Розділ «Частина шоста ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА»

3) правопорядок передбачає високоузгоджену дію механізму правового регулювання;

4) правопорядок нерозривно пов’язаний з правовою державою, оскільки, по-перше, тільки суспільство, в якому існує правова держава, дає можливість появи справжнього правопорядку; по-друге, правопорядок спирається на складну систему організаційних, примусових та інших заходів з боку правової держави; по-третє, сам правопорядок виступає однією з істотних ознак правової держави;

5) важливим супутником правопорядку є також соціальний характер держави;

6) правопорядок є станом суспільного життя, який характеризує взаємне розташування, зв’язки, взаємодію окремих елементів соціальних систем, у першу чергу правової.

Аналіз проблеми правопорядку неможливий без розгляду його співвідношення з громадським порядком. Останній є станом упорядкованості суспільного життя, що з’являється внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм певного суспільства. Право регулює і охороняє найбільш значущі відносини, а тому правовий порядок охоплює найважливішу частину соціальних зв’язків. Із цього випливає, що правопорядок є найважливішою складовою громадського порядку, яка виступає опорою останнього. Правопорядок є запорукою злагоди та спокою і робить можливим нормальне функціонування усіх сфер суспільства.

З іншого боку, право, внаслідок якого формується правопорядок, здійснюється в соціальному контексті, у складній взаємодії з функціонуванням інших підсистем суспільства. Стан впорядкованості суспільних зв’язків, що формуються на підставі норм моралі, звичаїв, релігійних норм, створює сприятливе середовище для реалізації права і встановлення правопорядку. Зокрема, вимоги різних соціальних норм часто збігаються, що дає додатковий поштовх до правомірної поведінки. Чим глибші зв’язки, взаємодія права та інших систем регуляції, чим природнішими для культури певного суспільства є правові вимоги, тим надійніші правовий порядок і громадський порядок у цілому.

Правовий порядок як певний стан життя суспільства має особливості, що відповідають конкретній специфіці тієї чи іншої соціальної системи в той чи інший час. Іншими словами, правопорядок має досить значну різноманітність своїх проявів.

1. За стійкістю можна виділити стабільний та мінливий різновиди правопорядку. Певна відносність цих термінів зрозуміла: правопорядок одночасно поєднує ознаки стабільності та динамізму. Однак у нашому випадку йдеться про те, наскільки правопорядок є усталеним, наскільки надійно і непохитно він протистоїть деструктивним явищам у суспільстві, наскільки однаковим є рівень протиправної поведінки в ньому. Наприклад, зростання злочинності призводить до зміни рівня стабільності правопорядку в соціумі.

2. Оскільки правопорядок єдиний і цілісний в межах відповідної правової системи, за сферою, в якій він виникає, виокремлюються міжнародний, наднаціональний та національний різновиди правопорядку. Перший різновид формується на підставі норм міжнародного права у сфері міжнародних зносин і є умовою нормального існування людства в масштабах певного регіону, континенту, планети. Так званий наднаціональний правопорядок — це спільний порядок наднаціональних утворень (на кшталт Європейського Союзу), що формується на підставі національного права країн-учасниць і наднаціонального права об’єднання держав. Національний правопорядок складається в межах певної держави на підставі її внутрішнього права. Кожний із названих різновидів знаходиться в тісному взаємозв’язку, оскільки внутрішньодержавний порядок сприяє стабільності системи міжнародних зносин держав, і навпаки, глобальна впорядкованість надає урівноважуючого імпульсу внутрішнім відносинам.

Правопорядок в Україні ще не досяг високого рівня розвитку та характеризується недостатньою стабільністю. Шлях до становлення реального правопорядку непростий. Він пролягає через побудову в українському суспільстві обов’язкових елементів соціальної, правової, демократичної держави. Зараз же недостатня узгодженість законодавства, недоліки правореалізаційної практики, поширення правового нігілізму стають на заваді правовому порядку в Україні.

§ 5. Поняття і ознаки соціальної держави

Важливою соціальною рисою правової держави є її здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX ст. закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. Протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідношення держави і особистості з погляду виконання державою соціальних обов’язків перед особистістю та суспільством — від повного заперечення таких обов’язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації (так званою «державою нічного сторожа») до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною, правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної держави слід розглядати як наступний, якісно новий історичний етап у процесі розвитку і удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складалася поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об’єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов’язати політику з мораллю, глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких має бути заснована діяльність цієї держави, і визначення цілей (сприяння функціонуванню громадянського суспільства, досягненню його консолідації тощо), які вона переслідує.

При характеристиці соціальної держави слід урахувати те, що хоча вона, як і правова держава, має специфічні ознаки, однак залишається власне державою, у якої є загальнородові з правовою державою ознаки і риси. При визначенні змісту соціальної держави треба виходити з єдності правової, демократичної, соціальної державності. Як демократична держава вона слугує свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного і культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Таким чином, втілення принципів демократичної, правової держави створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, тоді як реалізацію положень соціальної держави можна розглядати як діяльність, котра у підсумку сприяє попередженню руйнації цінностей демократичної і правової держави.

Дослідження досвіду становлення і функціонування соціальної держави доводять відсутність її єдиної моделі не тільки у світі, а й навіть в Європі. Це пов’язано з тим, що соціальна держава є гранично загальною категорією. Саме тому вона не може бути піддана докладній правовій стандартизації. Навпаки, питання про її зміст відкривається для вільної політичної дискусії. Існує значна кількість класифікацій соціальної держави. Так, якщо в континентальній Європі панує власне модель «соціальної держави», то в США, Великій Британії та Скандинавських країнах — «держава добробуту». Відмінність між ними полягає в обсязі їх змісту. Якщо під поняттям «соціальна держава» слід розуміти виключно сукупність власне соціальних функцій держави, діяльність, спрямовану на пом’якшення наслідків економічних криз за допомогою соціальної політики, то зміст держави добробуту значно ширший. Останнім поняттям охоплюється вся система заходів, спрямованих на подолання різноманітних «вузьких місць» у суспільному розвитку, в тому числі в економіці, тоді як діяльність соціальної держави прямо не зачіпає функціонування економічного фундаменту суспільного життя.

Відповідно до специфічних систем соціального страхування і державної соціальної політики, взятих у співвідношенні зі специфічними варіантами капіталізму (моделями ринкової економіки), соціальні держави прийнято поділяти на «позитивну державу», власне «соціальну державу» і «державу загального добробуту». Зустрічаються й інші загальні та регіональні класифікації соціальних держав.

Незважаючи на зростаючу інституціональну диференціацію моделей соціальної держави, існує щось загальне, що їх об’єднує, — це усвідомлення того, що соціальна справедливість і соціальне вирівнювання йдуть на користь економічному розвиткові, оскільки не є лише витратними чинниками. І навпаки, економічний розвиток має йти на користь соціальному вирівнюванню. Отже, за багатоманітністю інституційних особливостей соціальних держав стоїть спільність цілей, завдань та принципів.

У процесі дослідження соціальної держави важливе місце відведено визначенню її принципів. Принципи соціальної держави відображають закономірності її розвитку і функціонування. Внаслідок свого об’єктивного характеру їм притаманні, по-перше, стабільність — вони залишаються незмінними протягом тривалого часу; по-друге, імперативний характер вимог. Це означає, що вони мають незаперечний характер; ілюструють зв’язок соціальної держави з такими явищами суспільного життя, як демократія, право, громадянське суспільство тощо; властиві саме соціальній державі як одному з найважливіших елементів у механізмі державно- політичної системи розвинутих країн Заходу, а тому не характерні для інших держав, хоча останні і виконують соціальні функції.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: