РОЗДІЛ VIII. ПРО ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ

Глава 1. ВИЗНАННЯ ТА ЗВЕРНЕННЯ ДО ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ ІНОЗЕМНОГО СУДУ, ЩО ПІДЛЯГАЄ ПРИМУСОВОМУ ВИКОНАННЮ

Стаття 390. Умови визнання та виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

1. Рішення іноземного суду (суду іноземної держави; інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних чи господарських справ; іноземних чи міжнародних арбітражів) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.

2. У разі якщо визнання та виконання рішення іноземного суду залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше.

(У редакції Закону України від 21.01.2010 р. № 1837- VI)

1. Визнання і виконання рішень іноземних судів поряд із коментованою нормою регламентується також Законом України «Про виконавче провадження» (ст. 84) та дво- і багатосторонніми міжнародними договорами, а також іншими нормативними актами. Значний вплив на правильне сприйняття положень щодо виконання рішень іноземних судів має постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України».

2. Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Прикладом такого міжнародного договору є Мінська конвенція держав — членів СНД, укладена 22 січня 1993 року, якою встановлено єдиний порядок визнання і виконання рішень її учасницями і яка стала нормативною базою для його відтворення у двосторонніх договорах між Україною і Республікою Грузія, Республікою Молдова, Республікою Польща, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Латвійською Республікою, Монголією, Китайською Народною Республікою. Відповідно до ст. 390 ЦПК України рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Тому коли держава не є учасницею конвенції, міжнародного договору чи угоди, за якими Україна взяла на себе обов’язок про визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на території України рішень судів цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд повинен постановити ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України, незалежно від того, хто є особа, на користь якої постановлено рішення. Виняток з такого правила будуть становити лише випадки, коли за принципом взаємності є домовленість ad hoc (з лат. — особливо для цього, лише для цього випадку) з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Під визнанням рішення іноземного суду слід розуміти поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України. А під виконанням — застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні.

Стаття 391. Строки пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання

1. Рішення іноземного суду може бути пред’явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред’явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.

1. Коментована стаття встановлює строки пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання.

Дана стаття містить ряд положень, що потребують конкретизації. Суди України розглядають питання щодо визнання рішень іноземних судів, а тому вони й надають цим рішенням законної сили на території України; державна виконавча служба займається виконанням рішення, але лише після його визнання. При цьому строк розгляду питання про визнання рішення може бути тривалим, виконання рішення могло відбуватися з певними ускладненнями спочатку в іншій країні і лише потім потрапити до України, тому такий час має вважатись об’єктивною підставою для поновлення строку виконання рішення. У такій ситуації має окремо регламентуватися строк звернення до суду за визнанням рішення, а також має конкретизуватися поняття «законна сила рішення», оскільки державний виконавець може рахувати строк набрання рішенням законної сили з того моменту, коли уповноважений суд України визнає його і останнє рішення не буде оскарженим.

Таким чином, видається дана стаття мала б говорити про строк звернення до суду за визнанням рішення, а не про строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання. Рішення іноземного суду має спочатку бути визнане в Україні і вже після отримання дозволу на примусове виконання такого рішення воно може бути пред’явлене до примусового виконання.

Стаття 392. Суди, що розглядають справи про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду

1. Питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.

2. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 21.01.2010р. № 1837-VІ)

1. Коментована стаття встановлює підсудність справ про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. По даній категорії справ передбачається територіальна підсудність за місцезнаходженням відповідача — за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.

2. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника. Дане положення фактично дублює ч. 10 ст. 110 ЦПК України.