Московитія проти України: політика, культура...

Український націоналізм, що має чітко викривлені дефініції у гарячих головах московських імперіалістів від кінокультури штибу Кончаловського, як рівно ж українських москвофілів на кшталт Толочка, — це є насправді те, що російські патріоти називають «любити вітчизну». Ще донедавна не можна було казати «люблю Україну» — дикість для китайця, бразилійця, якщо їм заборонити любити Китай чи Бразилію. У 30–80-х рр. українська література, мистецтво були переповнені лише любов’ю до Вітчизни, ясна річ, радянської, ще донедавна каральний меч КДБ та його опричників висів над головами «буржуазних націоналістів», в яких тільки того гріха й було, що любили Україну та її народ.

А чого варті заяви, що лунали на Євразійському гуманітарному форумі у Московському інформаційному центрі ООН (1992 р., травень)! «Слов’янські народи, і в першу чергу російський народ, тепер повинні виконати велику місію реабілітації індоєвропейської «гіперборейської» традиції… Свята Русь й стала землею першого слов’янофільського руху спротиву нігілізму цивілізації Заходу…». Або майже, як оскомина: «…остання надія на звільнення європейців лягає на віру в слов’янські народи, зосібна в росіян, що здатні відкрити новий цикл в історії європейської культури і цивілізації». Подібні дифірамби підтримуються офіційними «ангелами» Москви.

Діячів української культури виховували у ХХ ст. в дусі пролетарського інтернаціоналізму. Московські фарисеї в цьому ключі любов до «вєлікой нєдєлімой» перетворили на територію власної влади і вигод, а пролетарський інтернаціоналізм залишили «хохлам» як компас у здеморалізованому і збаламученому більшовицькою мораллю соціумі. Пролетарський інтернаціоналізм, однак, розповзся, наче драглі. Тепер постімперіалісти з Москви хапаються за голову. Що наробили? Такий ласий шматок втратили! Ніде поживитися, ні в кого погостювати. (На БАМі хабаря не візьмеш, не погостюєш!). І усе винні оці трикляті націоналісти з їхньою ідеєю суверенності, любов’ю до України, чи Балтії, чи Грузії. Знову з кремлівських льохів витягуються вицвілі гасла про небезпеку українського націоналізму і, як порятунок від цього, про потребу братерського єднання (в ім’я, скажімо, «слов’янського базару»), знову лунають погрози і тривають залякування — свобода для України «нєжелательна», і знову байки про рай «слов’янського базару» нагадують пару з чайника, що кипить на вогні московських внутрішніх болячок і негараздів. Не вийде у Москви із «слов’янським базаром»!

Економічні претензії Росії до України — з прицілом винятково політичним, вони полягають у бажанні позбавити її суверенності. Це поставлено на карту зовнішнього політичного життя Москви. У квітні 2004 р. більшість Верховної Ради України ратифікувала угоду про Єдиний економічний простір, який, на думку Юлії Тимошенко, «був відкритим реверансом української влади в бік російських кланів і фінансово-промислових груп. Віднині не існує жодних розумних перепон на шляху неконтрольованого російського капіталу, що врешті-решт «консолідує» українську економіку з економікою Москви і перетворить нашу державу в локальну зону російського економічного впливу, що не матиме шансів конкурувати на міжнародному ринку самостійно. Пропрезидентська більшість сьогодні опустила залізну куртину перед Україною на шляху інтеграції в цивілізоване суспільство»23.

Минуло кілька місяців нелегкого для України 2004 р. І Путін на білому змиленому коні прискакав до Києва й давай повчати Україну, кого їй слід обирати президентом…

В історичному моральному аспекті нинішній «слов’янський базар» — це ностальгія за уявною величчю колишнього імперіалістичного СРСР, що в тлумаченні і політичних демаршах його сучасних ортодоксальних інтерпретаторів засуджує демократичне оновлення Росії. В істинному, без комуністичних інтерпретацій і коментарів, тлумаченні той самий тоталітарний СРСР, остання імперія у світі, був в’язницею для багатьох народів. Цей «базар» продається у пляшечках з підсолодженою водою слов’янської «любові-єдності«: мовляв, була слов’янська спільнота (з етнічно-шовіністичними рангами про братерство), мовляв, була могуть однієї великої держави (читай: в’язниці і концтабори), було, мовляв, щасливе життя народу (читай: черги в магазинах, дефіцит елементарних продуктів харчування, товарів, усереднена бідність), і мовляв, був справжній патріотизм (читай: патріотизм кремлівських бонз, що воліє абсолютний диктат замість свободи вибору).

«Слов’янський базар» має історичне коріння — політичну філософію, що сягає джерел слов’янофільства, панславізму, бо вони стверджували статус російського першенства і панування над іншими народами, а також такі стереотипи суспільних діянь, які були вигідні прислужникам імперії на даний період, і, в першу чергу, Кремлю — самодержавію, православію і «народу». «Слов’янський базар» посилається на глибоке коріння філософії М. Я. Данилевського, що була закладена в його праці «Росія і Європа». Той «базар» ліктями торує шлях на тротуарі сучасних складних перебудовчих процесів, він збиває з ніг тих, хто ніби стоїть йому на заваді, ще плутається під ногами цивілізаційних рухів, спотворюючи штибом авантюризму релігійні переконання, завойовуючи екранні, телевізійні сфери, пресу, періодичні видання, естраду, музику, театр, моду — передумови культури. Він, однак, може подолати короткі дистанції, а далі у нього нема економічно-культурного запасу, не вистачає ані духу, ані сил, і тоді кожен, хто тверезо мислить, стверджує для себе просту мудрість, що московський інтернаціоналіст-панславіст просто не вміє будувати чесне життя. У нинішніх форсайтів панславізму є багато спорідненого зі страхом князя Волконського перед поступом української культури, — страхи, бачите, живучі і знаходять сьогодні як нових прибічників «п’ятої колони» в Україні, так і тих, хто її фінансує з Півночі. Особливо небезпечна «п’ята колона», що діє з плацдарму так званої опозиції або реваншу втрачених шовіністично-політичних пільг, — це чиряк на здоровому тілі держави, свого роду мімікрія «слов’янського базару».

Імперіалізація московської культури має наступальний політичний контекст, зігрітий націоналістично-шовіністичними інтригами та істеричними заявами-плачами про месіанську роль отієї самої колись ніби супердержави. Вона здійснює проповідь насильства, шантажу, підступництва, вона провокує розбрат, інтриги і нехтує іншими культурами, мовляв другорядні. Чи не є домінуючі фактори шовінізму основою поступу московизації?!

Імперіалізація культури і русифікація культури —рідні розпусні сестри, які відшукують простір для здеградованих гульбищ, аби набрати більший розгін, стати достатньо впливовими з аргументаціями особливого посланництва, щоб набути політичної ваги в ідеологемі «слов’янського базару».

Імперіалістичний поступ московської шовіністичної культури має силовий характер і позначений войовничим духом рекламованої істерії. Він не визнає компромісів, не приймає інших логічних пропозицій, він проти цивілізаційно-демократичного поступу, він налаштований на політехнологічні бойові риталища, нестримні у загарбницьких цілях. Він — перший, ні, він найперший у спраглій номінації дутої, як гумова кулька, першості і лицемірному вихвалянні власної вищості в усіх ділянках гуманітарного життя. Але люди знають ціну першості, освічені люди бояться, як бджоли диму, що імперіалістичні апетити цієї монстркультури, ігноруючи набуті тисячолітнім досвідом ідеали релігійної цноти, відносин між людьми, норми спілкування, засади щирості й відвертості, провокують правила недовір’я й розбрату. Душею імперіалізму, його демонічною суттю є русифікація, і уся багатовікова історія України, в тому числі останнього десятиріччя незалежності, є яскравим підтвердженням її захисту перед наступом русифікації. На цю тему немало написано, зрештою досить аргументовано доведено її історичну еволюцію у публікації краківського дослідника Володимира Мокрого24.

Пригадуєте Володимира Маяковського?*

А що ми знаєм

про лице України?

Знань

у росіянина

не глибока товщ —

тим,

хто поруч,

пошани мало.

Знають лиш