Розділ «Глава 1. Принципи призначення покарання»

Неточною також уявляється позиція В.В. Мальцева щодо розуміння сутності принципу рівності громадян перед законом і судом як визначення точної, з урахуванням внутрішньовидових властивостей діяння, міри покарання (внутрішньовидова межа принципу рівності)[35]. Аргументуючи таке розуміння принципу рівності на правозастосовчому рівні, В.В. Мальцев вважає, що врахування "характеру і ступеня суспільної небезпечності злочину" скоріше виступає не одним із проявів особистої відповідальності, "а являє собою реалізацію все тієї ж рівності громадян перед судом на правозастосовчому рівні"[36]. І тому, за його думкою, не слід протиставляти принцип рівності принципові індивідуалізації, тому що в основі останнього так само знаходяться характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, без точного врахування яких справедливе покарання не є можливим.

На нашу думку, видається необґрунтованим при визначенні принципу рівності орієнтувати суд на врахування при призначенні покарання тільки обставин, які характеризують діяння, не враховуючи при цьому особу винного. Виходячи зі змісту ст. 65 КК України, суд, індивідуалізуючи покарання винному у вчиненні злочину, повинен ураховувати сукупність обставин, які характеризують і діяння, і особу винного і які пом’якшують та обтяжують покарання.

Уявляється недоцільним і віднесення до системи спеціальних принципів призначення покарання принципів обґрунтованості й обов’язковості мотивування обраної міри покарання[37], які одержали закріплення в ст. ст. 323, 334, 335 та інших статтях КПК України й відбивають необхідні етапи судочинства, а саме тому є кримінально-процесуальними принципами. Водночас ці принципи виступають додатковими Гарантіями правильного вирішення питання про призначення покарання.

Зважаючи на викладене, слід визнати, що виділення принципу рівності покарання як спеціального принципу призначення покарання суперечить принципу індивідуалізації покарання.

Що ж стосується принципу доцільності призначення покарання, то необхідно сказати, що в теорії кримінального права не тільки щодо виділення цього принципу, але й щодо самої його назви склалися досить суперечливі погляди. Так, деякі вчені відносять його до принципів призначення покарання і визначають як принцип доцільності кримінальної відповідальності, цільового розсуду, доцільної репресивності покарання, цільового спрямування[38]. Т.В. Непомняща заперечує існування такого принципу. На її думку, навряд чи є необхідність виділення нарівні із законодавчо визначеною метою покарання принципу доцільності призначення покарання[39]. М.І. Бажанов та деякі інші вчені взагалі не називають цей принцип при дослідженні системи принципів призначення покарання[40].

У зв’язку з цим варто згадати ст. 26 КК УРСР 1922 року, яка передбачала, що, будучи мірою оборонною, покарання повинне бути доцільним. Необхідність у принципі доцільності на той час була зумовлена, як зазначається в юридичній літературі, не тільки сформованим у 1920-і роки курсом на посилення репресії, але й загальним упередженим підходом до самої особи злочинця, яка нібито мала надзвичайно стійкі злочинні установки[41].

У наступному законодавстві вимога доцільності не передбачалася. Не передбачено її й у чинному КК України. Це, зокрема, підтверджується в Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 р. "Про практику призначення судами кримінального покарання”, де в переліку принципів, які повинні враховувати суди при призначенні покарання, не зазначено доцільності покарання.

Виділення принципу ефективності покарання, на нашу думку, також не обґрунтоване, тому що ефективність покарання скоріше слід розглядати як умову чи результат призначення покарання, а не як принцип. На ступінь досягнення цієї умови, як справедливо зазначав ще М.Д. Шаргородський, впливають рад факторів, одним із яких є дотримання принципів кримінального права[42], але вирішальне значення серед них, як уявляється, має реалізація принципів призначення покарання, тому що в них найточніше і найповніше відбиваються загальні, основні й істотні ідеї, які визначають сутність і зміст інституту призначення покарання. Однак призначене покарання буде ефективним тільки тоді, коли нарівні з дотриманням зазначених принципів буде забезпечено його невідворотність, що "є найважливішою об’єктивною передумовою ефективності покарання"[43].

