Розділ «Частина шоста ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА»

Відтак, принцип законності реалізується у відносинах між державними органами та громадянами з приводу здійснення державної влади. Тому суб’єктами додержання законності є передусім органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, адже не можна вважати рівноцінними для суспільства правопорушення з боку осіб, наділених державно-владними повноваженнями, і пересічних громадян. Саме на такій позиції стоїть законодавство, яке встановлює відповідальність за проступки та злочини, вчинені посадовими особами державних органів. До того ж порушення норм права за межами державно-владних відносин, наприклад, невиконання умов шлюбного контракту, укладеного між подружжям, навряд чи необхідно вважати порушенням законності.

Зміст принципу законності можна розглянути й через систему більш конкретних вимог: вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових актів, обов’язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх, на кого вони поширюються, однаковість вимог закону до усіх учасників суспільних відносин, додержання закону в діяльності органів державної влади і посадових осіб, неприпустимість протиставлення законності та доцільності в діяльності державних органів, невідворотність покарання за вчинення правопорушення.

Наразі верховенство права передбачає необхідність виходу за межі принципу законності, інакше питання про «верховенство права» позбавляється будь-якого самостійного сенсу. Безперечно, у правовій державі суспільні відносини функціонують в умовах презумпції законності, що, проте, у складних правових ситуаціях не виключає необхідності розширення її тлумачення до верховенства права шляхом урахування ще й інших, «надпозитивних» правових чинників. Тому принцип верховенства права не підміняє та не скасовує принцип законності, а тільки поглиблює його від вимог суто формального додержання норм у напрямку пошуку власне правового («органічного», «ідеального») змісту права. Адже навіть з моменту свого виникнення принцип верховенства права тлумачився у широкому контексті як божественний чи природний закон, призначення якого вбачалося в обмеженні світської влади.

Пошук такого змісту права має відбуватися на шляху поєднання цінностних критеріїв і формально-регулятивних ознак права, що є завданням як законотворчих, так і правозастосовних державних органів, передусім судів. Зокрема, як орієнтири правового змісту закону пропонуються «справедливість», «правовий ідеал», «правова природа речей», «дух закону» «загальна воля народу». До цього можна додати ще й певні соціологічні критерії щодо необхідності врахування особливостей конкретної ситуації, використання найоптимальніших юридичних засобів і способів розв’язання правового конфлікту. Натомість утвердження прав людини як стратегічного орієнтиру розвитку національної правової системи, надання їм найвищого конституційного авторитету, євроінте- граційні прагнення України створюють необхідні передумови для висновку про пріоритетність антропологічної складової змісту права, визнання принципової однорідності таких феноменів, як права людини і право, коли вони розуміються як явища однієї сутності.

Кваліфікація прав людини як найвищих критеріїв правового характеру змісту закону передбачає акцентування на певних аспектах принципу верховенства права відносно його різних суб’єктів. Коли для пересічних громадян правомірною може вважатися будь-яка поведінка в межах «дозволено все, що не заборонено законом» («верховенства права»), то відносно державних органів та посадових осіб діє загально-обмежуючий підхід «дозволено лише те, що записано у законі» («законність»). Згідно з цим правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Для більш чіткого усвідомлення змістовних елементів поняття права воно має поширюватися за межі не тільки етатистського розуміння як наказу держави (що сьогодні не викликає особливих заперечень), а й нормативістських установок, коли право тлумачилося виключно як таке, що охоплює лише правила поведінки, в напрямку врахування певних ненормативних (діяльнісних) аспектів права, які є необхідними складовими повноцінної реалізації правових норм, розуміння права як соціальної реальності. Адже ухвалення закону чи іншого нормативно-правового акта ще не означає досягнення правопорядку, а є тільки його нормативною передумовою, початком, а не кінцевим результатом процесу правового регулювання. Проте це означає недооцінку нормативних засад у системі правового регулювання, оскільки регулятором у точному сенсі цього терміна, який задає вихідні параметри для усієї системи впорядкування суспільних відносин, виступають, безперечно, норми права. Йдеться лише про нагальну необхідність урахування інших важливих чинників, що здатні гарантувати досягнення реальних правових результатів, забезпечити дійсну ефективність законодавства, а тому й здійснення своєрідного тестування норм права на життєздатність, остаточним критерієм якої виступають судові рішення.

§ 4. Поняття правопорядку

Однією з найважливіших категорій теорії держави і права є «правовий порядок», або, скорочено, «правопорядок». Вона широко застосовується як у науковій та навчальній літературі, так і в національному та міжнародному праві. Так, у ч. 1 ст. 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Правопорядок посідає важливе місце в понятійному апараті теорії держави і права, що вимагає більш чіткої і однозначної його інтерпретації. Розумінню цього спеціального юридичного терміна допомагає звернення до аналізу слова «порядок», яке у загальномовному вживанні пояснюється як стан, коли все робиться так, як слід, відповідно до певних вимог; лад, злагодженість, узгодженість; додержання норм поведінки; чинні де-небудь закони, правила тощо.

