РОЗДІЛ 3 ПОКАРАННЯ ЯК ФОРМА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ТА КОРЕГУВАННЯ

Виправлення й донині вважається чи не найважливішою метою покарання. Постановка законодавцем такої мети перед покаранням має за основу «науково» обґрунтоване положення про те, що людина не народжується злочинцем, вона стає ним через несприятливі умови життя, тому може змінитися, стати на шлях виправлення та перевиховання.

До кінця 50-х років ХХ сторіччя в теорії кримінально-виконавчого права поняття «виправлення» і «перевиховання» вважалися тотожними. В сімдесяті роки цю ж позицію усе ще відстоював І.С. Ной, у той час як інші дослідники проблеми намагалися розмежувати їх. Так, деякі з них вважали, що кінцева мета виховного процесу – перевиховання, а виправлення – проміжний етап на шляху до перевиховання, і навпаки, пропонувалося терміном «виправлення» охопити і «перевиховання».

Професор І.В. Шмаров, розмірковуючи над виправленням і перевихованням засудженого, дійшов висновку, що потрібно відмовитися від подвійних термінів. Як засвідчив багаторічний досвід, розмежування тут можливе лише в теоретичному сенсі. На практиці спроби суду або органів, що виконують покарання, розмежувати ці терміни стосовно оцінки особистості підсудного або засудженого не дають плідних результатів. Зрозумівши це, український законодавець у КК України 2001 року закріпив метою покарання лише «виправлення» злочинця.

Подібну позицію відстоював і М.І. Бажанов, який вважав, що ставити перед покаранням, особливо за нинішньої організації нашої пенітенціарної системи, досягнення цілі перевиховання, означає створювати ще один міф про можливості покарання. Він під виправленням засудженого розумів юридичне виправлення, тобто досягнення шляхом покарання такого результату, щоб особа після відбування покарання не вчинила нового злочину.

До речі, така позиція цілком відповідає переконанню Ч. Беккаріа в тому, що ціль покарання полягає ні в чому іншому, як у попередженні нових діянь злочинця, що завдають шкоди його співгромадянам, і в утриманні інших від подібних дій.

Не можна не зазначити, що «надприродні» можливості вітчизняних місць позбавлення волі і нездійсненні завдання, що ставлять перед покаранням, зазнали критичних зауважень зарубіжних вчених. Так, польський кримінолог С. Леленталь зазначає, що постановка завдання виправити засудженого перевершує дійсні можливості виправних закладів, свідчить про перебільшені наміри, що існують поза реальною пенітенціарною дійсністю, призводить до ідеалізації цілей покарання. З теоретичної точки зору це помилково, з практичної – зовсім небажано.

Нині відомий український дослідник проблеми покарання А.Ф. Степанюк цілком реалістично заявляє, що в концепції виправлення немає змістовності, конкретності; немає позитивних відповідей на реальні проблеми, а є лише дещо затьмарена, абстрактна, хоч і приваблива, мрія, парадоксальна теорія, яку намагалися реалізувати в радянській виправно-трудовій системі, незважаючи на її абсурдність і утопію.

З огляду на зазначене з роками в теорії виникла своєрідна термінологічна «алергія» на категорії «виправлення» та «перевиховання». Тому зростає тенденція їх заміни поняттям «ресоціалізація» (Г.А. Радов, В.М. Трубніков та інші). Це поняття хоч і звучить по-новому, однак на практиці інтерпретується в тому ж значенні, що й «виправлення» та «перевиховання». Отже, зречення від застарілих підходів до цілей покарання в Україні є лише термінологічною мімікрією, пристосуванням до нових умов – не більше. Кінцева мета цього «модернізму» у кризовий для системи виконання покарань період легко прочитується – це збереження позицій прихильників соціально-педагогічної діяльності в органах і установах виконання покарань. На сьогодні досвід людства, і тим більше наш власний, із усією наочністю засвідчив нереальність перевиховання правопорушників працею. Ідея створення, а тим більше «переробки» нової людини шляхом застосування насильства – абсурд, шкідливий міф.

