РОЗДІЛ 3 ПОКАРАННЯ ЯК ФОРМА КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ТА КОРЕГУВАННЯ

Засудження від імені держави в обвинувальному вироку суду до покарання несе сатисфакцію за заподіяну морально-психологічну шкоду особистості й суспільству.

Відповідність злочину і покарання як вимога справедливості не обмежується відповідністю діяння і покарання. Вона також передбачає відповідність покарання особистості винного, пом’якшуючим та обтяжуючим покарання обставинам.

Відновлення соціальної справедливості, закладене в кримінальному покаранні і пов’язане з його каральним змістом, не означає, що покарання має на меті кару стосовно злочинця. Покарання, навіть найсуворіше, застосовується не для того, щоб заподіяти засудженому моральні й фізичні страждання. Зазначені правообмеження і примусові позбавлення, пов’язані з виконанням покарання, переслідують інші цілі, в тому числі і розглянуту мету відновлення соціальної справедливості.

Отже, ціль покарання у виді відновлення соціальної справедливості припускає:

– оптимально можливе відшкодування, залагодження за допомогою покарання заподіяної злочином шкоди особі, суспільству, державі;

– відповідність жорстокості покарання небезпеці злочину, особистості винного, пом’якшуючій і обтяжуючій обставинам;

– заборона подвійного покарання;

– недопущення як цілі покарання заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Ця дискусія розгорілася після того, як вказану ціль закріпили в КК Російської Федерації, в ч. 2 ст. 43 якого проголошується: «Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження здійснення нових злочинів». Як бачимо, закон передбачає три цілі: відновлення соціальної справедливості; виправлення засудженого; попередження здійснення нових злочинів. До цілей покарання не ввійшла кара, на яку вказувалося в ст. 20 КК РСФСР 1960 року. Мабуть, російський законодавець відмовився від останньої через гострі дискусії, що постійно точилися навколо кари як мети покарання. З прийняттям КК РФ суперечки про кару як ціль покарання, здавалося б, мали б утратити свою актуальність, оскільки про неї тепер не згадується в законі. Однак, як свідчать публікації, суперечки про цілі покарання, зокрема про кару і соціальну справедливість, тривають.

Так, В.К. Дуюнов, критикуючи КК Російської Федерації 1996 року за невключення кари до цілей покарання, стверджує, що кара є одночасно і змістом, і його метою. Автор розуміє кару як широкий спектр впливу. Вона є реакцією на вчинок особи і засудженням як цієї особи, так і вчиненого нею злочину. Кара може проявитись не лише в засудженні, а й у застосуванні до винного визначених позбавлень і обмежень. За його влучним висловом, кара міцно тримає нас за фалди сюртука, незважаючи на наші спроби відбитися від цього скомпрометованого спорідненістю з помстою і таліоном терміна чи будь-яким чином облагородити його, наприклад, високим порівнянням зі справедливістю, тому відбувається проста заміна термінів: незручний термін «кара» замінюється зворотом «відновлення соціальної справедливості».

На думку Ю.М. Ткачевського, визначення судом справедливого покарання – це лише початковий етап відновлення соціальної справедливості, необхідна передумова її основної реалізації в процесі виконання покарання; ціль – це той результат, що визначений у законі, наприклад, відновлення соціальної справедливості в процесі виконання покарання.

Трохи ширшою є позиція А.В. Наумова, який вказує, що покарання слугує відновленню порушених у результаті вчинення злочину прав і свобод потерпілого, тобто в кінцевому рахунку відновленню справедливості. Відновлюючий характер носять майнові кримінально-правові санкції – штраф, конфіскація майна.

Важливим є висновок Н.А. Павлухіна, що соціальну справедливість неможливо відновити кримінальним покаранням, тому ставити таку мету перед кримінальним покаранням в законі неприпустимо. Можна відновити лише почуття соціальної справедливості. Але така морально-психологічна категорія не може міститися в законі.

На мою думку, останнє зауваження є надто категоричним. Мета відновлення почуття соціальної справедливості шляхом покарання злочинця є цілком реальною, але не завжди, не у всіх випадках його застосування. Проте, хто довів, що й інші цілі покарання досяжні завжди? Будь-яка з відомих цілей покарання може бути досягнута за певних умов, а може й не бути досягнута. Від цього вона не перестає бути метою покарання. Мета – це те, до чого прагнуть, а не те, чого досягли. Отже, позицію російського законодавця сприймаю як правильну по суті, але вона недостатньо досконало сформульована в законі. Тобто метою покарання слід визнати не поновлення соціальної справедливості, а поновлення її почуття.

Натомість кару не варто визнавати метою покарання, оскільки вона є складовою змісту покарання, його ознакою. Слушним є зауваження з цього приводу Л. Ременсона, який вважає, що приписувати покаранню ціль кари означає стверджувати, що покарання має на меті покарання, тобто не має мети, а є самоціллю. Від положення «ціль покарання покарати, заподіяти страждання» лише один крок до висновку «... чим більше заподіяв страждань, тим точніше досягнута ціль покарання, тим більш повно вона виконана ...».

Виключення кари з цілей покарання аж ніяк не означає відмови від кари як одного з найважливіших елементів покарання, складових його змісту.

Кара як важливий елемент покарання є мірилом справедливості покарання і тому за більш небезпечні злочини настає і більш тяжка кара. Справедливість же покарання необхідна як для досягнення цілі виправлення, так і здійснення загальної превенції. В ім’я досягнення цих цілей одному злочинцеві необхідно призначити лише рік, іншому – чотири, а третьому – сім років. Пояснити причину визначення в конкретному випадку чотирьох, а не трьох років позбавлення волі інтересами виправлення дійсно неможливо, також це було б нез’ясовно, якби кара визнавалася метою покарання.

Отже, покарання немислиме без заподіяння страждання, позбавлення. Тому покарання завжди є карою. Саме така необхідна ознака покарання як спричинення страждання робить його карою. Це означає, що кара є змістом покарання, а не його метою.

Щодо такої мети покарання як виправлення засудженого немає єдиної думки серед фахівців. Одні з них вважають, що виправлення, поряд з карою, є самостійною ціллю покарання, інші – навпаки, не вважають виправлення самостійною ціллю покарання.

За радянських часів виправленням вважалося «перековування» засудженого з індивідуаліста в людину, здатну особисті інтереси правильно поєднувати із суспільними, володіти собою, розумно регулювати свої потреби, а не задовольняти їх за рахунок порушення законних інтересів інших громадян.