З урахуванням викладеного слід підкреслити, що призначення покарання повинне мати своєю підставою: 1) загальні та галузеві принципи законності, справедливості, гуманізму; 2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізації покарання й економії заходів кримінально-правового примусу. При цьому, як справедливо зазначає О.С. Горелік, "виділити вплив якогось принципу в "чистому вигляді" навряд чи можливо — їх взаємодія характеризується проникненням один в одного"[44]. Аналіз змісту принципів призначення покарання можливий тільки з урахуванням їх тісного взаємозв’язку і взаємозалежності. Це дозволить не тільки точніше розкрити зміст кожного, але й установити весь процес їх функціонування в інституті призначення покарання.

Принцип законності покарання було проголошено в ст. 7 Європейської конвенції про захист прав й основних свобод людини 1950 року, яка так і називається "Жодного покарання без закону”. КК України 2001 року закріпив його в пп. 1, 2 ч. 1 ст. 65, зазначивши, що суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин і відповідно до положень Загальної частини КК. Будь-яке порушення даного принципу серйозно впливає на права і свободи людини й виключає можливість досягнення покаранням його мети. Проте аналіз судової практиці свідчить про наявність випадків порушення принципу законності при призначенні покарання. Прикладом такого порушення є призначення штрафу як додаткового покарання, коли він у санкції статті, за якою особу визнано винною, не передбачений. Так, вироком суду К. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з іспитовим строком два роки, і відповідно до ст. 77 КК призначено додаткове покарання у вигляді штрафу в розмірі 510 грн.

Колегія суддів Судової палати Верховного Суду України змінила вирок, мотивуючи це тим, що відповідно до ч. 3 ст. 53 КК штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК, за якою призначається покарання. Оскільки в ч. 3 ст. 185 КК штраф як додаткове покарання не передбачений, суд не мав права його призначати[45].

Принцип законності при призначенні покарання виявляється в тому, що:

1) відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину;

2) згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і їй не може бути призначене кримінальне покарання, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Підставою призначення покарання є вчинення суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кримінальним кодексом (ч. 1 ст. 2 КК України);

3) система і види покарань, які можуть бути призначені судом, визначені в законі вичерпним чином (ст. 51 КК). Таким чином відображено принцип "Немає покарання без вказівки на те в законі";

4) кожне покарання призначається лише за правилами й у межах, визначених у законі. Це перш за все означає, що покарання призначається з урахуванням загальних і спеціальних засад призначення покарання. При цьому законодавець підкреслює, що за один злочин може бути призначено тільки одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. А до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках і в порядку, передбаченому Кримінальним кодексом.

Принцип справедливості знаходить безпосередній вияв у визнанні суті покарання як заходу примусу, у проголошенні кари як однієї зі складових мети покарання, у визначенні виду і розмірів покарання залежно від тяжкості злочину, стадій вчинення злочину, рецидиву та ін.

Цей принцип нерозривне пов’язаний з інститутом призначення покарання. "Саме тут найчастіше оперують терміном "справедливість” (справедливий вирок, справедливе покарання, справедлива відплата тощо). Саме в цій сфері принцип справедливості виявляє себе з найбільшою наочністю і переконливістю"[46]. На необхідність дотримання цього принципу при призначенні покарання неодноразово вказувалося в керівних постановах Пленуму Верховного Суду України[47].

Зміст принципу справедливості для інституту призначення покарання є багатоаспектним[48]. Справедливість — це категорія морально-етична, тому значення цього принципу виявляється в необхідності призначеного покарання відповідати загальнолюдським цінностям і моральним основам суспільства. Саме тому недотримання цього принципу при призначенні покарання завжди викликає відчуття незадоволення та зумовлює відміну або скасування вироків. Ще І. Кант писав: "Ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість: усі інші зла, які доводиться нам терпіти, ніщо в порівнянні з нею"[49].

При призначенні покарання принцип справедливості проявляється таким чином: у ч. 3 ст. 66 і ч. 4 ст. 67 КК України, де визначено, що якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує (обтяжує) покарання, передбачена відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз ураховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує (обтяжує).