Розділ «LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISEMITES,»

«Історію ненависті» Ковальчик виводить із краху Речі Посполитої, ба більше – цілу «катастрофу східноєвропейського єврейства вважає наслідком того краху». Але ще задовго до того краху, себто поглинення Речі Посполитої сусідніми імперіями наприкінці XVIII століття, українських євреїв завзято громили повстанці Хмельницького й Гонти. Катастрофа єврейства, безумовно, була пов'язана з занепадом Речі Посполитої, котрий наприкінці XVIII століття справді завершився, проте почався – двома століттями раніше, з загострення релігійної нетерпимості за Сигізмунда III Вази та укладення фатальної Берестейської унії 1596 року. Анджей Ковальчик, схоже, недооцінює всіх особливостей цього процесу, внаслідок чого кінець «єврейської аркадії» (як і сама та «аркадія») набуває рис дещо міфічних. Нелюба усім нам Росія виявляється відповідальною майже за все:

Тут [у Речі Посполитій] євреї були у себе, бо мали самоврядування й загал визнавав їхню автономію. Найвизначніші здобували становище й вплив, сам перехід у католицизм відкривав їм шлях до польських шляхетських титулів… Поділи Польщі поклали цьому край… У Російському царстві євреї не могли собі вільно вибирати місця проживання… За межею осідлості вони порушували закон самим фактом свого існування… В Росії євреїв боялися. Само собою, як скрізь і завжди, їх тут зневажали, але десь на споді душі вони викликали ще й страх. В цьому замкненому й самодостатньому світі чужинці сприймалися як загроза цілому устрою. Тим більше, що євреї були єдиним народом імперії, якого російська армія не перемогла у війні і чийого краю не підкорила… Прибули простісінько зі Старого Заповіту. Живцем втілювали стихію ірраціональності. Самим своїм існуванням викликали страх і почуття непевності.

Зрозуміло, однак, що ксенофобія – як «проекція особистих страхів і комплексів» – не є якимсь специфічним винаходом імперії Романових, – належить радше до підставових людських інстинктів, гамованих тоненькою плівкою культури й цивілізації, гуманістичної освіти й раціонального мислення або ж навпаки – підсичуваних різноманітними ненависницькими ідеологіями, що вміло скеровують цей сліпий інстинкт проти «ворогів віри», «народу», «класу трудящих» тощо. «Агресія, стримувана в межах власної групи, мусить знайти вихід назов- ні», – слушно зауважує з цього приводу Анджей Ковальчик.

Так само не було суто російським явищем й ідеологічне «втілення» (чи, краще сказати, «озвучення») ксенофобських інстинктів у формі антисемітизму, дотепно означеного автором як «різновид утопії»: «Євреї перешкоджають світові стати справедливим і гарним. Найкраще було б, коли б вони забралися геть, звідкіля прийшли, а як не захочуть, то їм можна й допомогти». І хоча у Європі XIX століття, завдяки поступу модернізації, урбанізації та секуляризації, євреї справді мали ліпші можливості для асиміляції та суспільної кар'єри, ніж у напівфеодальній, станово-авторитарній, ортодоксальній Росії, все ж суспільна підозріливість і неприхильність до асимільованих євреїв була там ненабагато меншою. Бо й там, а не лише в Росії, єврей, котрий удавав, ніби не є собою, «як замаскований ворог ставав ще грізнішим».

Важко, отже, погодитися з риторичним завзяттям автора, котрий стверджує, що «то сам царизм надихнув революціонерів пошаною до насильства», бо то саме там, у Росії, з мовчазного благословення властей «переслідували уніатів, били євреїв, утискали католиків». Чекісти, мовляв, були лише «учнями погромників». А тим часом, як ми добре знаємо, далеко не в кожній країні, котра пережила періоди найбрутальнішої нетерпимості й переслідування «чужих» та «інших», з'явилися згодом ґулаґи, ЧК й антисемітизм на рівні державної ідеології.