Отже, виправлення засуджених як мета покарання є чи не найнереальнішою із всіх, задекларованих у ч. 2 ст. 50 КК України цілей покарання. Хоча на практиці можливі випадки, коли покарання дійсно відіграє роль засобу виправлення колишнього злочинця.

Натомість ще одна мета покарання – запобігання вчиненню нових злочинів є цілком реальною.

Одним із перших запобіжний потенціал покарання усвідомив Платон, висловивши думку, що ціль покарання полягає не в тому, щоб помститися за несправедливість, вчинену в минулому, а в тому, щоб думати про майбутнє і запобігати іншим злочинам як тими, хто піддається покаранню, так і тими, хто присутній при його виконанні. Платон надавав запобіжним властивостям покарання основне значення, закликаючи, щоб законодавство прагнуло відвернути людей від злочинних діянь, а якщо ці діяння все-таки вчинено, карало за них.

Ч. Беккаріа також наголошував на важливому значенні запобігання злочинам. Остання, найважливіша глава його безсмертного твору присвячена саме запобіжній силі покарання. Вона містить відому формулу, яка проголошує, що злочин краще попередити, ніж карати. Цю ідею згодом розвивали відомі мислителі. Вона є наскрізною у працях І. Бентама, Фейєрбаха, Романьйози, Марата. Останній, зокрема, наголошував, що, караючи винного, правосуддя повинно не стільки шукати помсти за порушений закон, скільки стримувати тих, хто міг би спокуситися його порушенням.

Долучилися до неї і вітчизняні кримінологи та криміналісти. Зокрема, М.Д. Шаргородський зазначав, що запобіжний вплив покарання поділяється на три стадії:

1) покарання, встановлюване законодавцем у законі, впливає як загальнопопереджувальна сила: сам факт видання нового закону, його публікація, оголошення діяння злочином або підвищення покарання спричиняє загальнопопереджувальний вплив;

2) покарання, призначене судом, справляє як загальний, так і спеціальний превентивний вплив;

3) покарання в процесі його виконання здійснює і загальний, і спеціальний попереджувальний вплив, спрямований, головним чином, на самого злочинця.

Щодо загальної превенції як специфічної властивості покарання в юридичній літературі існує дві думки: 1) вона поширюється на всіх членів суспільства; 2) стосується лише «нестабільних» осіб (у криміногенному сенсі).

На мою думку, ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Обвинувальний судовий вирок з покаранням здійснює попереджувальну дію на нестабільний тип особистості, який допускає передкримінальні вчинки, і ситуативний тип, здатний вчинити злочин за сприятливих криміногенних умов.

Є. Саркісов зазначає, що законослухняних і морально-стійких осіб немає потреби залякувати покаранням, попереджувати погрозою його застосування. Основне населення навіть за існування широкої системи правової пропаганди і правового виховання не знає і не цікавиться, які покарання встановлені законом за ті чи інші злочини, і, звісно, такі люди не вчиняють злочинів не через страх перед покаранням, а через моральні переконання.

Із загальним запобіганням злочинів як метою покарання тісно пов’язане спеціальне їх запобігання (спеціальна превенція). Ще в 20-х роках минулого століття А.А. Піонтковський прогнозував, що розвиток кримінальної політики здійснюватиметься від загальної превенції до спеціальної. Діалектична єдність цілей спеціальної і загальної превенції пояснюється не тим, що обидві цілі у всіх випадках рівнозначні, а тим, що залежно від конкретних умов кожна з цих цілей проявляється різними ступенями й різними формами. При цьому говорити про пріоритет якоїсь однієї з них перед іншою не варто. Пояснюється це тим, що за відсутності надзвичайних обставин у звичайних умовах усі цілі покарання рівнозначні.