Московитія проти України: політика, культура...

«Минуло шість років після розвалу СРСР, а Росія так і не визначила свого місця у світі[…], яка будучина чекає усі уявні квазиміждержавні союзи типу СНД, Митного союзу (чи це «союз чотирьох»?), російсько-білоруського чи то союзу, чи чогось там іще?..

В одну річку не увійдеш двічі. Не варто сподіватися, що повернеться усе на круги своя. Росія знайде своє місце у світі, свою мету і суть. Не будемо втішатися: нова Росія не буде подібна ні на Росію радянську, ні на Росію дореволюційну[…]»1, — на поверхню з волі повелителів виплило кволеньке дитя, що млямкає про слов’янську єдність росіян, українців і білорусів, пропонуючи еліксир «слов’янського базару», присмажений на згірклій олії есендівських кислиць.

Якщо господар дбає про власну господарку, то можна йому допомогти. Якби господар виявив хист і любов до праці, то можна за ним або з ним іти. Якщо господар виявився мудрим, та можна повчитися у нього. Таким господарем в очах народів світу виявляє себе Європа. Московитія вдає, що цього нема, і прагне, аби цього не було. Пощо Європа? Є — Москва! Де там, одна слов’янофільська балаканина, ресторанний белькіт, коли відчуттю ясно: до праці на полі людину есендівського ґатунку не тягне! Прагне слов’янофільська панславістська людина пожити легко, але не за рахунок власної праці. На перших порах з позичок, потім — з обіцянок, далі — з видумок про есендівський рай і ще далі — про московський обов’язок рятувати московитсько споріднених і близьких (читай: сніданок в Абхазії, обід в Чечні, а вечеря у Таджикистані). Тоталітарний Кремль завжди наживався на чужій біді!

Поспішайте на «слов’янський базар», де замість джерельної води вип’єте згіркле, затхле, з багнюки безкультур’я цідиво, — це в умовах сучасної боротьби за екологію, духовні цноти і родинні чисті відносини, що їх сповідує цивілізований світ.

О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» у московському соусі! І задля вашого спокійного життя, здоров’я — краще вам його не знати.

О, ви не знаєте, що таке «слов’янський базар» — раз і навіки скроплений кровію безневинно замучених, від перших концтаборів на сибірських широтах до сучасної гордої Ічкерії!

«Слов’янський базар» став для московських диригентів справді поганою сценою, бо на ній оркестр втратив почуття музичної цільності. Струнні політикани ведуть одну мелодію, а духові генерали іншу — втрачена гармонійна єдність, втрачено вартісні критерії, бодай завершити тему в злагодженому ключі, але нема на те ради, бо нема вправного диригента і такого ж оркестру. «Слов’янський базар» є поганим оркестром, який ніколи не може бути зібраний докупи: він приречений на дисонанси кремлівських сольних перших скрипок.

«Слов’янський базар» — ідеологічна обгортка для СНД. Це спроба реанімації колишнього колоніального духу. Це ще один — і то усі бачать — невдалий крок братання під залатаним дахом, де «молодші брати» повинні коритися волі «старшого брата».Але послухаймо мудрих: «Зовнішня політика Росії загалом і політика держави стосовно СНД нагадує марсіанські канали. Суперечки на цю тему, а тим паче спроби серйозного аналізу невмолимо перетворюються на дослідження інтересів різних російських організацій — міністерств, корпорацій, банків тощо — стосовно тієї або іншої держави, або міжнародної проблеми. Так і буде доти, доки російська держава не стане направду державою[…].

Російські війська у Таджикистані залишилися після розпуску СРСР з тих самих причин, що і в інших країнах колишньої імперії. По-перше,їх не було куди і за що вивезти. По-друге, у Міноборони й Збройних силах, як таких, і досі немало людей, які вважають розпад Союзу тимчасовим зигзагом історії.

Армія сьогодні — це гори зброї і сучасного безконтрольного постачання. Якщо уже в самій Росії навести порядок у військах неможливо, то що казати про частини і підрозділи, які опинилися за кордоном. Вони — ідеальне поле для діяльності злодіїв та аферистів […]. Група російських військ у Німеччині, наші частини у Закавказзі, в Придністров’ї, на Північному Кавказі, у Центральній Азії демонстрували приклади тотального розчарування усього і усім, повного падіння дисципліни і моралі»2. Аналітики писали про цей, поза здоровим глуздом, бедлам більше ніж шість років тому. А що змінилося за цей час у агресивному Кремлі? Донині залякують світ зброєю, трубадурять про славу «отєчєственного оружия», перекидають війська з однієї країни в іншу — демарш імперського загарбницького характеру. Новий курс на озброєння, виховання народу в дусі агресії, нездорових загарбницьких інстинктів. Псевдовожді брязкають зброєю, позують у шоломах військових пілотів перед телекамерами, хизуються на підводних човнах або стратегічних бомбардувальниках.

… Що таке інформаційна «четверта влада» в наші дні і що є інструментом руху або деградації цієї влади? У порівнянні з початком 90-х рр. інформаційна гравітація українського державного механізму початку третього тисячоліття виглядала кволо, анемічно, з явними ознаками інтелектуальної лейкемії. На перших етапах державного самовивільнення від московської узурпації інформаційна система України відзначалася пружністю, ефективністю дії. То було не до смаку Москві, і в найкоротші роки імперіалістичний капітал північної столиці цю систему приборкав, задушив і дію впливу звів нанівець. Залишилися могутні острівці на кшталт «Дзеркала тижня», опозиційних «ВВ», «Грані плюс», «Без цензури», кременчуцького, за редакцією Т. Просяник, «Інформбюлетеня», «Українського Слова», «України молодої», «Сільських вістей» і ще кількох газет…

Отже, зросла роль імперської московської попбульварної, а водночас трансформованої під нові хисткі українські умови традиційної московської захланно-брехливої преси, єдиним правилом якої було і є завоювати, приборкати слабкий, без фінансової державної підтримки український пресовий ринок. А водночас збільшилося число місцевих продажних, куплених на кремлівські гроші газет, число продажних радіо-телевізійних каналів з чужинською ментальністю і орієнтацією. Тактичний маневр московських провокаторів був здійснений у найкоротші терміни, і це на наших обріях було початком зради національно-державних інтересів тих бюрократичних відомств, що мали призначення відповідати в Україні за політику підтримки національного інформаційного простору. Де там натяк на якийсь захист, опертя, стримання імперського тиску; перед бездарними вихилясами бездарних проводирів з Банківської, керівників у Кабміні, Верховній Раді пасували одна за одною національні газети.

Натомість, як стебла в товщі гудрону, пробивалися зразки московської інкрустації типу «Известий», «Комсомольской правды», «Труда», «Правды», «Московского комсомольца» і т. д. і т. п., — прорвало греблю крізь чиновницько-бюрократичне сито України нахабне лужковсько-лужниковське «бей хохлов, спасай Россию».А тут свої місцеві фарисеї з гаслами юд, що за 30 срібляників готові мамою з татом торгувати, почали торгувати демократичною Україною, — це вони, піховшеки і подібні до нього іскаріоти, були у «змові проти Георгія Ґонґадзе та інших»3. Було, хлопці, було! В одних на столі канапки з червоною ікрою, а в інших — колючі дроти перед очима, що вгризалися в закривавлені пальці, колюче стерня — то знак історичної пам’яті.

Одна за одною, за обставин знекровленого національного бізнесу і в умовах корумпованої кон’юнктурної влади з Банківської і сплетеного з нею тиску московських фінансово-наступальних структур, зникали, агонізуючи, українські газети, такі як «Культура і життя» чи «Літературна Україна», що чесно слугували правді України.

Один за одним відходили в небуття наші часописи, знекровлювалася ідея української інформаційної вітальності. Газетні кіоски заполонила третьо-чотирисортна московсько-агресивна аморальна друкована продукція, що має стовідсотковий далекий рахунок: «бей хохлов!».Тотальний наступ на українську ментальність триває далі, не потрібні при тім валуєвські циркуляри.

Бананові держави мають імпортований інформаційний простір, встелений модулями розбещеності, антихристиянської моралі, розпусти, насильства, розбрату, зневіри, расизму. Перед з цього огляду вела найбанановіша серед інформаційно залежних постколоніальних держав — Україна. Кожен нахабний Лужков і тіньовий Чубайс у ній втішалися авторитетом, виступали такими собі гурманами, і кожен претендував на роль псевдопророка, інформаційного екстрасенса: череда повинна знати своє місце в хліві. Надій на просвітлення не було жодних. Путіни шинкують, бродить московський інформаційний хміль…

У шанованому журналі «Звезда» кілька років тому було надруковано приватне листування батьків з дітьми. Батьки замешкали після війни в одному із західноукраїнських містечок, а діти проживають у Санкт-Петербурзі4. Авторка публікацій Олена Лактіонова, без жодного коментаря, лише з двома абзацами вступу «Не дай Бог жить в переломную эпоху», передрукувала ці листи за період з 21 травня 1986 р. по 4 березня 1996 р. — період, означений кардинальними змінами в житті людей: розпадом Радянського Союзу і утворенням держав, які колись за царської Росії або за період після 1917 р. були включені до штучної імперіалістичної системи, названої «дружбою народів». Автори листа, старі люди, ветерани війни, комуністи, росіяни, ясна річ, не сприйняли революційних зрушень, що ними були охоплені з кінця 80-х усі міста і села України, не кажучи про демократичні зміни, які настали і призвели також до величезних суспільних перетворень на територіях Російської Федерації.

У буремні тижні української Помаранчевої революції була така сама розгубленість людей, переважно старшого покоління, які тішилися совковими ілюзіями, з одного боку, — і величезний ентузіазм народу, втомленого від захланного павутиння з Банківської, з вимогами демократичних змін і свобод, — з другого. Уся московсько-кремлівська преса, телебачення, радіо, з легкої руки Путіна, розпочали істеричну, шизофренічну кампанію проти помаранчевої демократії, перекручуючи події, факти, вводячи навмисне в оману мільйони співгромадян Росії (пам’ятаєте? — було таке з атаками на балтійські свободи, грузинські трояндово-революційні зрушення). Не змінилася, не зрадила своїй продажно-шовіністичній тактиці російська преса. Вільна Україна їй — кістка в горлі!

Але повернімося до публіцистичного жонглювання Лактіонової.

Коли читаєш наведені авторкою листи, подумки спадає: пощо їх друкують? Для чого і кому вигідне психологічне нагнітання навколо усього, що діялося в Україні перших років незалежності? Чи не досить цієї антиукраїнської інтонації, яку щодня чуєш зі сторінок московських газет і журналів? Чи в умовах того самого СРСР можна було декларувати свої незгідливі погляди з «основним курсом»? І чи не можна тлумачити цю вихоплену з контексту соціальних перетворень перехідної доби приватну епістолярію як безпардонне втручання, цинічно завуальоване несприйняття ідеї розбудови України як самостійної держави?... Чи, може, витерти рукавом зарюмсаного носа і чекати далі, коли Лактіонова та іже з нею знову прийдуть «визволяти» нас від самих себе? Україна — від 1991 до 1996 — не те саме, що Москва — від 1991 до 1996 рр. або, скажімо, Москва — від 1917 до 1922 рр., коли народилися концтабори і здійснювали свій шабаш чекісти над жертвами у катівнях.