Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Правовий режим страхових сум першого виду не змінився. Страхові суми, одержані за обов'язковим особистим страхуванням, належать до роздільного майна подружжя. У свою чергу суми другого типу можуть мати різний правовий режим залежно від джерела виникнення цих сум. У зв'язку з цим страхові суми, одержані одним із подружжя за добровільним особистим страхуванням, можуть належати: а) одному з подружжя — страхувальникові, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були приватною власністю страхувальника (роздільне майно подружжя); б) подружжю, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були спільною власністю подружжя (спільне майно подружжя).

Таким чином, правовий режим страхових сум залежить від того, спільне чи роздільне майно було витрачено подружжям при сплаті страхових внесків у випадку добровільного страхування одного з них. Залежно від цього страхові суми можуть належати як до спільного, так і до роздільного майна подружжя. Цей режим визначає й інші правові наслідки. Так, якщо один з подружжя внаслідок настання страхового випадку помре, то страхові суми будуть входити до спадкової маси: а) повністю, якщо страхові суми були одержані одним із подружжя за обов'язковим особистим страхуванням або якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були приватною власністю страхувальника; б) в частці, що належить тому з подружжя, котрий помер, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були спільною власністю подружжя.

Треба відзначити ще один момент. У ч. 5 ст. 57 СК України визначається правовий режим страхових сум, які сплачуються лише при особистому страхуванні. В даному випадку мова не йде про інші види страхування, зокрема, майнове страхування та страхування відповідальності.

9. За загальним правилом майно, набуте подружжям за час шлюбу, є спільним майном (ч. 1 ст. 6 °CК). Утім, із цього правила є певне виключення. Відповідно до ч. 6 ст. 57 СК, якщо шлюб не розірвано, але чоловік та дружина проживають окремо у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, то майно, набуте сторонами за цей період може бути за рішенням суду визнане роздільним. Це пов'язано з тим, що для сімейних відносин важливе значення має не лише формально зареєстрований шлюб, а й дійсні стосунки чоловіка та дружини. Якщо ж цього немає і сторони фактично не складають однієї сім'ї, то на такі відносини не може поширюватися режим спільності майна подружжя. У разі спору заінтересована особа повинна довести в суді факт окремого проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

В сучасних умовах таке питання може бути вирішене подружжям за взаємною згодою. Сторони вправі укласти договір про поділ спільного майна, вказавши при цьому, що та чи інша річ була набута чоловіком (дружиною) під час окремого проживання сторін, тобто фактично на власні кошти. Така річ (речі) за домовленістю подружжя може бути визнана такою, що належить на праві власності чоловікові або дружині. При цьому її вартість не буде враховуватися при поділі спільного майна подружжя.

10. СК України вперше встановлює режим майна, яке в сімейно-правовій літературі іноді називають «змішаним майном» (ч. 7 ст. 57 СК). Мова йде про випадки, коли в придбання майна вкладені окрім спільних також роздільні кошти подружжя. Необхідність врахування вкладень дружини або чоловіка в спільне подружнє майно була підкреслена В.П. Масловим, який зазначав, що деякі речі можуть бути лише в частині своєї вартості включені в спільну власність. Це можливо, зокрема, якщо в придбання спільної речі чоловік та дружина вкладали не лише майно, нажите в період шлюбу, а й отримане кожним з них окремо (у порядку дарування, спадкування тощо).

До цього часу це питання в законодавчому порядку не вирішувалося, хоча воно нерідко виникало в судовій практиці. СК України закріплює складну юридичну структуру «змішаного майна». У частці, яка відповідає внеску одного з подружжя, майно належить йому на праві приватної власності, в іншій частці — майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності (ч. 7 ст. 57 СК України). Таке вирішення проблеми в літературі піддавалося критиці. Так, Ю.С. Червоний зазначає, що, якщо майно належить особам на праві спільної сумісної власності, то частки учасників взагалі не визначаються, оскільки таке право є без частковим. Якщо ж майно належить сторонам на праві спільної часткової власності, то кожній стороні належить право на частку у праві власності щодо усього майна. Таким чином, частка у майні, що дорівнює розміру його внеску, не може бути об'єктом права приватної власності одного з подружжя.

Раціональне зерно у наведених міркуваннях, без сумніву, існує. В теоретичному плані положення ч. 7 ст. 57 СК важко визнати бездоганними. Одночасне існування щодо одного предмета: а) права приватної власності одного з подружжя (щодо однієї частки в праві на річ); б) права спільної часткової власності дружини та чоловіка (щодо іншої частки в праві на цю ж річ) суперечить загальному розумінню сутності спільної власності. Тому більш простою може бути інша відповідь на запит практики. Так, ч. 7 коментованої статті могла б мати наступний вигляд: якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то у разі поділу майна частка у праві спільної часткової власності одного з подружжя збільшується відповідно до розміру внеску, зробленого за рахунок його роздільного майна. Це надавало б суду при вирішенні спору можливість врахувати часткове збільшення спільного майна подружжя за рахунок роздільного майна одного з них, не порушуючи загальної теоретичної концепції права спільної власності.

З аналізу чинного СК України можна дійти висновку, що виникнення «змішаного майна» подружжя можливе двома шляхами: а) за договором подружжя; б) за рішенням суду. Не викликає сумнівів, що найбільш оптимальним є добровільне врегулювання майнових відносин подружжя. Сторони можуть укласти договір, в якому вони визнають факт внесення в придбання майна окрім спільних коштів подружжя коштів одного з них або кожного з них. Хоча такий різновид договорів і не передбачений безпосередньо в законі, немає підстав для сумнівів щодо можливості їх укладення за ініціативою подружжя. У разі виникнення спору заінтересована сторона буде доводити факт внесення до спільного майна тих майнових «елементів», які належать на праві приватної власності їй особисто.

