Московитія проти України: політика, культура...

Мільйони безневинно убієнних українців — за наказами Москви і за велінням влади вбивць! У книзі «Вінниця: злочин без кари» зусиллями багатьох свідків оприлюднено факти, документи про каральні операції на Поділлі протягом 1937–1938 рр., здійснені Москвою через катів з НКВД3. Таких знущань над своїм народом людство не знало. Замордовані у Вінниці мирні жителі були ланкою в механізмі чітко запланованого стратегами Москви геноциду проти українців. Якщо не голодомором — то фізичні наруги в катівнях! Докорами нашій апатії, байдужості, забудькуватості стоять монументи батькові концтаборів Леніну в багатьох містах і селах України! І несуть йому до підніжжя нащадки енкаведистів гвоздики!

Кров людська лилася рікою, земля червоніла від крові, і поля зацвітали кривавим цвітом сліз. Такого глуму над людиною світ не знав і не знатиме, такого насильства і в найтрагічніших фантазіях Достоєвського чи Кафки неможливо було придумати. Цей глум творився в Україні під омофором московського совкового пролетарського братерства і дружби. Мільйони народів переселяли з України в Сибір, на далеку Північ, а з московської землі на їхнє місце, в Україну, привозили мільйони нових переселенців. Всемосковське переселенство здійснювалося, аби знищити в українських дітей пам’ять про батька і діда, аби знекровити українську багатостраждальну землю.

Жовтневий палац у Києві, так само, як і будинок на Липській, 16, колишнього обласного КДБ, був у 30-ті рр. місцем катувань, фізичних знищень невинних, а в 50-ті і наступні роки аж до нинішніх днів — ганебним збіговиськом псевдомистецьких сатурналій. Під підлогою, в казематах, у льохах, у 30-ті рр. катували, і стіни просякли людською крівцею. Жовтневий палац у Києві є символом ганебної амбівалентності: забудькувата людська пам’ять змирилася з тим, що на місці Голгофи, де розпинали людей, проводяться сьогодні розмаїті мистецькі акції та ще й ніби «міжнародного» масштабу. Ось де Палац людського Плачу! Замість того слід було б поставити пам’ятники, організувати музеї Геноциду, де були безневинно замордовані сотні тисяч жертв московсько-сталінських репресій…

Пам’ятний знак, поставлений вже у 90-ті рр. товариством «Меморіал», нагадує при тім, що тут були убиті і закатовані мученики репресивної тоталітарної системи, яка жила за вказівками з Кремля і Луб’янки.

Зрештою, постріли лунали на усіх просторах СРСР. Гинули представники усіх професій, в тому числі військові: «з п’яти Маршалів Радянського Союза троє були розстріляні. Із 16 командармів загинули 15; з 67 командирів корпусів — 60; із 169 командирів дивізій — 136; із 397 командирів бригад — 221; із чотирьох командирів флоту загинули усі; із шести командирів 1 рангу загинули усі; із 15 командирів 2 рангу загинуло 9. Були арештовані й розстріляні тисячі командирів полків, батальйонів, ескадронів та рівнозначних їм», — цифри історика і письменника Дмитра Волкогонова з нарису «Маршал Ворошилов»4. Енкаведисти розстрілювали, мучили військових, а військові, що вціліли, поповнювали ряди енкаведистів, — колесо катівень набрало обертів і не мало зупинок. Так тривало до самої смерті Сталіна — одного з найбільших катів людства… Через якихось десять років після того, як Вождь сконав, колесо було запущене знову, на той раз з волі КДБ воно закрутилося по мордовсько-сибірських концтаборах…

Насильство над чеченським народом, описане у праці Олександра Автарханова, — це замовчувана сторінка в житті майстрів геноцидної справи5. Москва викохує лужкових, а лужкови роблять криваві експерименти над народами!

Немало правдивих сторінок написано про страждання корінного татарського народу в Криму, особливо за Сталіна, а також до нього, бо боротьбу з «татарським буржуазним націоналізмом» започаткували за часів Леніна. Жорстоко переслідували послідовників просвітителя Ізмаїла Гаспринського6.

Цілий народ острова був оточений армією енкаведистів і вивезений у травні 1944 р. за одну ніч у товарняках у невідомі краї на вимирання — на північ, схід, де жорстока зима, і в Середню Азію7. Десятки тисяч безневинних татар були приречені на голодну і холодну смерть. Винищення маленького народу здійснювалося з садистською жорстокістю, і цьому є численні офіційні свідчення енкаведистських служб. Братню підтримку татарам подав узбецький народ, — і те впродовж десятиріч їхнього вигнання робилося щиро й дало татарам змогу вижити і самоствердитися. Як вважає дослідниця проблеми геноциду татарського народу Гульнара Бекирова: «Роки заслання були найжахливішими в житті народу. Порядок відносин з спецпереселенцями був законодавчо закріплений Указами Президії Верховної Ради СРСР 1945 і 1948 рр. Відповідно до цих документів життя спецпереселенців було зведене до важкої фізичної праці в місцях спецпоселень, з повним закріпленням за ними спецкомендатур — адміністративних органів влади на місцях»8.

Страждання татарського народу впродовж десятиріч не бралися до уваги. Не цікавили вони нікого: ні московських бонз, ні совєтологів на Заході. Лише з отриманням незалежності Україна повернулася обличчям до кримськотатарського населення. Зрештою, вільна незалежна Україна принесла усім національним меншинам, в тому числі татарам, свободу. Росіяни, поляки, болгари, німці, вірмени, євреї, угорці, чехи та інші етноси були зрівняні у правах конституцією, іншими законодавчими нормами9. Роз’яснилося, розвиднілося… та не зовсім, бо далі в Криму Москва культивує шовінізм, расизм, ненависть до усіх етносів, окрім росіян, бо далі в Криму, безпардонно втручаючись в інтереси сусідньої їй держави, Москва безцеремонно веде антиукраїнську пропаганду.

Дії сучасної Москви нагадують дії фашистського Берліна напередодні 1939 р.: тоді безпардонно поширювалися ідеї про армійське месіанство, тепер «месіанство московське» багатьом затуманює розум.

Послухаймо, вчитаймося в слова фюрера Гітлера, мовлені з арійською відвертістю 22 липня 1942 р. у «Вервольфі» — його ставці в районі Вінниці, де цинізм, садизм, відверта ненависть до слов’янства поєдналися, а на практиці реалізовувалися в масовому знищенні людей, що працювали над спорудженням «вовчого лігва», справді вовчого, бо масові вбивства безневинних були основою системи біснуватого… Отже, цинічно відверто 22 липня 1942 р. пролунали слова Гітлера якраз у «Вервольфі»: «Надзвичайно важливо стежити за тим, щоб будь-яким чином не пробудити у місцевому населенні почуття власної гідності. Тут належить бути особливо обачним, адже саме її повна відсутність і є однією з головних передумов нашої роботи». І далі з тим самим цинізмом, неприхованою ненавистю: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не надто сильно розмножувалися…»10.

У Сталіна були однакові з Гітлером засади цинізму: він сам особисто стежив, аби в українства знищити «почуття власної гідності», прищепити почуття меншовартості, виховати рабське запобігання перед величчю Москви. Фактично народ привчали до феодальної покори: авторитарне слово з Москви у будь-якій ділянці реального життя виглядало як слово безапеляційно істинне. Потім достойні учні, послідовні сталіністи-практики придумали теорії про «єдиний радянський народ», і треба було пережити націям цю брехню! А нинішні політикани-циніки та дехто в Україні спекулюють на московських почуттях державної двомовності, московській потребі прозорих кордонів (читай: контрабанди, протизаконної міграції)… циніки, політичні авантюристи, лицедії з провінційних театрів, дзюганови-симоненки: що гірші для них справи в нашому домі, то більший вереск зчиняють: «ми за соціальну справедливість». Плачуть вони, звісна річ, за традиціями гулагів, обманюють більшовицькими гаслами про соціальну «рівність і справедливість». Як оскомина їм — незалежна, вільна, щаслива, соціально рівна Україна!

Сьогодні лунають волання шовіністів про насильницьку українізацію в нашій державі, ведеться войовнича наступальна пропаганда проти суверенітету України в ім’я «етнічної російської карти», різні підозрілого типу товариства, організації здійснюють розкол суспільства, що аргументовано довів А. Погрібний у статті «Чи браття «братья славяне?», стверджуючи, що «українські товариства на російській землі, як і національне відродження українців у самій Україні — неприпустимо… перші ж кроки у напрямкові все ще відсутньої на сьогодні допомоги українцям у Росії — це державна небезпека, це — сепаратизм»11. Політики різного рівня в ім’я своїх амбіцій, з розрахунком на майбутні вибори до Верховної Ради України розколюють суспільство, брехливими заявами провокують неспокій у державі, фактично виступаючи зачинателями дестабілізації в регіонах, відверто ігноруючи Конституцію й закони України.