Анджей Ковальчик, схоже, також це знає, – наводячи численні приклади з європейської історії:

Євреїв вигнано з Берна 1294 року внаслідок звинувачення в ритуальному вбивстві… Звичай звинувачувати євреїв у мордуванні дітей з релігійних спонук – задля здобуття їхньої крові – християнська Європа перейняла разом з античною спадщиною. В середньовіччі такі процеси зробилися масовими. Перший, занотований хроніками, відбувся 1144 року в Норвічі, Англія… Врешті, їх вигнано з Англії року 1290… Антиєврейські заворушення, звинувачення у профанації християнських святинь та ритуальних убивствах, декрети про вигнання євреїв з великих міст не закінчилися на Заході разом із середньовіччям. На початку XVI століття євреям довелося покинути чимало німецьких та австрійських міст, а також Прагу. В наступному столітті їх виганяють із Відня. Під час війни з турками цісарські війська громлять єврейську дільницю в Буді. Народ Ізраїлю переслідують по цілій Європі. Заборгувавши євреям чималі статки, аристократи їх зневажають, міщани їм заздрять, простолюд ненавидить, костел намагається навернути у праведну віру. У Відні євреї під примусом слухають щосуботи місійні проповіді. А що сподіваного результату вони не приносять, цісарський декрет кладе край славній єврейській громаді у Відні… Великий реформатор [Лютер] закликає німців поспалювати всі синагоги, а попелища позасипати піском і багнюкою.

«Таким чином антиюдаїзм козаків зближав їх з Європою», – не без іронії підсумовує Анджей Ковальчик, застосовуючи згодом цей самий дотеп і до російських білогвардійців з їхньою «антисемітською обсесією»: «Як добрі християни, добрі сини Церкви, добрі атеїсти, добрі європейці, добрі демократи й добрі монархісти, вони віддавна добре знали, хто є поганим». Ця іронія не приховує, однак, поважнішої риторичної стратегії: підкреслити, що в історичному плані Східна Європа не є краєм більш ксенофобським і юдофобським, ніж Європа Західна (для ілюстрації цієї тези вистачило б, либонь, самої історії хрестових походів, котрі, власне, й започаткували широкомасштабні й по-середньовічному брутальні єврейські погроми); а по-друге – що антисемітизм як ідеологія не є витвором українців або поляків (або, навіть, росіян):

Як антисеміт Розанов був стовідсотковим європейцем – якщо мірою європейськості вважати культуру Заходу. Серед його одкровень нема жодного, яке б раніше не виголошували у Франції або Німеччині з університетських кафедр, костельних амвонів чи театральних сцен.

Принципова різниця між Західною Європою й Східною (Росією зокрема) полягала, однак, у тому, що перша у XIX столітті вже вступила в модерну добу, тимчасом як друга ще великою мірою затримала риси середньовіччя. Перша вже встигла забути про власну добу варварства, тимчасом як друга ще великою мірою в тій малопривабливій добі борсалася. Один різновид варварства міг, таким чином, розраховувати на Заході на більшу поблажливість і розуміння, бо був давнім і призабутим, а головне – власним.

А втім, принаймні одна риса «східного варварства» була справді унікальною: Російська імперія заборонила своїм старозавітним підданим оселятись у глибині краю. «Східна межа осілості, – проникливо зауважує Анджей Ковальчик, – замкнула євреїв у гігантському гетто». Наслідки тої геттоїзації повною мірою виявили себе на рубежі XIX – XX століть і, в поєднанні з низкою інших чинників, власне, й допровадили до катастрофи 1918-1920 років.

Серед тих «інших» чинників одним із найважливіших був, безумовно, багатоетнічний характер згаданого «гетто». Євреї на західних околицях Російської імперії, як перед тим – на східних «кресах» Речі Посполитої, опинилися між молотом і кувадлом: по один бік – упосліджене місцеве населення, по другий – панівна імперська еліта. Становище євреїв у цьому непримиренному протистоянні (спершу релігійному, згодом національному і завжди – класовому) було вельми двозначним. З одного боку, вони, звісна річ, не були «панами» і справжня тогочасна еліта відверто їх зневажала. «Польський шляхтич доби занепаду, – пише про це з сарказмом Анджей Ковальчик, – був демократом до кісткового мозку: до всіх, крім представників власної касти, ставився з однаковою погордою».

Проте, з іншого боку, євреї так само й не були «хлопами», селянським «бидлом», найбільш упослідженим і безправним станом – що в Російській імперії, що в Речі Посполитій. Навпаки, «вміли бути незамінними, – пише Ковальчик. – З хистом управляли наданими їм в оренду корчмами, млинами, маєтками», а часом навіть церквами, «беручи плату за здійснення в ній кожного обряду». Словом, «могли розраховувати на протекцію слабких королів, підтримку заможних магнатів і толерантність чисельної шляхти, котра не могла собі без них дати ради» й ставилась до євреїв «як власник – до персоналу мануфактури».