11. В новому СК України, на жаль, не визначається правовий режим приватизованого майна подружжя. В першу чергу мова йде про квартири та інші житлові приміщення, які були приватизовані подружжям або одним з них за час шлюбу. Такі об'єкти мають не лише значну майнову цінність, а й відіграють роль місця проживання подружжя або сім'ї в цілому.

Питання щодо належності приватизованого майна до спільного або роздільного майна подружжя не має однозначного вирішення ні в теоретичному, ні в практичному плані. Деякі фахівці вважають приватизоване майно спільним майном подружжя, інші відносять його до роздільного майна подружжя. Виходячи з аналізу чинного законодавства, можна припустити, що рішення може мати подвійний характер, тобто приватизоване майно може належати як до спільного, так і до роздільного майна подружжя залежно від того, як воно було приватизоване.

Для вирішення цього питання необхідно визначитися щодо суті приватизаційного процесу в цілому. Приватизація — це процес зміни власника шляхом передачі об'єктів державної власності в приватну власність. В процесі приватизації правовідносини виникають між державою Україною та її громадянами, котрі в силу закону мають право на одержання у власність частки державного майна. Із закону випливає, що право на приватизацію певного житлового приміщення мають: громадяни України (1), які на час приватизації проживали в певному житловому приміщенні (наймач, особи, які постійно проживали разом з наймачем, або особи, за якими зберігається право на житло) (2), які висловили своє бажання на приватизацію житла (3) (ст. ст. 1, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Якщо чоловік та дружина — громадяни України, проживали разом в квартирі або мали право на це житло і разом висловили свою волю на приватизацію житла, то приватизована квартира переходить в їх спільну власність (див. п. 5 коментарю до ст. 61 СК України).

Невідповідність хоча б одній з вказаних умов створить неможливість виникнення спільної власності подружжя на приватизовану квартиру. Іншими словами, квартира не може стати об'єктом права спільної власності подружжя, якщо один з подружжя:

• не є громадянином України;

• постійно не проживав в квартирі, яка приватизується, на момент приватизації, і за ним не зберігається право на житло;

• не висловив свого бажання на приватизацію квартири.

В преамбулі Закону сказано, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин. Звертає на себе увагу те, що в Законі використовується виключно поняття «громадянин», а не «фізична особа». Таким чином, іноземці не можуть розраховувати на отримання частки державного житлового фонду. Якщо, наприклад, подружжя постійно проживає в квартирі, яка належить до державного житлового фонду, але один з них є іноземцем, він не може претендувати на отримання права на приватизацію. Це свідчить про те, що при приватизації виникають відносини «громадянин — держава Україна», а не «чоловік — дружина».

Право на приватизацію мають особи, які постійно проживали в квартирі або за якими (при їх відсутності) збереглося право на житло. Дружина та чоловік можуть не проживати в одному житловому приміщенні. Якщо, наприклад, один з подружжя постійно проживає в квартирі «А», а другий — в квартирі «Б», то кожен з них як громадянин України має право на приватизацію відповідного житла. В порядку, передбаченому законом, кожен з подружжя в процесі приватизації може набути право власності відповідно на квартиру «А» та «Б». Якщо один з подружжя був наймачем (постійно проживав з наймачем або зберіг право на житло), а другий з подружжя постійно не проживав в певному житловому приміщенні і за ним не зберігалося право на житло, він не набуває право на приватизацію цієї квартири, незважаючи на те, що він перебуває у шлюбі.

Приватизація житла — це право, а не обов'язок громадян України. Закон не виключає можливості, що особа, яка мешкає у певному приміщенні, не висловить свого бажання на приватизацію житла. Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» за громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму. Кожен з подружжя — це самостійна особа з власними бажаннями і уявленнями про свою вигоду. Тому не можна виключити можливість того, що один з подружжя висловить бажання приватизувати квартиру, в якій він мешкає, а іншій — ні. Якщо подружжя проживає в різних місцях, то питань не виникає. Більш складною є ситуація, коли сторони проживають разом, однак один з подружжя не бажає приватизовувати житло. Можливий вихід міститься в ст. 2 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду». Тут, зокрема, сказано, що до об'єктів приватизації належать не тільки квартири багатоквартирних будинків, а й окремі кімнати у квартирах, які використовуються громадянами на умовах найму. Тому теоретично можна припустити, що один з подружжя приватизує окрему кімнату, а інший буде проживати в іншій кімнаті на умовах договору найму.

Про те, що приватизована кожним з подружжя квартира є об'єктом права власності кожного з подружжя (роздільне майно), свідчить і факт, на який звертають увагу нотаріуси. У випадку смерті громадянина, який мав у власності 1/2 частину приватизованої квартири (або акції, отримані шляхом приватизації чи приватизовану земельну ділянку) нотаріуси не видають його дружині/чоловікові свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя. В даному випадку особа отримує свідоцтво про право на спадщину відносно 1/2 частини квартири, усіх акцій або всю приватизовану земельну ділянку, яка належала померлому. В цьому випадку зрозуміло, що це власність громадянина, а не спільна сумісна власність подружжя.