Розділ «Глава 1. Принципи призначення покарання»

М.І. Бажанов під такими принципами розумів ті вихідні, найважливіші положення, закріплені в нормах кримінального законодавства, які визначають усю діяльність судів щодо застосування покарання до осіб, винних у вчиненні злочину[11].

С.А. Велієв принципами інституту призначення покарання вважає основоположні ідеї, які закріплені в кримінальному законі або випливають із його тлумачення та визначають усю природу системи покарання і якими керуються суди при призначенні покарання[12].

Оцінюючи ці позиції, важко погодитися з поглядом А.Д. Соловйова на сутність усіх принципів інституту призначення покарання як положень, що закріплені в нормах кримінального та кримінально-процесуального права. По-перше, на нашу думку, принципи призначення покарання як основні, провідні, визначальні ідеї не обов’язково повинні бути зазначені в конкретній нормі. Обов’язковим є те, щоб норми кримінального права відбивали у своєму змісті дані принципи, були зумовлені ними, а тим самим закріплювали їх. По-друге, принципи призначення покарання є специфічними й не поширюються на декілька чи одну галузь права, вони є лише принципами певного кримінально-правового інституту.

У запропонованому Л.А. Прохоровим визначенні правильно розкрито основний зміст поняття принципу як керівної ідеї. Однак у ньому не знаходить відбиття те, що саме принципи призначення покарання лежать в основі змісту кримінально-правових норм, які складають інститут призначення покарання, а не навпаки: принципи призначення покарання є первинними відносно кримінально-правових норм, які саме й повинні відбивати зміст керівних ідей.

Недостатньо точним уявляється й визначення принципів інституту призначення покарання, сформульоване С.А. Велієвим: у ньому не підкреслюється, що ці принципи повинні відбивати сутність покарання, його мету та мають бути підставою формування всіх кримінально-правових норм щодо призначення покарання. Більш обґрунтованою є позиція М.І. Бажанова, оскільки в ній підкреслено, що принципи як вихідні, найважливіші положення закріплюються в нормах кримінального закону і визначають зміст усієї діяльності суду щодо призначення покарання.

Неоднозначно в теорії кримінального права визначаються також система і види принципів призначення покарання. Десятиріччя тривала і триває сьогодні дискусія щодо цієї проблеми. Так, В.Д. Меньшагін і Л.А. Прохоров визначали вузьке коло принципів призначення покарання, що формують систему: законність, гуманність та індивідуалізація[13]. Деякі вчені до цієї системи відносять також інші принципи: гуманізм, демократизм, правосвідомість, караність за суспільно небезпечне (злочинне) діяння[14]; обґрунтованість покарання, справедливість покарання[15]; визначеність покарання в судовому вироку та обов’язковість його мотивування у вироку суду[16]; цільову спрямованість покарання, економію заходів кримінально-правової репресії, а також рівність громадян перед законом та інші загальноправові й кримінально-правові принципи[17]. На думку В.Н. Бурлакова, принципами призначення покарання є лише доцільність і ефективність покарання[18]. Таке різне тлумачення принципів призначення покарання залишається і сьогодні[19].

Проаналізувавши різні точки зору щодо системи та видів принципів призначення покарання, можна зробити висновок, що вихідним у дослідженні цієї проблеми є питання про ті критерії, які повинні бути покладені в основу виділення таких принципів. Правильно підкреслено, що "усунення суперечливого підходу до визначення системи принципів призначення покарання неможливе без установлення критеріїв, на підставі яких можна виділити ті чи інші положення як принципи"[20]. Такі критерії формулюються в науці по-різному. Наприклад, на думку Г.П. Новосьолова, "системоутворюючими зв’язками та відносинами при виділенні принципів призначення покарання є ті, що складаються між мірою покарання й обставинами, які зумовлюють її вибір"[21]. Г.А. Кригер вважав, що таким критерієм виступає "спрямованість, характер, назва й обсяг застосування державного примусу й інших заходів впливу, необхідних і достатніх для реалізації функції права і виконання завдань правового регулювання"[22]. Т.В. Непомняща визначає як критерій поділу принципів сферу їх дії[23].

Оцінюючи запропоновані в літературі критерії формулювання системи принципів призначення покарання, необхідно виходити з того, що наведені критерії у своїй сукупності перш за все повинні виражати найбільш вагомі ознаки, які відбивають зміст цих принципів. По-друге, не можна побудувати цю систему без урахування соціальної зумовленості покарання, у відриві від законодавчо визначеної його мети, її видів: ефективність системи принципів призначення покарання виявляється саме в здатності досягнення мети покарання, передбаченої в ч. 2 ст. 50 КК України.

Отже, зважаючи на викладене, можна стверджувати, що принципи інституту призначення покарання повинні відповідати таким вимогам (критеріям): 1) бути основною, загальнообов’язковою, керівною ідеєю як для законодавця, так і для правозастосовника; 2) відбивати сутність покарання та його мету; 3) складати основу формування всіх кримінально-правових норм щодо призначення покарання; 4) не суперечити загальноправовим і галузевим принципам права.

До цього треба додати, що принципи призначення покарання являють собою струнку систему, у якій вони гармонійно взаємодіють один з одним. Тому від дотримання кожного з них залежить функціонування всієї системи принципів.

Виходячи з виділених критеріїв, ґрунтуючись при цьому на ознаках, які характеризують правові принципи в цілому, можна виділити таку систему принципів, які відбивають основні, загальнообов’язкові положення інституту призначення покарання на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства та науки кримінального права:

1) загальні та галузеві принципи кримінального права, які мають специфічний прояв у принципах призначення покарання: законність, справедливість, гуманізм;

2) спеціальні принципи інституту призначення покарання: індивідуалізація покарання й економія заходів кримінально-правового примусу.

Досліджуючи спеціальні принципи призначення покарання, треба сказати про нетотожність принципів індивідуалізації відповідальності та індивідуалізації покарання. У теорії кримінального права не склалося єдиної позиції щодо розуміння змісту принципу індивідуалізації покарання та його співвідношення з принципом індивідуалізації відповідальності. Так, І.І. Карпець розрізняв індивідуалізацію покарання в законі й індивідуалізацію покарання в суді[24]. В.Н. Бурлаков узагалі заперечує необхідність виділення принципу індивідуалізації покарання[25]. І.Г. Філановський, навпаки, дійшов висновку, що слід говорити про індивідуалізацію не кримінальної відповідальності, а тільки покарання[26].

На нашу думку, принципи індивідуалізації відповідальності та індивідуалізації покарання за всієї спільності мають самостійне значення, що випливає насамперед із загальновизнаного положення про різний за обсягом зміст понять ''відповідальність’' і "покарання". Відповідальність — більш широке поняття: по-перше, вона може бути не тільки кримінальною, але й цивільно-правовою, адміністративною, дисциплінарною тощо; по-друге, навіть у межах кримінального права "відповідальність" — поняття більш широке, ніж поняття "покарання", яке є лише одним із видав, хоча й типових, кримінальної відповідальності. Через це суть індивідуалізації кримінальної відповідальності виявляється "у виборі форми державного реагування на вчинений злочин для того, щоб ця форма якнайточніше відповідала вимогам справедливості, виправленню засудженого, меті превенції злочинів"[27]. Принцип індивідуалізації покарання вступає в дію тоді, коли в результаті індивідуалізації кримінальної відповідальності з’ясовується, що за вчинене діяння до винного має бути застосований той чи інший вид покарання та його міра[28].

Видається також суперечливим виділення деякими авторами принципу рівності прав громадян перед законом як спеціального принципу призначення покарання, через те що він є галузевим принципом кримінального права.

Прихильники виділення наведеного принципу в системі принципів призначення покарання визначають його зміст по-різному. Так, ще Ж.-П. Марат писав, що "злочин однаково принижує всіх людей. Тому всі правопорушники за те ж саме порушення повинні нести те ж саме покарання"[29]. Подібна точка зору висловлювалася й іншими вченими[30]. П.П. Осипов ідею рівності при призначенні покарання тлумачив іншим чином — як вимогу однаковості "офіційної оцінки поведінки й особистості членів суспільства, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки кримінально-правової норми, і обов’язку реагування на злочини кримінально-правовими засобами"[31]. Л.Л. Кругліков, критикуючи сформульоване П.П. Осиповим визначення принципу рівності, вважає, що при призначенні покарання рівність виявляється: а) у застосуванні судом єдиних меж санкції при обранні покарання за певний вид злочину незалежно від походження, соціального, майнового становища, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, від роду і характеру занять, місця проживання й інших обставин; б) у використанні в кожній кримінальній справі відповідних положень Загальної частини кримінального законодавства; в) у застосуванні єдиних критеріїв призначення покарання; г) в урахуванні не тільки ступеня, але й характеру суспільної небезпечності вчиненого[32].

Аналізуючи ці позиції авторів, які визнають принцип рівності покарання спеціальним принципом інституту призначення покарання, не можна не помітити їх суперечності.

За наведеного розуміння принципу рівності ігнорується індивідуальність, неповторність, особливість винного, а отже, виключається можливість виконати правило, передбачене ч. 3 ст. 65 КК, — ураховувати при призначенні покарання особу винного. Однак недотримання цієї вимоги є підставою для визнання вироку необґрунтованим і незаконним, тобто таким, що не відповідає загальним засадам призначення покарання. У зв’язку з цим у юридичній літературі справедливо зазначено, що розуміння принципу рівності як рівності покарання "означало б проголошення "зрівнялівки" у сфері кримінального права, заклик до "механічного правосуддя", для здійснення якого не потрібні були б не тільки внутрішній суддівський розсуд, але й сам суддя, який міг би бути з успіхом замінений лічильно-вирішальним пристроєм"[33]. Тому видається правильною позиція авторів, які вважають, що принцип рівності — це галузевий принцип кримінального права, який означає рівність громадян перед кримінальним законом і виявляється у рівності підстав для застосування кримінальної відповідальності, єдності правил і порядку визначення змісту й розмірів кримінальної відповідальності[34]. Відповідно до інституту призначення покарання цей принцип виявляється як вимога призначити покарання "у межах санкції", що не означає призначення "рівного покарання", а якраз, навпаки, обумовлює індивідуалізацію покарання в цих межах.

При цьому суд тільки у виняткових, вичерпним чином передбачених у ст. 54, ч. 2 ст. ст. 55, 69, 70, 77, 98, 102 КК України випадках, має право вийти за межі санкції. Так, суд з урахуванням зазначених у статті 69 КК України обставин може призначити більш м’яке покарання, ніж визначене в санкції статті, що передбачає відповідальність за конкретний злочин, а саме може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин, чи не призначити додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове. У такому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, установленої для даного виду покарання в Загальній частині. Більш суворе покарання суд може обрати тільки в межах максимального строку, установленого для даного виду покарання в Загальній частині чинного КК, і тільки згідно з ч. 2 ст. 71 КК може призначити покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двадцяти п’яти років. Передбачені законом винятки не суперечать принциповим вимогам про рівність громадян перед законом, а лише підтверджують її своєю винятковістю.