Для визискуваних селян, зрозуміло, різниця між «паном» та його «підпанком», власником та його управителем не була суттєвою. «Підпанок» був навіть гіршим, бо дошкуляв щодня, тимчасом як «пан» мандрував собі десь по парижах, варшавах і баден-баденах. «Пан» був далеким і недосяжним, «підпанок» – близьким, докучливим і ненависним. Не диво, отож, що «у великому конфлікті козацтва зі шляхтою євреям випала роль жертви».

Класова боротьба полягає в тому, що ворога обеззброюють не аргументами, а ціпом. Бажано назавжди. А заразом здійснюється перерозподіл рухомого майна та готівки. Можна, звісно, не вірити в класову боротьбу й викривати гасло революційної справедливості як підбурювання до бандитизму, проте важко відмовити невільникам у їхньому праві на бунт – надто коли нічого іншого їм не лишається.

Анджей Ковальчик цілком слушно уникає новочасного терміна «антисемітизм», говорячи про середньовіччя, себто добу до-ідеологічну і, властиво, до-національну. Козацькі повстання були радше антиюдейськими й антикатолицькими, ніж власне антиєврейськими та антипольскими (адже й саме поняття «народу» чи «нації» було для тогочасної свідомості занадто абстрактним). Ба більше, автор визнає, що навіть релігія напочатку доволі мало цікавила козаків:

Допіру утиски православ'я [після укладення Берестейської унії] спонукали козаків, котрі аж ніяк не були релігійними фанатиками, підкреслювати свою приналежність до православ'я та виступати на його захист… Утиски православ'я сприймалися тим дражливіше, що євреї тим часом втішалися максимальною релігійною і звичаєвою толерантністю, мали власне судівництво й самоврядування.

Автор, проте, має лише часткову рацію, пов'язуючи катастрофу євреїв на східних теренах з поділом Речі Посполитої й, відповідно, зникненням «протекції слабких королів». Головною причиною тої катастрофи, як і взагалі великої російської й східноєвропейської Катастрофи XX століття, була часткова, непослідовна й, по суті, перверсивна модернізація напівфеодального краю, велетенські географічні розміри якого неперервно підживлювали великодержавні амбіції, тимчасом як весь його політичний і господарчий устрій жодним чином тих амбіцій не підкріплював. Російський антисемітизм (як і, принагідно зазначимо, соціалізм) був, безумовно, продуктом західним – як і всяка ідеологія, він не міг сам собою виникнути в країні до-модерній, а отже й, по суті, до-ідеологічній.

Але, пересаджена на напівфеодальний ґрунт, ця ідеологія «верхів» фатальним чином поєдналася з традиційною ксенофобією «низів», зокрема з давнім «кресовим» антиюдаїзмом (антикатолицизмом тощо). Антисемітизм (як, до речі, й соціалізм) запропонував імперській інтелігенції чудове пояснення, чому «богообрана», здавалося б, Росія є такою відсталою й занедбаною, а відтак – що слід робити, аби ту відсталість нарешті подолати: повиганяти жидів, притиснути інородців та іновірців, щоб кожен знав своє місце, або ж – згідно з іншою утопією – познищувати всіх класових ворогів. У Росії, в остаточному підсумку, реалізувалася власне та друга утопія, хоч і перша не втратила досі шансів – як це видно зі ставлення російського суспільства до ідеології сучасних «коричневих» і «червоних».

Анджей Ковальчик загалом переконливо показує, що серед численних воєнних і напіввоєнних формувань, що билися між собою на території України в 1918-1920 роках, лише білогвардійці Денікіна були послідовними й програмовими, в ідеологічному сенсі, антисемітами. Що ж до більшовиків, то вони провадили священну класову війну, котра, зрозуміло, не виключала, а навіть навпаки – передбачала грабування (а часом і мордування) заможних євреїв. Ну, а петлюрівці, котрі боролися проти імперії й декларували не гірші від більшовиків гасла соціальної й національної справедливості, не контролювали насправді ані території, ані формально або й цілком безпідставно асоційованих з ними «польових отаманів» та їхніх анархістських банд. У ситуації хаосу лише тверда й ефективна влада (якої Петлюра не мав) могла зупинити погроми – а не прекраснодушні відозви, конституційні гарантії й інфантильні забави в українсько-єврейську багатопартійну коаліційність.