Розділ «Огляди досліджуваних рішень Європейського суду з прав людини»

Доронін проти України, № 16505/02, 19 лютого 2009 року

Фактичні обставини справи: слідчий Жовтневого районного відділку міліції міста Полтави виніс постанову про проведення обшуку у квартирі заявника, а також про його привід у якості підозрюваного у вбивстві діда заявника. 20 квітня 2000 року заявника затримали у місті Харкові та привезли до міста Полтави. Після прибуття до міста Полтави заявник нібито намагався втекти, вчиняючи опір працівникам міліції, і вони намагалися йому завадити. Того ж дня міліціонери склали протокол про супротив заявника. На підставі цього протоколу 21 квітня за рішенням суду заявника було притягнено до адміністративної відповідальності за вчинення хуліганства та призначено стягнення у вигляді 5 днів адміністративного арешту. Рішення було остаточним. Попри це заявник оскаржив рішення до вищих судів, але отримав відмови. Зі слів заявника, він написав 22 квітня 2000 року зізнання у вбивстві, надиктоване йому та підписане слідчим іншим числом, — 20 квітня. Також слідчий того дня склав протокол допиту підозрюваного 20‑м числом. Заявник не був представлений адвокатом протягом вказаного вище часу Заявника звинуватили у вчиненні вбивства та затримали 25 квітня, а 27 квітня Жовтневий районний суд міста Полтави виніс постанову про взяття його під варту. Скарга заявника на неправомірність його затримання була відхилена судом. В ході судового розгляду кримінальної справи щодо заявника адвокат клопотав про звільнення його з-під варти, та отримав відмову, яку оскаржив. Апеляційна інстанція задовольнила скаргу та направила справу на новий судовий розгляд. Продовження строку тримання під вартою було підтримано судом першої інстанції і цього разу, та скарга заявника не була задоволена вищестоящим судом. Адвокат згодом знову клопотав перед судом про звільнення заявника з-під варти, але того ж дня йому було відмовлено. 7 березня 2002 року була проведена судово-медична експертиза, яка встановила, що смерть діда заявника настала в момент, коли заявник не міг бути присутнім на місці вчинення злочину. Справу щодо заявника направили на додаткове розслідування та відпустили під підписку про невиїзд. А 30 грудня кримінальна справа була закрита за відсутності доказів його причетності.

Суд встановив, що адміністративний арешт заявника був використаний для того, щоб забезпечити його перебування як підозрюваного в кримінальній справі в розпорядженні слідчих органів, не забезпечуючи при цьому його процесуальних прав як підозрюваного, зокрема, його права на захист; тримання під вартою в періоди з 25 червня по 21 серпня 2000 року та з 8 вересня по 3 жовтня було незаконним без будь-якого рішення; інші періоди тримання заявника під вартою ґрунтувалися на судовому рішенні, яке передбачало тримання під вартою без зазначення якого-небудь строку або узаконюючи затримання заднім числом в порушення конвенційного права на свободу; посилаючись на тяжкість вчиненого злочину, органи влади продовжували тримання заявника під вартою на підставах, які не можуть бути визнані «допустимими та достатніми».

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 5 §§ 1 та 3 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 135, 136, 148, 149, 155, 156, 241, 236, 242, 244 Кримінально-процесуального кодексу України, статті 32, 185, 287, 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року.

Основні тези::

«Суд повторює, що проголошуючи право на свободу, стаття 5 § 1 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи» (§ 52).

«Суд повторює, що при вирішенні питання, чи було дотримано статтю 5 § 3, необхідно розглянути й оцінити обґрунтованість підстав, які переконали судові органи погодитися — у справі, що розглядає Суд — на серйозний відступ від принципу поваги до особистої свободи і презумпції невинуватості, що завжди має місце при позбавленні особи свободи без її засудження…» (§ 62)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–91404

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1236434978

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 31 жовтня 2013 року, справа № 1-кп‑2/12, суддя Ольшевська Н. В.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38295715

Теза із рішення: «…хоча спроба втечі заявника при затриманні, здається, дала представникам влади підстави для утримування заявника під вартою на стадії досудового слідства та суду, серйозність звинувачень проти нього та ризик втечі, та перепони правосуддю залишалися єдиними причинами, чому суди не змінювали міру запобіжного заходу, що була до нього застосована. Попри те, що стаття 5 § 3 вимагає, що після певного періоду наявність розумної підозри сама по собі не виправдовує позбавлення волі, і судові органи повинні навести інші підстави для продовження утримання під вартою…» (§ 63)

2) рішення Апеляційного суду Житомирської області від 23 червня 2014 року, справа № 278/1–210/12-к, судді: Романова О. В., Ляшук В. В. та Михайловський В.І.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39385127

Теза із рішення: «..При цьому колегія суддів виходить також з практики Європейського суду з прав людини, яка є частиною національного законодавства, у вирішенні зазначених питань. Про те, що неодноразові зізнання заявника, до якого було формально застосовано адміністративне затримання, а фактично з яким міліція поводилась, як із підозрюваним у вчиненні злочину, та позбавила його доступу до захисника, участь якого була б обов'язковою за законодавством України, не можуть бути використані для його засудження, навіть при умові, що заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, з яким до допиту не бачився, та послуги якого, за таких обставин, носили символічний характер…»

3) рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 червня 2015 року, справа № 263/6956/15-к, суддя Степанова С. В.