На тлі войовничих антиукраїнських гасел, антидержавної символіки засівається бур’ян слов’янського панславізму, який в умовах перехідної пострадянської ситуації розквітає у вигляді московського «слов’янського базару». За своєю прихованою суттю ця відчайдушна спроба роз’єднати українство, відлучити його від проблем, що постали перед молодою державою, є намаганням вивісити шилди з зіжухлими кольорами про братерство народів, перспективу, об’єм і міру яких визначають московські авантюристи-оракули. Формальними ознаками ідеологем «слов’янського базару» є спроба реваншу, бажання відвоювати втрачені позиції Москви, а також намагання диктувати свою волю народам, які вирвалися з її «братерських обіймів». В останні 5–7 років за підтримки влади Л. Кучми, В. Медведчука на українському ґрунті, не без настанов Москви, розпочався розгул регіоналізму, штучний поділ України на Схід і Захід, їх протиставлення й навіть подеколи протистояння, форсувалися моделі «бандеровци—москалі, кацапи», здійснювалася насильно ізоляція населення східних областей від усієї України, їхній простір був закиданий сітями газетної, телевізійної дезінформації, фальсифікувався спосіб життя народів Європи, Америки, цілого світу.

1998 р. у Донецьку невеликим накладом була передрукована брошура «Историческая правда и украинофильская пропаганда», яку 1920 р. написав в еміграції українофоб князь Олександр Волконський, котрий так часто міняв власні погляди, що врешті перейшов з православ’я на католицизм. Це, власне, його приватна справа, але брошура виповнена ненависті до усього того, що є українством або має означення території України, — і це сьогодні його, Волконського, з самого пекла заповіт сіяти розбрат на українській землі.

Може, з автором не варто сперечатися, він цього не заслуговує, та й уже його на світі давно нема. Але вступну частину до брошури написав такий самий українофоб, староста Конгресу російських організацій України О. Базилюк, який мріє про реставрацію старих московітських порядків, якщо не з чорносотенним присмаком, то, принаймні, в такому ж приперченому чекістському ракурсі, аби поняття «українець» було стерте з лиця землі. Пісенька його знана і така ж стара, мовляв, український сепаратизм, тобто націоналізм, кровно зацікавлений, аби розірвати кровні узи Малої Русі, Білої Русі, Великої Русі. Кожен рядок цього вступу перейнятий ненавистю до усього того, що є в сучасній Україні, — дістається політикам, вченим, діячам культури, мистецтва. Процитуємо рядок сірої маячні мовою оригіналу: «Целая армия наскоро испеченных за годы «независимости» академиков и профессоров поправляет прежнюю науку в соответствии с вышеуказанной геополитической задачей (тобто розділити українців і росіян, і нібито до цього колись закликав М. Грушевський, якого староста-оракул органічно не сприймає. — О.Ф.). Их мифическая продукция широким и могучим потоком растекается по всей территории Украины. В условиях идеологического потопа трудно отыскать клочок твердой земли, на которой мог бы стоять человек мыслящий и критически воспринимающий новые мифы и нынешний бедлам»12.

Для невиліковно хворого на україножерство Базилюка брошура Волконського є тим самим «клочком твердой земли», її призначення —об’єднати духом попихачів типу Базилюка. Найбільша оскома в нього, зрештою, як і в автора брошури, від писань М. Грушевського, бо, виявляється, «пророчо» пише О. Базилюк, «известно, что в начале века по заданию австрийских властей «ученый-изобретатель» (лапки — «ерудита» Базилюка. — О.Ф.) М. Грушевский работал над созданием «научного языка»13.

На ці перли Базилюка не треба звертати уваги: не варті вони того! У брошурі Волконського заперечення України, українства, українськості є домінуючим. Це відверто шовіністична пропаганда, що йде від лукавого, і вона нічого спільного не має з істинним тлумаченням історичних фактів і понять. Не вступаючи в полеміку з анахоретом монархії Романових, усе ж зупинимося на очевидному збоченні автора, коли він починає тлумачити явища української культури. Такої в його уявленні і, звичайно, в затуманеній голові Базилюка просто не існувало і не існує. Аби не марнувати часу в читача, процитуємо відкриття й плачі Волконського: «Читаються за кордоном лекції про «українське» мистецтво, і мало обізнана в російському житті публіка довірливо слухає найнеймовірніші запевнення безсовісних лекторів»14. Авторові не подобається, що українська культура передує на Заході. Далі він так само безсовісно і безсоромно — курям на сміх — доводить, що українського мистецтва взагалі не було і нема. Критикує Грушевського, який нібито є фальсифікатором російської історії, видаючи твори російського мистецтва за українські (наприклад, дзвін, який відлито у Львові в 1342 р.).

При чому тут Україна? — репетує автор, перелічуючи пам’ятки давньокиївського мистецтва, в тому числі стародавні Софію, Лавру, Михайлівський та інші, як суто московські твори княжої доби*.

Він робить глибокодумний висновок: «Українського мистецтва» (взято ним у лапки. — О. Ф.) як такого не існує. Нема такого малярства, ані архітектури, ані скульптури»15.