Розділ «Заборона катування, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і покарання (стаття 3 Конвенції)»

— т.зв. «палестинське підвішування» — справа «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93, рішення від 18 грудня 1996 р.;

— побиття — справа «Томазі проти Франції» (Tomasi v. France), заява № 12850/87, рішення від 27 серпня 1992 р., серія A № 242-A;

— тягання за волосся — справа «Селмуні проти Франції» (Selmouni c. France) [GC], заява № 25803/94, рішення від 28 липня 1999 р.;

— обливання гарячою і холодною водою — справа «Аккоч проти Туреччини» (Akkoç v. Turkey), рішення від 10 жовтня 2000 р.

• психічні страждання:

— «п'ять методів» — справа «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), рішення від 18 січня 1978 р., серія А № 25;

— погрози — якщо достатньо реальні та безпосередні.

Проведення ефективного розслідування

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, коли особа заявляє обґрунтовану скаргу на те, що вона незаконно і всупереч вимогам статті 3 Конвенції зазнала жорстокого поводження з боку правоохоронців чи інших представників держави, це положення у поєднанні із загальним обов'язком держав за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в [...] Конвенції», вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування, як і розслідування за статтею 2, має привести до встановлення і покарання винних.

15 травня 2012 року Європейським судом з прав людини було постановлене «пілотне» рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, у якому було визнано низку порушень статті 3 Конвенції, а саме: у зв'язку з катуванням заявника працівниками міліції, у зв'язку з непроведенням органами влади ефективного розслідування за скаргою заявника на катування, з огляду на відсутність у період з січня до вересня 2001 року адекватної медичної допомоги у зв'язку з ушкодженням ока заявника, а також у зв'язку із застосуванням до заявника наручників в Дніпропетровській колонії. Водночас, ЄСПЛ застосував статтю 46 Конвенції, яка зобов'язує державу-відповідача вжити заходи і стосовно інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника, а саме усунути проблеми, які призвели до таких висновків Суду. Далі ЄСПЛ, зокрема, зазначив:

172. Суд зазначає, що частина цієї справи стосується повторюваних проблем, які лежать в основі частих порушень Україною статті 3 Конвенції. Зокрема, приблизно у 40 своїх рішеннях Суд встановив, що державні органи України були відповідальними за жорстоке поводження з особами, які трималися під вартою, та що ефективного розслідування тверджень про таке жорстоке поводження проведене не було (див., наприклад, справи «Козинець проти України» (Kozinets v. Ukraine) (пп. 61-65), «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine) (пп. 53-57), «Ісмаїлов проти України» (Ismailov v. Ukraine) (пп. 44-47), «Спінов проти України» (Spinov v. Ukraine) (пп. 56-58), «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine) (пп. 98-103), «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine) (п. 67), а також в рішеннях у справах «Білий проти України» (Bilyy v. Ukraine), заява № 14475/03, пп. 7071, від 21 жовтня 2010 року, «Самардак проти України» (Samardak v. Ukraine), заява № 43109/05, пп. 44-48, від 4 листопада 2010 року, «Ковальчук проти України» (Kovalchuk v. Ukraine), заява № 21958/05, пп. 66-70, від 4 листопада 2010 року, «Силенок і«Техносервісплюс» проти України» (Sylenok and TekhnoservisPlus v. Ukraine), заява № 20988/02, пп. 75-77, від 9 грудня 2010 року, «Душка проти України» (Dushka v. Ukraine), заява № 29175/04, пп. 56-61, від 3 лютого 2011 року, «Бочаров проти України» (Bocharov v. Ukraine), заява № 21037/05, пп. 57-60, від 17 березня 2011 року, «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пп. 162-164, від 21 квітня 2011 року, «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), заява № 39598/03, пп. 79-83, від 21 липня 2011 року, «Ошурко проти України» (Oshurko v. Ukraine), № 33108/05, пп. 89-91, від 8 вересня 2011 року, та «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), № 55528/08, пп. 107-119, від 20 грудня 2011 року). Наразі, на розгляді Суду знаходиться більше 100 справ, які стосуються тих самих питань.

173. Суд також зазначає, що порушення, встановлені в цьому рішенні, не пов'язані з якимсь поодиноким випадком чи особливим поворотом подій у цій справі, але є наслідком нормативно-правових недоліків та недоліків адміністративної практики державних органів щодо їх зобов'язань за статтею 3 Конвенції.

