Розділ «II. Особлива частина»

Якщо скоєно груповий злочин, то при індивідуальному допиті підозрюваних слідчому доцільно використати соціально-психологічні особливості міжособистісної взаємодії людей в злочинних групах. До них відносяться різноспрямовані інтереси членів групи, суперництво, антагонізм, егоцентризм[14], прагнення «урвати собі шматок побільше від спільного пирога» і т. п. У ході допиту окремі члени групи намагаються зменшити свою роль у скоєнні злочину, перекладаючи вину на інших.

Останнім часом в юридичній психології виявляється інтерес до дослідження захисної домінанти[15] правопорушника. Домінанта, як правило, виникає в людини у зв’язку з більш-менш серйозними подіями в житті, за наслідки яких вона переживає, у зв’язку з якими вона відчуває почуття страху, невпевненості і т. п. Людина, котра скоїла тяжкий злочин, зазнає сильне психічне напруження.

Під впливом домінанти злочинець намагається поводитися так, щоб гарантувати собі безпечність, уникнути викриття, а отже, покарання. Інакше кажучи, поведінка злочинця на допиті носить своєрідний захисний характер. Його прагнення приховати причетність до злочину, необхідність маскуватися, виглядати спокійним і впевненим посилює гальмуючі процеси у клітинах головного мозку. Після цього починає переважати процес збудження, який проявляється в активності людини, прагненні виговоритися і т. д. Виявлення таких станів у ході допиту сприяє отриманню правдивих показань і розкриттю злочину.

Велику роль у процесі допиту відіграє правильна адекватна інтерпретація невербальних сигналів (міміка, жести, поза та ін.), які розкривають емоційно-вольовий стан підозрюваного. Зовнішні ознаки прояву страху, неспокою, задоволення, брехні тощо не мають доказового значення. Але ці сигнали можуть дати слідчому орієнтовну інформацію. Наприклад, уникання зорового контакту, потирання долонь, прикриття рота долонею тощо повинні спонукати слідчого до більш ретельного аналізу причин такої поведінки.

Сильним психологічним станом, який формує мотиви поведінки підозрюваного, є страх позбавитися волі, звичного способу життя, «перспективи» опинитися серед злочинців. Такий стан особливо притаманний особам, які вперше скоїли злочин і притягнені до кримінальної відповідальності. В такій ситуації підозрюваний думає, що уникнути затримання, арешту, вироку, пов’язаного з позбавленням волі, можна лише, заперечуючи свою вину, брехливими показаннями. Такий психологічний стан формує позицію підозрюваного, яку слідчому необхідно подолати. Для цього треба пояснити підозрюваному, що доказування вини мало в чому залежить від його визнання, а вирішальною мірою визначається сукупністю доказів довести йому, що щиросердне каяття, а також активне сприяння розкриттю злочину є для суду обставиною, яка пом’якшує відповідальність.

Вище зазначалося, що під впливом домінанти дії злочинця носять захисний характер. Але саме ці дії і вчинки повинні привертати увагу слідчого, бо дають підставу для припущення про причетність підозрюваного до скоєного злочину (такі дії мають назву «докази поведінки»). Можна виділити найпоширеніші докази поведінки злочинця:

створення обманного алібі;

немотивований і несподіваний від’їзд;

спроба спрямувати слідство на обманний шлях;

вияв підвищеної зацікавленості до процесу розслідування злочину;

розповсюдження вигаданих чуток про особистість злочинця і мотиви його дій;

спроби переговорити, підкупити потерпілих, свідків;

демонстративність поведінки, яка покликана переконати оточуючих у повній непричетності до злочину, заперечення навіть точно встановлених фактів («не бачив», «не чув» і т. п.);

зміна звичних стереотипів після скоєння злочину;

обізнаність щодо таких деталей, про які міг знати лише винний;

повернення, часом неодноразове, на місце події тощо.

У різних слідчих ситуаціях докази поведінки виявляються по-різному.

У кущах біля невеликої річки був виявлений труп молодої жінки з численними різаними ранами. На місці події знайшли знаряддя вбивства — косу і надто характерні сліди, які дали змогу в загальних рисах відтворити картину злочину. Очевидців не виявилося.

Серед осіб, можливо причетних до злочину, увагу слідчого привернув двоюрідний брат вбитої К. Він виявляв у зв’язку з розслідуванням помітне хвилювання, розпитував двох інших підозрюваних про те, чого їх викликали на допит, цікавився, чи оглядають їхній одяг, чи можна по слідах рук виявити злочинця. Саме К. і виявився вбивцею.

Що стосується обманного алібі, то детальний допит підозрюваного допомагає виявити, наскільки його твердження істинні. Наприклад, підозрюваний каже, що в цей час «був у театрі», але на запитання про назву і зміст вистави, виконавців ролей відповісти не може. Окрім того, певні деталі висловлених ним «казок» також демонструють фальшивість алібі — в психології відомо, що деталі другорядних обставин люди зазвичай забувають. Разом з тим, не слід поспішати з викриттям усіх суперечностей і неправдивих тверджень підозрюваного, бо це може насторожити його, підвищити самоконтроль за мовою і зовнішніми ознаками поведінки, а також відмовитися давати показання.