Розділ «ПЕРЕДМОВА»

Право на справедливий судовий розгляд є фундаментальним правом людини. Його розвиток та регламентація здійснювалися у контексті формування уявлень про права і свободи людини.

Перше закріплення ідей щодо прав людини пов'язується з англійською Великою хартією вільностей 1215 р. У тексті зазначеного правового документа певною мірою знайшло своє закріплення й право на справедливий судовий розгляд, яке передбачалося ст. 39: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув'язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена ... інакше як за законним вироком рівних їй і за законом країни».

Подальший розвиток ідеї прав людини, у тому числі й права на справедливий судовий розгляд, можна знайти у «Петиції про права» (Англія, 1628 р.), Habeas Corpus Act 1679 р.

Уперше права людини дістали систематизований юридичний вираз у 1776 р. у Вірджинській декларації (Декларації прав американського штату Вірджинія), яку було покладено в основу прийнятої тоді ж Конституції США, а згодом, у 1791 році, — в основу десяти поправок-доповнень до цієї Конституції («Білля про права»). Особливе значення в цьому відношенні мають П'ята поправка до Конституції США, яка передбачала, що ніхто не буде позбавлений життя, свободи або майна без законного судового розгляду, а також прийнята у 1886 р. Чотирнадцята поправка, яка закріпила, що жоден штат не позбавлятиме кого-небудь життя, свободи або власності без належної правової процедури і не відмовлятиме якій-небудь особі, підпорядкованій його юрисдикції, у рівній охороні законів.

Наступний етап бурхливого розвитку прав людини збігся із закінченням Другої світової війни та створенням Організації Об'єднаних Націй. Резолюцією 217А (III) Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. Так, ст. 8 Декларації передбачає, що «кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом».

Уперше право на справедливий судовий розгляд на міжнародному рівні, яке не лише проголошувалося, а й вимагало відповідних дій для його забезпечення з боку держави, було закріплено у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, прийнятому 16 грудня 1966 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI). Так, відповідно до ч.1 ст. 14 «всі особи є рівними перед судами і трибуналами. Кожен має право ... при визначенні його прав та обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону».

Остаточна інституціоналізація права на справедливий судовий розгляд як складової частини права на доступ до правосуддя на міжнаціональному рівні відбулася з прийняттям у межах Ради Європи Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., яка у п. 1 ст. 6 закріпила право кожного на справедливий і публічний судовий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Як наголосив Європейський суд з прав людини, «конвенція має на меті захист не теоретичних чи ілюзорних, а конкретних і дієвих прав. Це зауваження стосується, зокрема, права доступу до правосуддя, приймаючи до уваги видне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд.

Україна 17 липня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. і тим самим взяла на себе зобов’язання гарантувати права, закріплені в ній, та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини з питань тлумачення й застосування цієї Конвенції. Пункт 1 ст. 6 Конвенції серед конвенційних прав, які повинні гарантуватися державами, закріплює право кожного на справедливий і публічний судовий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або — тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України. Крім того, згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди зобов’язані застосовувати при розгляді справи Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить деталь-ний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступ до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого справедливого судового розгляду. Таким чином, уявляється, що право на справедливий судовий розгляд, закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції, необхідно розглядати ширше, ніж воно виписано у вказаній нормі, а саме як право на доступ до правосуддя, яке, хоча й безпосередньо не передбачено в Конвенції, але випливає з неї. Отже, кожна держава як учасниця Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя — загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Прикладом розвитку засад справедливого судочинства була Хартія Європейського союзу про основні права, яку підписали Європейський парламент, Рада Європейського Союзу і Європейська комісія 7 грудня 2000 р., оскільки вона розширила зміст права на доступ до правосуддя. Так, крім права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав та основних свобод, ст. 47 Хартії передбачає, що кожна особа має право користуватися послугами адвоката, захисника і мати представника. Тим, хто не володіє достатніми коштами, надається юрисдикційна допомога в тій мірі, в якій ця допомога необхідна для забезпечення ефективного доступу до правосуддя.

