Розділ V Поняття злочину

Значення ч. 2 ст. 11 КК для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

§ 3. Відмінність злочину від інших правопорушень

1. Злочин не є єдиним видом правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Це питання не тільки теоретичне: той чи інший вид правопорушення тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушення має істотне практичне значення не тільки для охорони суспільних відносин, а й для захисту прав осіб, що вчинили ці правопорушення.

2. Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають соціальну сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який повинен бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні дослідники, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що тільки злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість тільки злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна відмінність у соціальній природі злочину та інших правопорушень — злочин за своєю природою — це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, — вони є лише суспільно шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Отже, відповідно до цього погляду злочин та інші правопорушення — якісно самостійні види правопорушень не тільки за їх правовою природою — ознакою протиправності, а й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інший погляд виходить із єдності соціальної природи всіх правопорушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначається за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. Тому відмінність злочину від інших правопорушень полягає у кількісній, а не якісній характеристиці.

Такий погляд є більш обґрунтованим, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить погрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам. Це й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень є різним, а злочини у системі правопорушень — найбільш небезпечні. Це зумовлено і важливістю об’єкта, посягання на який визнається злочином, і характером та тяжкістю шкоди, способом учинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також усіма його іншими об’єктивними і суб’єктивними ознаками. Цей висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

3. Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП) адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. У ч. 2 ст. 9 КпАП встановлено, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення: 1) протиправність — воно прямо передбачене в КпАП; 2) винність — воно повинно бути вчинене умисно або з необережності; 3) воно посягає на охоронювані законом об’єкти; 4) адміністративна караність — адміністративним правопорушенням може бути визнано тільки таке діяння, за яке передбачено заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, що є знаряддям учинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних унаслідок учинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення та злочину дає змогу визначити їх загальні ознаки. Багато спільного й у характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи у ст. 24 КпАП передбачені як заходи адміністративного стягнення, а у ст. 51 КК — як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень та злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно у різному ступені суворості однойменних заходів впливу.

Перш за все слід відзначити, що особлива важливість низки об’єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров’я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися тільки злочинами. Посягання ж на інші об’єкти, наприклад власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Наприклад, у ст. 164 КпАП встановлено відповідальність за заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо їх одержання передбачене законом, а у ст. 202 КК ці діяння визнано злочином, якщо це було пов’язано з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

§ 4. Класифікація злочинів

1. Під класифікацією злочинів розуміється розподіл їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини злочини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності — на закінчені і незакінчені та ін. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне, і практичне значення (див., наприклад, ст. 13 КК, що визначає закінчений і незакінчений злочини).

Проте розвиток кримінального права нині нерозривно пов’язаний із завданням поглиблення індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину. КК багатьох держав, прийняті останніми роками, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми про класифікацію злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Російської Федерації, Латвії, Іспанії.

2. Саме така класифікація і міститься у ч. 1 ст. 12 КК України, яка встановлює, що залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Із змісту цієї норми можна зробити однозначний висновок про те, що законодавець в основу такої класифікації кладе матеріальний критерій, який відображає внутрішню соціальну сутність злочинів — ступінь їх небезпечності для суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом.

Як зазначалося в § 1 цього розділу, характер і ступінь суспільної небезпечності, що відображають ступінь тяжкості злочину, виражаються в сукупності його об’єктивних і суб’єктивних ознак: важливості об’єкта, характері діяння, способах його вчинення, тяжкості наслідків, формі і видах вини, мотивах і меті тощо. Саме тому класифікація злочинів за ступенем тяжкості є істотною, універсальною, такою, що визначає зміст і структуру більшості інститутів кримінального права.

Поряд з матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає й її формальний критерій — певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найповніше відображає тяжкість конкретної групи (категорії) злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає як граничний критерій покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років чи інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів — покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особливо тяжких — покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Наявність у законі не тільки матеріального, а й формального критеріїв пояснюється тим, що саме покарання, передбачене у санкції конкретної статті КК, є тією мірою, яка найбільш повно виражає ступінь суспільної небезпечності злочинів, дає змогу розмежувати їх за тяжкістю і визначити їх різні правові наслідки. Це ж дозволяє законодавцю об’єднати в одну категорію близькі за ступенем суспільної небезпечності злочини і визначити типову санкцію — вид і розмір покарання, що є показником для певної групи злочинів, які належать до однієї категорії. При цьому злочини, що належать до однієї категорії, повинні мати санкції, мінімальні і максимальні розміри яких обмежені рамками типової санкції, зазначеної у ст. 12 КК. Так, з огляду на ч. 3 ст. 12 КК типовою санкцією для злочинів середньої тяжкості є покарання у виді позбавлення волі на строк не більш п’яти років. Це означає, що до цієї категорії належатимуть різні види злочинів, у санкціях яких позбавлення волі не перевищує п’яти років. Це, наприклад, і умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), і грабіж (ч. 1 ст. 186 КК), і одержання хабара (ч. 1 ст. 368 КК).

3. Встановлена у ст. 12 КК класифікація на чотири категорії злочинів конкретно відображається в інститутах Загальної та Особливої частин КК. При цьому чітко виявляється позиція законодавця на застосування пільгових інститутів до осіб, що вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості. Так, готування до злочину невеликої тяжкості взагалі не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується з учиненням злочинів невеликої або середньої тяжкості (статті 45-48 КК). Звільнення від покарання також можливо тільки при вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 КК та ін.).

Що стосується тяжких або особливо тяжких злочинів, то з ними закон пов’язує найбільш суворі наслідки, такі, наприклад, як можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64 КК) чи призначення такого додаткового покарання, як позбавлення спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59 КК). Найбільш тривалі строки давності, погашення судимості встановлюються саме для тяжких та особливо тяжких злочинів (статті 49, 80, 89 КК) тощо.

Встановлену в ст. 12 КК класифікацію злочинів відображено й у нормах Особливої частини КК: у багатьох статтях учинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину виступає як основна або кваліфікуюча ознака. Наприклад, заздалегідь не обіцяне приховування злочинів карається як самостійний злочин, якщо воно пов’язано з приховуванням тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396 КК); створення злочинної організації передбачає таку обов’язкову ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ч. 1 ст. 255 КК). У ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК кваліфікуючою ознакою визнається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину.