Розділ без назви (36)

Бо ти порох, і до пороху вернешся.

Буття 3:19

«Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською».

Так писав Вергілій, створюючи перший видатний епос класичної ери. Я обрав саме ці слова як епіграф до цієї книги, оскільки оповідь, яку я хотів розповісти, не лише містить рівно стільки ж драматизму, людських трагедій та захвату, а й, зрештою, має аналогічну мету.

Чому ми займаємося наукою? Звісно, почасти заради здатності краще керувати навколишнім середовищем. Завдяки кращому розумінню всесвіту ми можемо точніше передбачати майбутнє та будувати пристрої, здатні змінити майбутнє, — маю надію, на краще.

Проте я переконаний, що в остаточному підсумку ми воліє­мо займатися наукою через первісне прагнення кращого розуміння нашого походження, нашої смертності та, зрештою, самих себе. Ми жорстко запрограмовані виживати шляхом розв’язання загадок, і ця еволюційна перевага з плином часу надала нам розкіш хотіти розв’язувати будь-які загадки, навіть менш нагальні за питання пошуку їжі чи втечі від лева. А хіба може бути загадка, спокусливіша за загадку нашого всесвіту?

Людство не мало вибору щодо своєї еволюції. Так сталося, що ми живемо на планеті віком 4,5 мільярда років у галактиці віком 12 мільярдів років у всесвіті віком 13,8 мільярда років, який налічує принаймні сто мільярдів галактик і дедалі швидше розширюється в майбутнє, яке ми поки що не здатні передбачити.

То що ж нам робити з цією інформацією? Чи має розуміння нашої людської історії якесь особливе значення? Як нам навести лад у власному існуванні посеред усієї цієї космічної величі та трагедії?

Для більшості людей головні питання існування кінець кінцем зводяться до трансцендентних: «Чому всесвіт узагалі існує? Чому існуємо ми?»

Які б припущення не вкладались у запитання «Чому?», якщо краще зрозуміти «яким чином», «чому» стане видно значно краще. У попередній своїй книзі я показав, що наука має сказати стосовно першого з наведених питань. Оповідь, яку я виклав тут, надає те, що я вважаю найкращою відповіддю на друге з них.

Перед лицем загадки нашого існування в нас є два варіанти. Можна припустити, що ми якісь особливі й усесвіт якимось чином зроблений спеціально для нас. Для багатьох найприємнішим є саме такий варіант. Саме такий варіант обрали ранні людські племена, які наділяли природу антропоморфними рисами, оскільки це давало їм надію зрозуміти те, що натомість було ворожим світом, у якому все нерідко крутилося навколо страждання й смерті. Саме такий варіант обрала більшість світових релігій, кожна з яких претендувала на розв’язання проблеми скрути земного існування.

Вибір на користь одного із запропонованих варіантів привів до створення священної книги однієї з культур, Нового Заповіту, який подеколи називають «найвидатнішою оповіддю з коли-небудь розказаних» — оповіді про позірне відкриття цією цивілізацією власної божественної природи. Проте коли я бачу війни та вбивства, викликані суперечками, які саме молитви читати, з ким треба одружуватися чи послідовником якого саме пророка слід бути, я не можу знову не згадати Гуллівера, який натрапив на суспільства, що воювали між собою через суперечку, з якого кінця, згідно з Божим задумом, необхідно розбивати яйце.

Другий варіант відповіді на ці трансцендентні загадки полягає в тому, щоб не робити ніяких попередніх припущень стосовно відповідей. Це приводить нас до іншої оповіді. Оповіді, яку я вважаю скромнішою. У цій оповіді ми еволюціонує­мо у всесвіті, закони якого існують незалежно від нашого існування. У цій оповіді ми перевіряємо кожну деталь, аби визначити, чи може вона бути помилковою. У цій оповіді нас на кожному кроці чекатимуть несподіванки.

Оповідь, яку я виклав тут, описує не лише всесвітню, а й людську драму. Вона описує найвідчайдушнішу інтелектуальну подорож, у яку коли-небудь вирушали люди. Вона, якщо ваша ласка, навіть містить біблійні алегорії. Після розробки Стандартної моделі ми сорок років блукали пустелею, аж доки не відшукали землю обітовану. Істина, або принаймні той її обсяг, який нам наразі відомий, була об’явлена нам у вигляді того, що більшість людей сприймуть як нерозбірливі карлючки, а саме математики калібрувальних теорій. Її нам не янгол на золотих скрижалях приніс, натомість ми одержали їх набагато реальнішим шляхом: на аркушах паперу в лабораторних записниках, заповнених у результаті копіткої роботи легіоном науковців, свідомих того, що їхні твердження можна перевірити на предмет неомильного моделювання реального світу, світу спостережень та експериментів. Проте не менш важливим, ніж шлях, яким ми сюди дісталися, є факт того, що ми зайшли настільки далеко.

Які висновки ми можемо зробити стосовно того, чому існуємо, на цьому етапі оповіді? Відповідь виглядає вкрай дивовижною, оскільки чітко показує, якою великою мірою всесвіт наших чуттів є лише тінню реальності.

Також я почав цю книгу з цитати з твору «Сапсан» натураліста Дж. А. Бейкера: «Найважче побачити те, що є насправді». Я вчинив так тому, що моя оповідь є найяскравішим із відомих мені прикладів правильності цього мудрого спостереження.

Далі я описав Платонову алегорію печери, оскільки не знаю кращого чи ліричнішого опису реальної історії науки. Тріумф людського існування полягав у звільненні з кайданів, у які нас закули наші обмежені чуття. У здогадці, що під світом наших чуттів криється багато в чому значно дивніша реальність. І хоча цій реальності властива бездоганна математична краса, у ній наше існування значно більшою мірою, ніж можна було собі уявити наперед, стає лише чудернацьким вивертом.

Якщо тепер поставити запитання, чому все так, як воно є, найкраща відповідь, яку можна запропонувати, звучить так: це наслідок випадковості в історії всесвіту, у результаті якої в порожньому просторі певним чином замерзло деяке поле. Якщо поміркувати, яке це може мати значення, то виявиться, що з таким же успіхом можна поміркувати щодо важливості конкретного крижаного кристала на замерзлому рано-вранці віконному склі. Правила, які уможливили наше виникнення, видаються не більш вартими боротьби та смерті, аніж питання, що у всесвіті крижаного кристала краще — «верх» чи «низ» або з якого кінця, гострого чи тупого, краще розбивати яйце.

Наші примітивні предки вижили значною мірою завдяки тому, що усвідомлювали, що природа за всієї своєї дивовижності може бути ворожою та жорстокою. Прогрес науки чітко засвідчив, наскільки наш усесвіт може бути ворожим та жорстоким стосовно життя. Проте усвідомлення цього не робить усесвіт менш приголомшливим. У такому всесвіті легко знайдеться місце для благоговіння, трепету й захоплення. Так чи інакше, усвідомлення цих фактів надає нам додаткові причини оспівувати наше походження та виживання.

Твердження, що у всесвіті, у якого, здається, нема ніякої мети, саме наше існування також позбавлене змісту чи цінності, є виявом безприкладного соліпсизму, оскільки з цього випливає, що без нас усесвіт нічого не вартий. Найцінніше, що може подарувати нам наука, це здатність перерости потребу бути центром усесвіту одночасно з тим, як ми навчаємося цінувати чудовість випадковості, яку нам випала велика честь спостерігати.