Заінтересованість міжнародного співтовариства в затвердженні доступності правосуддя як певного єдиного для всіх стандарту справедливого судочинства, необхідного для забезпечення захисту прав та свобод, який гарантується в кожній демократичній правовій державі, та втілення цього стандарту в національні правові системи сприяла тому, що зусиллями країн-членів Ради Європи були вироблені та прийняті Комітетом Ради Європи резолюції та рекомендації з питань забезпечення більш простого доступу громадян до ефективного правосуддя: резолюції № 78 (8) від 02.03.78 р. про юридичну допомогу та консультації та № (76) 5 від 18.02.96 р. про юридичну допомогу у цивільних, торгових та адміністративних справах, рекомендації № R (93) 1 від 08.01.93 р. про ефективний доступ до закону та правосуддя для найбільш бідних прошарків населення, № R (86) 12 від 16.09.86 р. стосовно заходів щодо недопущення та скорочення надмірного робочого навантаження на суди, № R (81) 7 від 14.05.81 р. стосовно шляхів забезпечення доступу до правосуддя, № R (84) 5 від 28.02.84 р. стосовно принципів цивільного судочинства, спрямованих на удосконалення судової системи, № R (94) 12 від 13.10.94 р. про незалежність, ефективність та роль суддів, № R (95) 5 від 07.02.95 р. стосовно введення в дію та покращення функціонування систем і процедур оскарження з цивільних та торгових справ, № R (95) 11 від 11.09.95 р. щодо відбору, обробки, надання та архівації судових рішень в правових інформаційно-пошукових системах.

Слід завважити, що процес інституціоналізації права на справедливий судовий розгляд на міжнаціональному рівні в Європейському регіоні мав вплив на законодавство та процесуальні системи європейських країн, які підхопили ідею п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод і в тій чи іншій формі зафіксували в якості стандарту доступність правосуддя.

На рівні законодавства України поняття «доступність правосуддя» вперше було закріплене в ч. 3 ст. 3 Закону України «Про судоустрій України» в редакції від 07.02.2002 р., яка передбачила, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами, хоча зміст цього поняття не розкривався.

Крім того, можна стверджувати, що певним аналогом права на доступ до правосуддя, яке зафіксовано у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, є право на судовий захист, яке закріплене у ст. 55 Конституції України.

Далі, Цивільний процесуальний кодекс України у ст. 1 закріплює, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 1 ст. 157 ЦПК передбачає, що суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця. Наведені норми підтверджують, що на національному рівні був зроблений крок до того, щоб певним чином відтворити норми Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо права на справедливий судовий розгляд.

Цивільні права, обов’язки та законні інтереси, що підпадають під сферу застосування п. 1 ст. 6 Конвенції, мають бути спірними, тобто мусить існувати спір щодо них. Спір має бути «справжнього та серйозного характеру». При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, спір про право існуватиме у тому випадку, якщо права, про які йде мова у справі, охороняються чи визнаються внутрішнім законодавством, пов’язані із здійсненням встановлених публічним правом повноважень.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Суди розглядають справи, визначені у ч. 1 цієї статті, у порядку позовного, наказного та окремого провадження. З наведеного випливає, що всі справи, що вирішуються в межах цивільного судочинства, стосуються прав, свобод та інтересів, які підпадають під визначення «цивільні» в контексті ч. 1 статті 6 Конвенції. Однак, враховуючи зміст п. 2 ч. 1 ст.100, ч. 6 ст. 235 ЦПК, що унеможливлює наявність спору про право в справах наказного та окремого провадження, можна стверджувати, що гарантії, закріплені в п. 1 ст. 6 Конвенції, розповсюджуються лише на справи позовного провадження.

Враховуючи вищевикладене, можна виокремити такі основні складові елементи права на справедливий судовий розгляд:

— необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи;