. Хоча сліди, які я помітив нині вранці, були свіжими — лише кількагодинної давності — це мало обнадіює. За такий час лось легко долає багато миль непрохідної місцевості, особливо, якщо він поранений чи втікає.

Вапіті, як назвали їх індіянці, є одними з найневловиміших створінь, які ще залишилися в цих широтах. Це королі-примари високогір’я, обережніші та полохливіші від оленів, вистежити яких набагато важче. Вони живуть на височинах і за день проходять більше за будь-яку іншу звірину. Особливо самці, неначе шостим чуттям, відчувають присутність людини. Кілька разів я підходив доволі близько, а за мить їх уже не було, — вони безшумно зникали в осикових заростях, густих настільки, що й заєць, здавалося б, там не проскочив би.

Так було не завжди. Століттями лосі водилися в преріях, де стадами випасалися на соковитих травах. Навесні 1805 року Меріветер Люїс описав тисячні стада, що ліниво проходили повз нього в пошуках північно-західного проходу. Інколи цікавий мандрівник міг підійти настільки близько, що кидав у лосів палицею, мов у сільську корову, що перегородила собою дорогу. Але до кінця століття експансія на захід витіснила лосів у скелясті гори. Вони стали невловними, ховаючись у високогірних лісах, наче вигнанці, допоки сильні сніги не примусять їх на зимівлю опуститися нижче. Тепер побачити їх ви зможете лише на їхніх територіях — у загрозливих сховищах, далеко за межею цивілізації.

Саме тому я прийшов сюди.

Та чому я все ще тут, коли старий лось уже втік? Бачите, моє полювання мало стосується лося. Я знав це, перш ніж сюди прийти. Я шукаю щось інше, ось тут, у глушині. Я шукаю ще невловнішу здобич… щось таке, що можна знайти лише за допомогою дикого краю.

Я шукаю своє серце.

ДИКЕ СЕРЦЕ

Єва створена в розкішній красі Едемського саду. Але Адам, якщо ви пригадуєте, створений поза садом, у дикій природі. Це пояснює книга Буття: чоловік народжений у необжитій місцевості, з неосвоєної частини творіння. Лише потім він опинився в Едемі. Із часів Адама хлопці ніколи не почуваються зручно вдома, а дорослі чоловіки ненаситно прагнуть досліджень. Бажаючи повернутися до витоків, більшість чоловіків оживає. Як сказав Джон Мур, коли чоловік іде в гори, він іде додому. Ядро чоловічого серця не приручене, і це добре. «В офісі мені бракує життя», — говорить один рекламний слоган. У таксі мені бракує життя. На тротуарі мені бракує життя. Погоджуємося з цим. Отже, не переставайте досліджувати.

Мої чоловічі риси не потребують значного заохочення. Вони даються мені природно, мов уроджена любов до карт. У 1967 році, коли мені було сім років, то разом із другом Дені Вілсоном ми спробували у дворі прорити діру наскрізь землі. Ми здалися на глибині восьми футів, але зусиль доклали чимало Зрештою, в житті кожного хлопчика настає час, коли він уперше переходить вулицю і приєднується до товариства великих дослідників. Торішнього літа я дозволив своїм синам поїхати на велосипедах до магазину за газованою водою. Це виглядало, ніби я вирядив їх на пошуки екватора.

На гадку спадають історичні події, рушіями яких були чоловіки. У 1260 році італієць Марко Поло вирушив на схід і відкрив Китай. Знаємо про Ганібала, який перетнув тепер усім відомі Альпи. Згадаймо, як Скот і Амундсен мчали до Південного полюса, Пірі та Кук змагалися за Північний. Свого часу Магелан проплив на захід, довкола мису Південної Америки, незважаючи на попередження, що він зі своєю командою звалиться з краю землі. Подібно до нього відомий літературний герой Гекльбері Фін вирушив вниз по Міссісіпі, ігноруючи схожі погрози. Знаємо і про Павела, що пішов уздовж Колорадо до Великого Каньйону. Всі ці відкриття дослідники здійснили всупереч тому, що ніхто до них не зробив цього, запевняючи, що це неможливо.