Розділ «Заборона катування, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження і покарання (стаття 3 Конвенції)»

Заборона катування, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження і покарання захищається статтею 3 Конвенції.

Варто зазначити, що абсолютна заборона катування, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження і покарання є імперативною нормою, що не передбачає винятків. Як постійно підкреслює у своїх рішеннях ЄСПЛ, вона відображає одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства.

Погодимось з викладеною в літературі точкою зору, що порівняно із формулюванням в інших міжнародних договорах, у ст. 3 ЄКПЛ дуже лаконічно і стисло, але у чіткій пасивній формі викладена абсолютна заборона катування та поганого поводження, однак у ній криється надзвичайно широкий зміст та значущість, адже йдеться про невід'ємні права фізичної і моральної недоторканності людини[114].

Відповідно до статті 3 Конвенції, держава зобов'язана дотримуватися як негативних, так і позитивних зобов'язань. У фаховій літературі і судовій практиці виділяють матеріальні та процесуальні аспекти порушень за статтею 3 Конвенції.

Негативні й позитивні зобов'язання держави в контексті статті 3 Конвенції

Суддя ЄСПЛ у відставці, д.ю.н., проф. В.Буткевич[115] зазначає, що у практиці ЄСПЛ можна виявити констатацію недотримання негативних зобов'язань у трьох основних категоріях порушень матеріального характеру:

1) неналежного поводження правоохоронних органів навмисного характеру (під час арешту і після, під час допиту в поліції, фізичне і психологічне насильство стосовно осіб, які знаходяться під вартою, а саме: зґвалтування, каліцтва, переломи, насильницьке годування без потреби, одягання мішка на голову, позбавлення сну і т.п.);

2) неналежне поводження під час законних або незаконних дій посадових чи службових осіб держави (вислання, екстрадиція в країну, де заявникам загрожує застосування дій, що порушують ст. 3; тілесні покарання, навмисне знищення майна, неповідомлення рідним місця тримання під вартою чи ув'язнення та ін.);

3) неналежне поводження як результат упущень чи бездіяльності посадових і службових осіб держави (ненадання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, незвільнення ув'язненого через халатне ставлення до обов'язків, коли термін ув'язнення закінчився та ін.).

Позитивні зобов'язання (процесуальний аспект порушень ст. 3 Конвенції) насамперед охоплюють:

1) проведення ефективного розслідування викладених у заяві скарг[116];

2) попередження, припинення і покарання за неналежне поводження з боку приватних осіб.

Ще станом на 11 квітня 2013 р. щодо України постановлено 81 рішення за статтею 3 Конвенції, у яких встановлено 137 порушень[117], станом на 31 грудня 2014 р. — встановлено 12 порушень щодо заборони тортур, 117 — нелюдського або такого що принижує гідність поводження і 54 — щодо неефективного розслідування обґрунтованих скарг щодо жорстокого поводження[118].

Справи щодо України за статтею 3 Конвенції[119] стосуються різноманітних аспектів:

• неналежного поводженням з боку представників держави та відсутність ефективного розслідування («Афанасьев проти України», «Вергельський проти України», «Геннадій Науменко проти України», «Ісмаілов проти України» та ін.);

• неналежних умов тримання під вартою («Віслогузов проти України», «Данкевич проти України», «Коваль проти України» та ін.);

• незабезпечення своєчасної та належної медичної допомоги («Кучерук проти України», «Пєтухов проти України» та ін.);

• видачі особи («Байсаков та інші проти України», «Солдатенко проти України») та ін.

Одним з найбільш примітних серед рішень щодо України є справа «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) від 21 квітня 2011 року (заява № 42310/04).

148. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи, і вважається одним із найважливіших основоположних положень Конвенції, відступ від якого не дозволяється (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, § 95, ECHR 1999-V). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен здійснити особливо ретельний аналіз, і він робитиме це з урахуванням усіх поданих сторонами матеріалів (див. рішення від 21 лютого 2002 р. у справі «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94, п. 109, та від 16 липня 2002 р. у справі «Ульку Екінчі проти Туреччини» (Ülkü Ekinci v. Turkey), заява № 27602/95, п. 136,).