174. Зокрема, враховуючи відповідну практику Суду, підозрювані є найбільш вразливою групою жертв жорстокого поводження з боку правоохоронців. Жорстоке поводження часто мало місце у перші дні тримання жертв під вартою, протягом яких вони не мали доступу до захисника, а їхні тілесні ушкодження не фіксувалися належним чином або взагалі не фіксувалися. Хоча не в кожному такому випадку можна встановити, що жорстоке поводження здійснювалося з метою отримання визнавальних показань, не можна виключати зв'язок між жорстоким поводженням з жертвами та метою державних органів отримати викривальні докази (див., наприклад, вищенаведені рішення у справах «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), п. 108; «Самардак проти України» (Samardak v. Ukraine), п. 36; «Ковальчук проти України» (Kovalchuk v. Ukraine), п. 60; «Бочаров проти України» (Bocharov v. Ukraine), п. 47; та «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), п. 73). Як зазначалось у деяких доповідях та дослідженнях щодо питання жорстокого поводження в Україні, оцінка роботи працівника міліції, яка базувалася на кількості розкритих злочинів, була одним з факторів, що сприяли катуванню підозрюваних (див., наприклад, пункти 56 та 59 рішення).

175. Іншим розповсюдженим фактором, що призвів до порушення статті 3 Конвенції у цій справі та у справах, які Суд розглядав раніше, є небажання працівників прокуратури оперативно та швидко вживати всіх належних заходів для встановлення фактів та обставин за скаргами про жорстоке поводження та забезпечення відповідних доказів. Під час перевірок працівники прокуратури рідко не обмежувались поясненнями працівників міліції. Версії подій працівників міліції мали перевагу, та жодних зусиль для перевірки їх за допомогою інших заходів не докладалось.

176. Суд вважає, що таке небажання працівників прокуратури, зокрема, у ситуаціях, коли, як стверджувалося, до підозрюваних застосовувалося жорстоке поводження з метою отримання визнавальних показань, може бути пояснене, щонайменше певною мірою, конфліктом між такими завданнями працівників прокуратури у кримінальному провадженні, як підтримання державного обвинувачення у суді та здійснення нагляду за законністю досудового слідства (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, п. 116, ECHR 2005-II (витяги); «Салов проти України» (Salov v. Ukraine), заява № 65518/01, п. 58, від 6 вересня 2005 року; «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, п. 63, від 30 березня 2004 року; рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), п. 69; «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, п. 95, від 19 жовтня 2006 року; а також доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у пунктах 55-59 вище та відповідні дослідження Комітету ООН проти катувань у пункті 75 рішення). Оскільки визнавальні показання часто є одним з основних доказів у кримінальному провадженні, не можна виключати, що працівники прокуратури не зацікавлені у проведенні всебічного розслідування, яке потенційно могло звести нанівець достовірність таких доказів.

177. Оскарження відмов працівників прокуратури провести розслідування, як у порядку окремої процедури, передбаченої статтею 2361 Кримінально-процесуального кодексу України[120], так і в ході судового розгляду прийнятності доказів не призводять до необхідного покращення розслідування прокуратури. Судді судів першої інстанції рідко давали незалежну оцінку достовірності доказів, отриманих, як стверджувалося, із застосуванням примусу, якщо прокуратурою подібні твердження відхилялись.

178. Ця справа разом з подібними до неї попередніми справами проти України, в яких Суд констатував порушення статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті, також свідчить, що, незважаючи на загальну законодавчу заборону катування та нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження в Україні, на практиці представники державних органів, відповідальні за таке жорстоке поводження, зазвичай уникають покарання (див., зокрема, вищезазначене рішення у справі «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), п. 116). Відсутність у цьому відношенні будь-яких цілеспрямованих зусиль з боку державних органів підтримує обстановку практично повної безкарності за такі дії.

179. Про системний характер цих проблем також свідчать доповіді та дослідження у сфері дотримання прав людини в Україні, заснованими на інформації, отриманій як від національних органів, так і від різних національних та міжнародних організацій (див. пункти 55-60, 63, 64, 74-79 рішення). Більше того, з огляду на останні доповіді та, зокрема, на інформацію Комітету міністрів стосовно виконання рішень Суду, які стосуються питань, що розглядаються (див. пункти 71-72 рішення), вбачається, що наразі ці проблеми залишаються нерозв'язаними.

180. Відповідно Суд констатує, що ситуація у цій справі повинна бути визнана такою, що є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що з огляду на основоположні цінності демократичного суспільства, яких вони стосуються, вимагають швидкого запровадження всебічних та комплексних заходів.

181. У цій справі завданням Суду не є визначення загальних або конкретних заходів, що мають бути вжиті Україною для виконання рішення. Саме Комітетові міністрів відповідно до статті 46 Конвенції належить вирішити питання щодо того, які практичні заходи можуть вимагатися від держави-відповідача для виконання рішення (див., для порівняння та зіставлення, рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Абуєва та інші проти Росії» (Abuyeva та Others v. Russia), заява № 27065/05, пп. 240-243).