З усіх підходів до тлумачення правопорядку в юридичній літературі найбільш виваженим видається той, коли він розуміється як стан впорядкованості, узгодженості суспільних відносин, сформований на основі права і в умовах законності. Перш за все правовий порядок слід розуміти як фактичний стан правовідносин у певному суспільстві, який полягає в досягнутому рівні впорядкованості суспільного життя різноманітними юридичними засобами, що ґрунтуються на правовому законі.

Як видно з наведеного визначення, правопорядок тісно пов’язаний з такими поняттями, як право і законність. Право (при цьому слід пам’ятати про нетотожність понять «право» і «закон») є основою і необхідною умовою правопорядку. На це вказує сам термін «правовий порядок» — тобто порядок, заснований на праві як на втіленні ідей справедливості, рівності, свободи, гуманізму. Право по своїй суті передбачає порядок, спрямоване на встановлення злагоди, ладу в суспільстві. Його метою є регулювання та охорона відносин у суспільстві, тобто їх упорядкування. Таким чином, правовий порядок — мета і результат існування права. Саме право закріплює моделі належної поведінки, межі свого впливу на суспільні відносини, окреслюючи сферу, в якій можливий правопорядок. Право регламентує прийоми, способи і засоби впливу на поведінку суб’єктів. Отже, право закріплює систему заходів з установлення та підтримання правопорядку і виступає організаційною юридичною передумовою останнього.

Однак наявність права не гарантує реальної впорядкованості суспільних відносин. Обов’язковою умовою існування правопорядку є також додержання законності, а точніше, режим правозаконності. Це означає, що в основі правопорядку лежить закон, який має правовий зміст, відповідає правовому ідеалу, тобто правовий закон, а також що положення такого закону правильно реалізуються в поведінці учасників правовідносин, які належним чином виконують свої обов’язки, утримуються від порушення правових заборон, правомірно використовують надані їм права.

Таким чином, про правопорядок можна говорити у тому разі, коли змістом правовідносин є реальне здійснення прав і обов’язків їх учасників у точній відповідності з буквою і духом закону, правом. Правопорядок передбачає, що в поведінці суб’єктів права реально повністю втілюється вся система правових засобів, насамперед правових норм, що має високу злагодженість. Це досягається через незначну поширеність юридичних колізій, передусім, колізій в законодавстві, а також наявність ефективних механізмів їх подолання. Унаслідок цього формується взаємоузгоджена, несуперечлива правомірна поведінка суб’єктів права, що дає підстави говорити про появу такого стану суспільного життя, як правопорядок.

Правопорядок виступає однією з ознак і умов існування правової держави. Натомість реальний правопорядок може досягти належного рівня лише в правовій державі, де він перестає бути простим законо- порядком (останній можливий, зокрема, і в антидемократичній державі), а стає порядком, заснованим на праві. Це взаємозумовлені явища. Тільки у правовій державі з’являються всі передумови до появи правопорядку. Йдеться про панування права в усіх сферах життя, яке передбачає наявність правового законодавства, пріоритет прав людини та реальне функціонування всієї правової системи на правових засадах, а також демократичний характер держави, розвиненість громадянського суспільства, незалежний і ефективний суд, високий рівень правової культури населення, що в сукупності робить можливим верховенство права і правопорядок як стан упорядкованості суспільного життя на основі права.

Тісний зв’язок правопорядку з правовою державою пояснюється також його залежністю від владної діяльності останньої, яка полягає у здійснюваних на правовій основі законодавстві, реалізації та охороні правових приписів. Правовий порядок неможливий без складної системи організаційних, примусових та інших заходів з боку держави.

Важливим супутником правопорядку є і соціальний характер держави. Тільки та держава, де людина є найвищою реальною цінністю, де створено умови для реалізації прав особи в усіх сферах її життєдіяльності, насамперед у соціально-економічній, де забезпечено рівні гідні умови для вільного існування та розвитку індивіда, сприймається як виразник інтересів усіх і кожного. З’являється спільність інтересів особи і держави, підвищується авторитет останньої, формується розуміння цінності її діяльності, розвивається зацікавленість у добровільному слідуванні забезпечуваним державою правилам поведінки. Отже, розвиток соціальної та правової сутності держави виступає умовою правового порядку в суспільстві. Зі свого боку, правопорядок справляє зворотний вплив на цей процес через виконання власної функції — забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства, створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини.

Правопорядок розкриває, наскільки суспільне життя реально функціонує на правових засадах. Він є певним станом цього життя і характеризує взаємне розташування, зв’язки, взаємодію окремих елементів соціальних систем, у першу чергу правової. Розуміння правового порядку як стану аж ніяк не заперечує його мінливості, динамізму. В кожний новий момент свого існування суспільне життя має різний ступінь упорядкованості відповідно до наявних на цей час умов.

Підбиваючи підсумок наведеному, можна виділити низку істотних ознак правопорядку:

1) правопорядок виступає метою і фактичним результатом існування права, що у свою чергу є для нього основою, необхідною передумовою;

2) правопорядок існує лише за наявності правозаконності;