РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

7. Якщо особа проживає за межами України, то судові виклики та повідомлення вручаються їй у порядку, визначеному міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а у разі відсутності таких — через дипломатичні представництва та консульські установи України за місцем проживання цієї особи.

8. При відмові адресата одержати повістку, особа, яка її доставляє робить відповідну відмітку про це і повертає повістку до суду. В такому випадку адресат вважається повідомленим. При цьому тут не потрібно переконувати інших осіб, крім даного кур’єра, про реальну наявність факту відмови в одержанні повістки. Цей факт посвідчується тією особою, яка доставляє повістку одноособово і не потребує ніякого іншого підтвердження. На відміну від Кодексу 1963 року, де така відмова вимагала підтвердження підписом службової особи домоуправління чи виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян.

10. Якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до суду відомостей щодо його виклику до суду в порядку, визначеному цим Кодексом.

Стаття 77. Обов’язок осіб, які беруть участь у справі, повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) та про причини неявки в судове засідання

1. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. Уразі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з’явилися в судове засідання без поважних причин.

1. Під час провадження по справі сторони та інші особи, що беруть участь у справі, можуть зберігати свій звичний спосіб життя, виїжджати за межі району проживання, вправі на свій розсуд змінювати місце свого проживання, але при цьому зобов’язані повідомити суд про зміну свого місця проживання (перебування, місцезнаходження). Закон чітко не вказує на форму та спосіб такого повідомлення. В тексті коментованої статті говориться про те, що повідомлення це повинно бути здійснене у вигляді заяви (при цьому не зазначено чи повинна вона бути усною чи письмовою і відповідних її реквізитів). Очевидно, що повідомлення це має здійснюватись у письмовій формі і його можна вручити як особисто, так і направити в суд листом або телеграмою, зазначивши в ньому адресу та найменування суду, назву справи, прізвище судді (якщо воно відоме) та саму інформацію про зміну свого місця проживання або знаходження з детальною вказівкою на нову адресу.

2. Цей обов’язок встановлений в інтересах сторін та інших осіб, що беруть участь у справі. У випадку його не виконання, для цих осіб можуть наставати певні негативні наслідки. Одним із них є той, що, при відсутності такої заяви, судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо ця особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Кодекс 1963 року в ст. 95 чітко передбачав ще один негативний наслідок, якого окремо не виділено в новому ЦПК України — за невиконання обов’язку повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження по справі суд вправі на сторони і інших осіб, які беруть участь у справі, накласти штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

3. Сторони та інші особи, що беруть участь у справі також зобов’язані повідомити суд про причини своєї неявки. У протилежному разі вважається, що перелічені особи не з’явилися в суд без поважних причин. Про наслідки невиконання цього обов’язку вказують статті 169 та 170 ЦПК — це, зокрема, можливість залишення заяви без розгляду, можливість постановлення заочного рішення по справі та ін.

Стаття 78. Розшук відповідача

1. Якщо місцеперебування відповідача в справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, невідоме, суд ухвалою оголошує його розшук. Розшук проводиться органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду.

1. У ситуації, коли місцеперебування відповідача невідоме, можна або необхідно оголосити його розшук. Відповідно розрізняють два види розшуку відповідача: факультативний та обов’язковий.

2. Коментована стаття містить положення щодо обов’язкового розшуку. У перелічених у цій статті випадках, тобто за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, суддя зобов’язаний оголосити розшук відповідача, місцеперебування якого невідоме.

3. В Цивільному процесуальному кодексі 1963 року ст. 97 «Розшук відповідача», на відміну від ст. 78 нового ЦПК, крім обов’язку суду, в ч. 1 чітко виділяла право суду оголосити розшук відповідача, фактичне місцеперебування якого невідоме, тобто по суті містила вказівку на можливість застосування факультативного розшуку. Це право, хоч і не виділено в коментованій статті, існує і може застосовується за категоріями цивільних справ, які не передбачені в коментованій статті. У цих випадках суд повинен виходити з обставин кожної конкретної справи (таких як ціна позову, вартість розшуку та інших). У випадку факультативного розшуку, суд має право оголосити розшук як за власною ініціативою, так і за заявою позивача.

4. Про розшук відповідача суд або суддя постановляє ухвалу, яку надсилає органам внутрішніх справ, які і проводять цей розшук. Витрати на проведення розшуку за рішенням суду стягуються з відповідача в дохід держави.

5. Розшук відповідача допускається як у стадії підготовки справи до судового розгляду, так і під час судового розгляду. Розшук також може мати місце і на стадії виконавчого провадження. Коментована стаття містить положення щодо розшуку відповідача в перших наведених випадках, тобто під час підготовки та судового розгляду справи. Щодо розшуку відповідача на стадії виконавчого провадження, то він здійснюється відповідно до вимог ЦПК, а зокрема ст. 375 «Вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини», та Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року.

6. Необхідно наголосити на тому, що під час виконавчого провадження сторонами є не позивач та відповідач, а стягувач, якому належить право вимоги, та боржник. Саме по собі рішення суду чи іншого органу про стягнення з однієї особи на користь іншої не свідчить про те, що ці особи стають сторонами виконавчого провадження автоматично. Сторонами вони стають лише після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, чому передує звернення заінтересованої особи до відділу державної виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження.

7. Залежно від категорії винесеного судом рішення розшук боржника, його майна у виконавчому проведенні може бути (аналогічно до розшуку відповідача) обов’язковим та факультативним.

8. Обов’язковий здійснюється лише за виконавчими документами, виданими на підставі судових рішень з категорій справ, конкретно названих у ч. 1 ст. 42 названого Закону. Це судові рішення про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’ю або у зв’язку з втратою годувальника, а також рішення про відібрання дитини, якщо у виконавчому провадженні розшукується дитина. Розшук за такими категоріями справ може бути оголошено як за заявою стягувача, так і за ініціативою державного виконавця, однак у будь-якому випадку державний виконавець зобов’язаний звернутися до суду за зазначеними категоріями рішень при наявності для цього відповідних підстав. Не звернення державного виконавця до суду в цьому випадку може бути оскаржене заінтересованою особою. Обов’язковий розшук оголошується судом після звернення державного виконавця з поданням про оголошення розшуку боржника у разі відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника. У випадку обов’язкового розшуку витрати на розшук належать до витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій, та стягуються з боржника за ухвалою суду.

9. Факультативний розшук можливий за виконавчими документами, не зазначених в згадуваній ч. 1 ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження», за умови письмової згоди стягувача на відшкодування витрат на розшук та авансування їх, чому передує клопотання стягувача про оголошення розшуку. Ч. 5 ст. 42 Закону встановлює право стягувача вимагати від боржника компенсації витрат, пов’язаних з проведенням розшуку у судовому порядку. Однак, варто зазначити, що таке положення суперечить загальним засадам виконавчого провадження та не відповідає ст. 43 цього ж Закону, яка встановлює правило щодо повернення авансового внеску стягувача на проведення виконавчих дій у першу чергу з грошової суми (у тому числі одержаної від реалізації майна боржника), стягнутої державним виконавцем з боржника. Отже, зазначене положення на практиці не підлягає застосуванню.