Московитія проти України: політика, культура...

Московитія проти України: політика, культура...

Далі автор цинічно нав’язує думку, що російське населення називають українцями, мовляв, їх взагалі ніколи не було, а це витівки австрійців, які спільно з німцями та поляками нав’язали штучну «українську мову». І Волконський, і Базилюк ладні до пекла скочити, аби розсварити народи і довести, що усі біди від Заходу: «Пожалуй, самое грандиозное предательство совершают нынешние эрзацнационалисты (руховцы, куновцы и др.), помогающие Западу проводить колонизацию Украины и вовлекающие ее в НАТО, чтобы на века побить горшки с Россией и эту бесконечную вражду, как политический капиталец, заложить Западу»16. Побив горшки на власній голові Базилюк… Подібні провокативні антидержавні дії і цілі стали нормою поведінки деяких сучасних так званих українських політиків, які чесно відпрацьовують подаровані Москвою гроші. Такі політики часто-густо створюють штучну напругу в регіонах, вдаючись до лицемірних методів відстоювання історичної «справедливості» (пам’ять куца: голодомори, концтабори!), захисту прав громадян, боротьби за демократію і соціальні гарантії. Ясно одне: таким політичним провокаторам не по дорозі з незалежною Україною!

Істотним є спостереження за психологічним тиском, який протягом останніх п’яти—семи років скерований Кремлем проти уявної американської агресії, — цей настрій на примітивних інстинктах розкручується Кремлем з особливим розрахунком на «інтелект» дезінформованого українського простолюдина і має вироблений чекістською командою стереотип: янкі прагнуть до панування в Україні через європейські союзи, в тому числі НАТО. Разом з тим Кремль лицемірно б’є себе в груди, робив і робить колінця перед Бушем, Клінтоном — це така сама дипломатично-політична омана, якою є політична декларація в дусі відзначення Переяславської угоди про споконвічне кремлівсько-українське державне єднання. Зрозуміло, що Москва протиставляє себе Заходу, вона орієнтує пострадянські держави на відрив від західноєвропейських, американських цінностей демократії й свободи. Образ унітарної повелительки, який Москва мала до початку 90-х рр. ХХ ст., їй хочеться повернути будь-якою ціною.

Антиамериканська істерія, яку розпалює сьогодні автократичний Кремль, нагадує за сценарною схемою примітивні шовіністично вульгарні пасажі хрущовсько-брежнєвської доби.

Український народ прагне дружби з російським і американським, усіма іншими, в тому числі польським, німецьким, французьким народами, і розраховує на їхній вільнолюбивий дух, й чекає з їхнього боку підтримки в боротьбі з волюнтаризмом, деспотією, олігархією, клановим перерозподілом ринків, цензурою; у боротьбі з політичним тиском шовіністів спирається на демократичні інституції свободи слова, релігії. Павутиння сьогоднішнього шовініста для мене є тим самим, що загроза терориста, виконавця вельможного замовлення — кіллера!

Але кинемо з радістю прощальний погляд на зловісну тінь волконських-базилюків та подібних до них. Помаранчевого кольору вони не терплять так само, як їхні кремлівські хрещені батьки. Москва викохувала ненависть до українства здавна. Московська пропаганда як царська, так і більшовицька принципово сходилися в одній монополії: України нема.

То чи може бути вільна українська мова, культура, релігія за таких умов?

Звернемося до авторитету спеціаліста з проблеми націоналізму в Центральній та Східній Європі, співробітника Інституту російської історії Російського державного гуманітарного університету Олексія Міллера, який в серйозному науковому дослідженні «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX века)» зважує «русифікаторську програму» і опозиційну до неї діяльність «українських націоналістів». Царський уряд розробляв тотально проблему змосковщення Західного і Південно-Західного краю. Дослідник, вивчивши доповідні записки царських чиновників на ім’я міністра внутрішніх справ, наводить лист подільського цивільного губернатора Р. Брауншвейга до Валуєва (4.VI.1860 р.): » Спостерігаючи становище тутешнього краю протягом трирічного перебування мого у ньому, я прийшов до переконання, що єдиний засіб зміцнити тут спокій і забезпечити край від випадковостей і політичних негод — це розвинути в ньому російський елемент і зробити його панівним не в одній адміністрації, а в усіх виявах народного життя, у масі населення…»17.

Русифікація краю, завдяки інтенсивним репресивним заходам царизму, перетворилася на суттєвий момент внутрішньої політики уряду (в результаті виник відомий валуєвський циркуляр). Але то була дитяча забавка у порівнянні з глобальною русифікацією більшовицького стандарту! Протягом 30–90-х рр. ХХ ст. більшовицький режим довів механізм русифікації до абсурдної ситуації, коли на усій совєцькій території почали виховувати місцеві етноси в дусі яничарства.

Що й казати, такі елементи проторусифікації, як шовінізм, асиміляція українського етносу, суржик, двомовність, московізація церкви мають давні корені в сучасній Україні.

Уже в пострадянський період, коли діточки довірливо запитують матерів: «що таке СРСР?», народилося опереткове карликове поняття, крім СНД, ще й «єдиний економічний простір», сумнівна торпедизація екс-більшовицької єдності культурсовіцької приправи — це така собі примарна новітня спроба загнати розвиток кожної творчої особистості до тоталітарної колективної дисципліни єдиного запланованого кремлівськими оракулами московіцького спектру меншовартості. Слов’янський спосіб «базарної мімікрії» є наслідком «базарної» політичної та економічної низької культури. Слов’янський базар — нащадок російського панславізму, народжений не культурою, а безкультурністю, і в орбіті його дії некультурність є агресивною силою, що в палітрі барв визнає лише один безликий колір.

Знані московізатори К. Затулін і О. Севастьянов у статті «Дружба, сотрудничество и партнерство между Россией и Украиной» вперто проводять лінію московізації: «російсько-українська реінтеграція можлива єдиним шляхом: шляхом поглинання української економіки російськими ФПГ. З усіма необхідними політичними наслідками»; «Яку ціну Росія запросить за підтримку Леоніда Другого?»; «…легковажно з боку Росії… ігнорувати потенціал такого політичного важеля, як російський фактор в Україні»; «це посилення етноциду (? — О.Ф.) стосовно росіян та російськомовних людей в Україні»; «Духовним спадкоємцям Мазепи, Петлюри і Бандери треба відбити пальці»; «В Україні сьогодні припадає по дві російські книги на людину»; «національне пригнічення росіян» (автори безсоромно відверто брешуть. — О. Ф.), «у виборі пріоритетів нової російської політики на першому місці за значенням — становище росіян (і російськомовних) в Україні»; «ви хочете будувати «незалежну державу», «українську політичну націю» (автори свідомо беруть у лапки, вкладаючи іронічний зміст. — О.Ф.)? Господь з вами! Це ваше право, але при чім тут наші люди? Залиште їм їхню національність, їхні традиції, історію і культуру»…18. Не вмер Данило — його болячка задавила. Вилами по воді писані оті волання затуліних-севастьянових, що, засліплені олжею, а може, навіть патологічною ненавистю, не можуть спокійно спати, бо в сусіда краще ґаздівство. А іже з ними сила-силенна, величезна кількість істеричних волань, расистських псалмів у московській пресі, звичайно, приперченої дозами діоксинової дезінформації! Яка далека така писанина від щирих намірів добросусідства, освячена диявольською водою шовіністичних повчань і посягань, якщо хочете, навіть на місячне світло! І яка вона традиційно виколисана жупелем винятковості і водночас яка вона убога в своїх вселенських посяганнях — ота нинішня офіційна Москва!

У Московитії затуліних — відвертих і прихованих — як бліх розвелося: то в образі Д. Рогозина, спеціаліста з «Єдіной Росії», вони копаються у гнойовищі українських негараздів, то через трубадурів «Русского блока», «Русского Движения в Україні» в образі О. Свистуна — легітимного лідера «п’ятої колони» у Києві. Вони розклеюють на стінах українських будинків, на парканах у містах і містечках антиукраїнські гасла, по суті вбивають клин у здорові добросусідські стосунки українців і росіян. Комусь вигідно каламутити воду в криниці державності!

Йти до «слов’янського базару» Москви так само безглуздо, як, взувши нові черевики, йти одразу не тротуаром, а через калюжі і багнюку. Йти до «слов’янського базару» Москви — це знову загнати себе назад на 70 років в тенета ідеологічного дурману, терору, волюнтаризму, бездарного керівництва, чиновного хабарництва, корупції, расизму. Як показав сумний досвід зродженого з примітивної брехні президентства Кучми, додамо: державної корупції, махінації, маніпуляцій з так званою демократією, якої насправді не існувало, з так званою свободою, що визнавалася лише для тих, хто служив вірою і правдою верхам — медведчукам, бакаям, азаровим, тигіпкам та сукупно з ними, — це теж «досвід», що працював на догоду Москві.. Йти до «слов’янського базару» — рівнозначно зраді ідеям суверенності.

Не може бути вільна культура там, де не забезпечено місця для її вільного розвитку. Чи може бути вільною культура за умов безграмотно-нікчемного есендівського господарювання, де параграфи відносин підводять до одного правила — меншого треба більше грабувати? Чи може сучасний «слов’янський базар» претендувати на рівний розподіл рухомих пам’яток культури, тоді як культурні цінності колишніх пострадянських держав упродовж десятиліть, століть розкрадалися імперією? Чи не є «слов’янський базар» новітньою облудою політиканів-крикунів, яким байдужі народ та його право на нормальне людське життя? «Слов’янський базар» придуманий штучно. Чи не є «слов’янський базар» черговою бульбашкою, скажімо, про вищість деяких слов’янських культур над неслов’янськими?.. «Ох, і живучий Катков, ох і живучий! Порівняно з серединою XIX ст., він навіть термінології своєї не змінив. Це ж на кожному кроці, у зв’язку з Україною, він і нині вигукує: сепаратизм!» — іронізує А. Погрібний. Справді, переконуємося, що сучасні неонаці — «братья славяне» «усерйоз вважають, що на світ Божий народився цілком окремий, нечуваний національний етнос під назвою «русскоговорящие...» Кожне сучасне явище «суспільного характеру природою пов’язане з минулим, як ось, приміром, «братья славяне» — за хрещених батьків у них панславісти, але корені тут значно глибші… «І як, до речі, не згадати послання київського воєводи Д. Голіцина до царя Петра I», — розмірковує далі на цю тему А. Погрібний. Адже Голіцин, як й інші московські вельможі, так уявляв тактику російських дій в Україні: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие»19.

«Вищість однієї культури», «посеять несогласие», — знайомі сьогодні лейтмотиви!.. Вони з петровської вицвілої епохи… Хистким мостом «братья славяне», «слов’янський базар» докотилися до наших днів.

Не оминемо увагою авторитету Івана Дзюби, його повсякчасної об’єктивної оцінки актуальної проблеми. На зорі ХХ ст., як пише, «київські «русские» повели широким фронтом наступ на паростки українства в київській же пресі, викриваючи «мазепинців» і «сепаратистів», висміюючи українську мову, а в «наукових» працях «доводячи» штучність української мови, безперспективність української культури і необхідність утвердження «единого (або триединого) русского народа», «единой (або триединой) русской культуры». Дивним чином ці замшілі тексти київських «русских националистов» через століття витягують і, не провітривши, передруковують і використовують в українофобській пропаганді як московські «слов’янолюби», так і київські «інтернаціоналісти…»20. Будителі «слов’янського базару» сплять-мріють зашити подерте полотнище «єдиного» радянського простору. Але яким робом зашити те, що розлізлося старим лахміттям? Сидять на подертому полотнищі, охопивши його руками, і товчуть у ступі зіпріле зерно брехні.

Допоки живе національна ідея, живе повага самих до себе, живе повага внуків до дідів, стверджується на демократичних засадах українства українська культура і українська соборність, до тих пір актуальними залишаються права народу на їх реалізацію й воля кожного інтелігента до праці на вівтар національної нашої ідеї.. Саме тому не втрачають своєї ваговитості слова Симона Петлюри, кинуті в обличчя українофобу П. Струве, що в 1911–1914 рр. виступав проти національної ідеї (таких українофобів у Києві не бракувало. Чого варта книга С. Щоголєва 1912 р. «Украинское движение как современный этап Южнорусского сепаратизма»): «Українству не вперше звикати до репресій: вони загартували його, створили в ньому вже досить велику відпорну силу та гнучкість, що допоможуть нам витримати без особливої шкоди для розвитку нашого національного руху нові спроби войовничого російського націоналізму, увесь його галас і свист»21.

Наступальний шовінізм кремлівського ґатунку на шатківниці новітніх інтриг витворює з незмінною тупою затятістю й впертістю увесь капустяний галас і популістське беззубе шамкання. «Нові шляхи виявлення національної думки» пропонував українству Симон Петлюра. Такий він не бажаний для збанкрутілої в Європі Московитії, і саме через те, що він закликав народ до свідомого, стовідсоткового виявлення української самоідентичності. Чи не мав рації знаний просвітитель К. Ушинський, який стверджував, що є конкретно українець, росіянин, німець, француз, і у кожного з них є конкретна історія?! Зрештою, така думка природна, і в ній нема зерна неправди. Але для шовіністів будь-яка стежка в напрямі цієї думки, окрім визнання унікальності Московитії, недопустима… На наше переконання, президент РФ Б. Єльцин відмовився у Біловезькій Пущі підписати один документ про реанімацію Радянського Союзу, виходячи з дуже простого постулату: «Я без України Союзу не бачу...». Який там тандем? Латана сорочка, збанкрутіле поняття отой Союз?.. І навзамін отому феодального закрою більшовицького Союзу —союз незалежних держав? Курям на сміх… «Партнерство можливе між нашими народами лише тоді, коли Москва позбудеться імперських амбіцій», — слушний висновок робить О. Гринів у книзі «Україна і Росія»22.

Народження московського «слов’янського базару» у межах експлуатації слов’янських культур чи насильного євразійського «гуртування» підмінює прапор справжньої консолідації, партнерства слов’ян — фікцією московської першості і вищості. У межах провокацій психологічно нарощуються і зомбуються думки про небезпеку західної цивілізації (В чому вона? У тому, що в Європі люди щасливіше, краще, заможніше живуть? Можуть говорити те, що думають?), робляться міфічно-утопічні спроби втримати на поверхні прогнилої води проіржавілий човен СНД, стіни якого постійно залатують, щоби не пішов на дно.

Слов’янофільство у далекоглядних прогнозах тримає в полі зору далі на прицілі Україну, що вигідна йому як плацдарм для зміцнення московських ідеологем і нарощення їхнього шкідливого впливу в цивілізаційній спільноті. Новий порядок у московському світі передбачає дію «слов’янського базару» — штучного псевдоімперського продукту московської бюрократії. Теорема цього «базару» передбачає відхід від основ західної цивілізації: примус, покору, залякування народу.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Московитія проти України: політика, культура...» автора Федорук Олександр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи