Розділ «LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISEMITES,»

Старі пропагандистські стереотипи великою мірою визначають і ставлення українців до проблем європейської інтеграції та, зокрема, взаємин із НАТО. Так, за даними «Демократичних ініціатив» (січень 1997), 16% опитаних усе ще вважають НАТО «агресивним військовим блоком», а 39% (найбільш «амбівалентна» частина населення) не має однозначної думки з цього приводу. Так само лише 38% опитаних підтримують вступ України в НАТО, 21 % рішуче заперечує, 42% не визначилися.[88]

Приблизно однаково, себто «ніяк», ставляться українці до розширення НАТО на схід: вступ Угорщини, Чехії й Польщі у Північноатлантичний союз підтримує 14% опитаних, не підтримує 10%, не має однозначної думки 30%, взагалі не цікавиться цим питанням 46% (!). Розбіжність думок щодо вступу прибалтійських країн у НАТО є трохи більшою (16% за, 11% проти), але й тут переважає байдужість і (або) некомпетентність. Незначна більшість (20% проти 17) вважає, що розширення НАТО на схід підвищує безпеку України; що ж до загальної ситуації у Європі, то однакова кількість опитаних – 18% – вважає, що розширення НАТО сприяє загальній безпеці і, навпаки, загрожує.[89]

Найцікавішими, однак, і, либонь, найкурйознішими є відповіді на запитання «Яка країна представляє собою найбільшу загрозу для України?» та «Яка країна, на ваш погляд, є військово-політичним союзником України сьогодні?» В обох випадках на першому місці – з великим відривом від усіх інших було названо Росію: «найбільшою загрозою» її вважає 25% опитаних, «головним союзником» – 23%. Загрозу в особі США вбачає 4,6% опитаних, союзника – 9,9%. Польща у списку союзників виявилася п'ятою (після Росії, США, Німеччини і… Білорусі); у списку потенційних противників – десятою (знову ж таки після Росії, США, Німеччини, Білорусі, а також – Румунії, Туреччини, Японії, Китаю та Іраку).[90]

Зрозуміло, отже, що за таких настроїв населення політика українського уряду не може бути ані більш проєвропейською і пронатовською, ніж вона є сьогодні, ані більш антиросійською чи антиесендівською, ніж вона була за Кравчука чи за Кучми. Характерно, однак, що загальне ставлення українських еліт до Європи є значно позитивнішим, ніж ставлення пересічного громадянина. Так, європейська ідентичність, поряд з національною, притаманна 52 відсоткам українських еліт і лише 24% загальної публіки (в Білорусі ці цифри становлять відповідно 28 і 26% – що свідчить, скоріш за все, про відсутність еліт; а в Росії – 29 і 16%). До членства в Європейському Співтоваристві прихильно ставиться 77% українських еліт і лише 51% загальної публіки; до членства в НАТО – відповідно 47% і 29. (Знову ж таки, для порівняння, в Росії ці цифри становлять відповідно 26 і 20%, у Білорусі – 23 і 26%).[91]

Замість висновків

Як бачимо, справа з «нашою європейською орієнтацією» не є такою легкою, як би того хотілося першому президентові України Михайлові Грушевському чи його нинішнім спадкоємцям. Саме амбівалентністю українського, щоб не сказати малоросійського, населення спричинена амбівалентна політика українських еліт – чи то йдеться про вимушений «федералізм» Центральної Ради, чи про вимучене «есендівство» Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Бажання задовольнити різні групи населення й уникнути політичної конфронтації, яка б розколола суспільство, спонукає українські еліти провадити хитромудру політику, яка багатьох дивує, а декого й дратує. З одного боку, Україна є членом СНД, з іншого – всіляко відмежовується від більшості його рішень та уникає його структур. З одного боку, Україна фліртує з НАТО, з іншого – запобігає перед Москвою. З одного боку – декларує свій рух до Європи, з іншого – нагадує про важливість «євразійських» зв'язків.

Ця роздвоєність політичних еліт переважно не є, як у пересічного населення, виявом «постсовєтської шизофренії». Здебільшого вона відбиває їхнє цілком прагматичне прагнення узгодити свою політику з настроями більшості громадян – що, зрозуміло, не виключає бажання певним чином на ті настрої впливати. З одного боку, є чималий прошарок панівної посткомуністичної олігархії, яку перебування України в стані невизначеності цілком влаштовує і яка, відповідно, намагається усіляко законсервувати амбівалентність українського суспільства. Аз іншого боку, на арену виходять молодші, більш динамічні, проринкові, проєвропейські еліти, яких згадана амбівалентність – як джерело стагнації – уже не надто влаштовує. І хоча ці нові еліти є вочевидь слабшими, вони мають ряд стратегічних переваг (у віці, в освіті, у міжнародній підтримці, у внутрішніх тенденціях розвитку українського суспільства), які з часом можуть виявитися вирішальними. В кожнім разі, вже нині значно вища «проєвропейська» орієнтація українських еліт, порівняно з російськими та білоруськими, дає певні підстави для оптимізму.

Примітки: [1] Zbigniew Brzezinski, "Ukraine Will Have to Develope Its Own Model", News from Ukraine, no. 30 (1992), p. 3. [2] Henry A. Kissinger, "The New Russian Question", Newsweek, 10 February 1992, p. 34. [3] Serge Schmemann, "Cossacks Revive. But Can They Recapture Glory?", New York Times, 25 July 1992. [4] Abraham Brumberg, "Not So Free At Last", New York Review of Books, no. 22 (October 1992), p. 56. [5] Див.: Голос України, 15 вересня 1992, с. 11 [6] Mark von Hagen, "Does Ukraine Have a History?", Slavic Review, vol. 54, no.3 (Fall 1995). [7] Arnold Toynbee, A Study of History. (London: Oxford University Press, 1972), p. 37. [8] Elizabeth Pond, "Poland Is Not Yugoslavia. Neither Is Ukraine", The Harriman Review, vol.8, no.2 (July 1995), p.3. [9] Insight, 24 April 1995. [10] Григорій Грабович, "Україна: підсумки століття", Критика, №11 (Листопад 1999), с.6. [11] The New York Review of Books, 24 February 2000, p. 45. [12] Ibid., p. 44. [13] Ibid., p. 43. [14] Див., наприклад, суперечливу, але влучно названу книжку британського дослідника Ендрю Вілсона «Український націоналізм 1990-х: вірування меншини» та її критичний аналіз у розд. 7 цієї книги. Пор. також результати різноманітних соціологічних опитувань: за останніми даними, лише 35% респондентів вважають себе передусім громадянами України, натомість 39% ототожнює себе передусім з місцевістю (містом, селом, регіоном) проживання, і ще 10% – з колишнім СССР тощо (День, 9 лютого 2000, с.1). За репрезентативним опитуванням Інституту соціології та фірми «Соціс-Ґелап», націоналісти в Україні мають найнижчий показник довіри (1,8 за п'ятибальною шкалою) з-поміж усіх політичних сил, державних і недержавних інституцій, їм довіряє лише 7% опитаних, не довіряє 73%, і 20% не має визначеної думки. (Політичний портрет України. Бюлетень Фонду "Демократичні ініціативи", №17, 1996, с.77). [15] Оточені над річкою Солоницею біля Сули козаки погодилися скласти зброю й видати полякам своїх старшин, аби порятувати свої родини, які були при них у таборі. Проте поляки порушили обіцянку і винищили, по суті, весь обеззброєний табір. «Солоницька різня стала першим засівом майбутньої непримиренної ненависті між українцями й поляками. Як напише згодом П. Куліш, саме тут, на Солониці, "народилися оті страхітливі лицарі Хмельниччини", і, як погодиться з ним сучасний польський історик Збіґнєв Вуйцик, "можливість розумного розв'язання козацького питання впала до нуля". Наталя Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття (Київ: Генеза, 1997), с.158. [16] И. Голенищев-Кутузов, Славянские литературы (Москва: Художественная литература, 1973), с.149. Хоча російський учений говорить тут нібито лише про ситуацію у Литві, трохи далі (на с.150) він поширює свої узагальнення на цілу Річ Посполиту: «Релігійна терпимість у Польщі й Литві за сина Сигізмунда І – Сигізмунда-Августа – єдина в Європі XVI століття (якщо не рахувати Трансильванії). Значною мірою цю політику Ягеллонів продовжив трансильванський князь Стефан Баторій, ставши польським королем, хоча він і покровительствував єзуїтам. Сигізмунд III Ваза перейшов до системи примусу й гноблення іновірців, яка й стала однією з причин політичних невдач Польщі у XVII столітті». [17] Див. передусім Charles J.Halperin, "The Ideology of Silence: Prejudice and Pragmatism on the Medieval Religious Frontier," Comparative Studies in Society and History, vol.26, no.3 (July 1984), p.442-466. [18] Charles J.Halperin, Russia and the Golden Horde. The Mongol Impact on Medieval Russian History (Bloomington: Indiana University Press, 1987), p.6. [19] Яковенко, Нарис… с.89, 174. «Щоб опукліше уявити переміну просторово-політичних орієнтацій, – пояснює там-таки дослідниця, – варто нагадати, що населення Русі впродовж XVI ст. найчастіше окреслювалося збірним словом Русь, а не поняттям руський народ, а Оріховський визначав себе як представника руського племені польської нації (gente Ruthenus, natione Polonus)». Натомість через кілька десятиліть інший автор уже «оповідає історію не племені (gens), а народу (populus)», «локалізує народ доблесних русів і географічне, й історично, і психологічно в межах українських воєводств, протиставляючи його сусідам». [20] Там само, с. 175. [21] «Центр» є тут своєрідною метафорою на означення підставової ціннісної системи, сукупністю об'єднуючих суспільство вірувань і цінностей, із якої члени спільноти черпають свою ідентичність. Мар'яна Рубчак звертає увагу також на друге значення «центру» – як «головної інституціональної системи», тобто уособлення соціальне утворених владних інституцій, здатних передавати у спадок підставові цінності даного суспільства. Див. Edward Shils, Center and Periphery: Essays in Macrosociology (Chicago London: University of Chicago Press, 1975), p. ix-xii. [22] Мар'яна Рубчак, "Від периферії до центру: розвиток української національної самосвідомості у Львові XVI століття", Філософська і соціологічна думка, №1, 1993, с.99, 111-2. Див. також перші два розділи її статті "Українці у вигнанні: забуття тепла батьківського вогнища", Політологічні читання, №1, 1995, с.115-40. [23] Хоч на перших порах і тут бунт проти політичного «центру» обставляється характерними релігійними аргументами: «Цар московський узяв верх над усіма москалями… кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, християнський. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя свого нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим» (Книга буття українського народу, 72-73). Утвердження власної «центральності» подається тут не як виклик наявному «центрові», а радше як вимушений крок, зумовлений його (центру) деградацією й виродженням: «І цар, і панство не слов'янським духом сотворено, а німецьким або татарським. І тепер у Росії хоч і є деспот цар, одначе він не слов'янин, а німець, тим і урядники у його німці; оттого і пани хоч і єсть в Росії, та вони швидко перетворюються або в німця, або в француза, а істий слов'янин не любить ні царя, ні пана, а любить і пам'ятає одного бога Ісуса Христа, царя над небом і землею» (Книги, 99). Ціла програма раннього українського націоналізму подається таким чином як своєрідний міленарний проект – порятунку слов'янського світу включно з Московщиною, де Україні, однак, відведено центральну, месіанську роль: «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя… ні пана… ні холопа… Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камень, его же не брегоша зиждущии, той бисть во главу"» (Книги, 108-109). Див. докладніше про це у розд. 6 цієї книги. [24] Anthony J.Smith, National Identity (Reno, Las Vegas London: Universtity of Nevada Press, 1991), p.51. [25] Див., зокрема, блискучу типологію націоналізмів у статті Богдана Стефанеску «Про "хороші" та "погані" націоналізми» (Критика, №9, 1999), а також ґрунтовний огляд проблематики у кн. Георгій Касьянов, Теорії нації та націоналізму (Київ: Либідь, 1999). Характерна дискусія відбулась кілька років тому у журналі Znak (№3, 1997), див., зокрема, Andrzej Walicki, "Czy mozliwy jest nacjonalizm liberalny?" (Критика, № 1-2, 1999). [26] «Націоналізм – дуже хистке поняття, – визнає один із найкращих американських медієвістів Джозеф Стреєр. – Ніхто до пуття не знає, коли він стає чимось більшим, ніж просто ксенофобія, чим він відрізняється від давніх місцевих та регіональних лояльностей, який його зв'язок з релігійними, культурними й мовними відмінностями». Joseph R.Strayer, On the Medieval Origins of the Modern State (Princeton, NJ: Princeton University Press, 1970), p.109. [27] Здається, єдиною ситуацією в Україні, коли погроми ініціювалися «ідеологічно» згори, а не стихійно знизу, були етнічні чистки, здійснені упівцями на Волині супроти польських поселенців. Лише тут маємо справу з цілеспрямованим втіленням певної націоналістичної доктрини, а не зі спонтанним вихлюпом ксенофобських емоцій. Хоч причетність нацистських і більшовицьких спецслужб до цих подій навряд чи слід недооцінювати. [28] Див. Е.И.Головаха, Н.В.Панина, Социальное безумие. История, теория и современная практика (Киев: Абрис, 1994), зокрема с.105-118 ("Изоляционизм и национальная нетолерантность как проявления общей социопатии в условиях кризиса"); та Євген Головаха, Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні (Київ: Інститут соціології HАНУ, 1997). [29] Я, скажімо, не люблю кави, але як виходець зі Львова стараюсь не показувати цього перед своїми київськими знайомими, аби не викликати їхнього подиву і безглуздих запитань. Подібним чином, мабуть, і чимало баварців «мусять» вдавати з себе любителів пива, французи «мусять» виглядати галантними кавалерами, а грузини – демонструвати «широку натуру» – тобто грати очікувану від них роль відповідно до існуючих стереотипів. За належного почуття гумору й іронічного відсторонення такі побутові стереотипи можуть бути загалом нешкідливим елементом «карнавалізацїі» нашого повсякденного життя. [30] Див.: Carl Gustav Jung, "The Undiscovered Self. In: The Collected Works of C.G. Jung, vol.10, (Princeton University Press, 1970). [31] Oxana Grabowicz, "The Legacy of Colonialism in Contemporary Ukraine: Some Key Issues". Доповідь на II конгресі Міжнародної асоціації україністів (Львів, 1993). Український переклад див. Арка, 1994, ч.2. [32] Див. також Franz Fannon, The Wretched of the Earth (New York, 1963); та V.W.Odajnyk. Jung and Politics (New York, 1983). [33] Докладний реєстр цих стереотипів зібрав Мирослав Трухан у книзі «Негативний стереотип українця в польській повоєнній літературі», (Мюнхен – Львів, 1992). Див. також статтю Олександра Гриценка «Недоречні речі» (Сучасність, 1993, ч.5). [34] О.Grabowicz, "The Legacy of Colonialism…", p. 4. [35] Див., зокрема, Є. Маланюк, «Малоросійство», Книга спостережень, (Торонто, 1966), с.229-246; Roman Solchanyk, "Little Russianiism and the Ukrainian-Russian Relationship", Ukraine: From Chemobyl to Sovereignty, (London: Macmillan, 1992), p.19-20; Микола Рябчук, «Украинская литература и "малороссийский имидж"», Дружба народов, 1988, ч.5, с. 251-254; Євген Сверстюк, Блудні сини України (Київ, 1993), с.12-18. [36] Див. L.Greenfeld, "Scythian Rome: Russia", Five Roads to Modernity (Cambridge, 1992); T.Hunczak (ed.), Russian Imperialism. From Ivan the Great to the Revolution (New Brunswick, New Jersey, 1974); R.Conquest (ed.), The Last Empire. Nationality and the Soviet Future (Stanford, 1986); T.Colton and R.Legvold (eds.), After the Soviet Union. From Empire to Nations (New York, London, 1992); J.Bratkiewicz, Wielkoruski szowinizm w swietle teorii kontynuacji (Warszawa, 1991); R.Szporlluk, "Introduction", in M.N.Pokrovskii, Russia in World History (Ann Arbor, 1970); Р.Кісь, «Російська месіанська ідея», Сучасність, 1993, ч.2. [37] Об'єктивні дослідження українсько-російських взаємин могли публікуватися, зрозуміло, лише за кордоном. Назвемо принаймні кілька фундаментальних праць, виданих в Америці й Канаді: P.Potichnyj, M.Raeff, J.Pelenski and G.Zhekulin (eds.), Ukraine and Russia in Their Historical Encounter (Edmonton, 1992); S.Velychenko, National History as a Cultural Process (Edmonton, 1992); D.Saunders, The Ukrainian Impact on Russian Culture (Edmonton, 1985); A.Motyl, Dilemmas of Independence (London, NY, Edmonton, 1993); T.Kuzio, From Perestroika to Independence (London, NY, Edmonton, 1994). В Україні перевидано дві монографії зарубіжних українських учених: М.Демкович-Добрянський, Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму (Львів, 1993) та П.Голубенко, Україна і Росія у світлі культурних взаємин (Київ, 1993). Дві блискучі статті Івана Лисяка-Рудницького («Україна між Сходом і Заходом» та «Роль України в новітній історії») з його англомовної книги Essays in Modern Ukrainian History (Edmonton, 1987) потрапили до хрестоматії Історія філософії України (Київ, 1993). Заслуговує на увагу також спеціальне число варшавського журналу Zustriczi (1991, ч. І) на тему «Ukraina – Rosja» зі статтями І.Дзюби, М.Чеха, Я.Пеленського, Л.Плюща, Р.Шпорлюка, В.Скуратівського та ін. [38] Вельми симптоматичне свідчення належить відомому російському філософу Георгію Федотову, який після більшовицької революції змушений був емігрувати і більшу частину життя прожив у Франції: «Пробудження України, а особливо сепаратистський характер українофільства вразив російську інтелігенцію і до кінця лишився їй незрозумілим. Насамперед тому, що ми любили Україну, її землю, її народ, її пісні, вважали все це своїм, рідним. Але ще й тому, що ми злочинно мало цікавились минулим України за три-чотири століття, які створили її народність, її культуру, відмінну від Великоросії. Ми уявляли, за схемами російських націоналістів, що малороси, знемагаючи під польським гнітом, тільки й чекали, щоб об'єднатися з Москвою. Проте Руські в польсько-литовській державі, відтручуючись від католицтва, не були чужинцями. Вони ввібрали в себе надзвичайно багато елементів Польської культури і державності. Москва з її східним деспотизмом була їм чужою. Коли релігійні мотиви схилили козацтво до унії з Москвою, тут чекало на нього гірке розчарування. Московське віроломство не забуте досі. Найяскравіше наше глибоке нерозуміння українського минулого відображається в оцінці Мазепи» (Г.Федотов, «Доля імперій», Сучасність, 1993, ч.І, с.104). [39] Див. Владимир Вернадский, «Украинский вопрос и русское общество», Дружба народов, 1988, ч.4. [40] Розглядаючи орієнталізм як своєрідну «інституцію, покликану займатися Орієнтом – подаючи про нього офіційні звіти, авторизуючи погляди на нього, змальовуючи його, навчаючи, колонізуючи, здійснюючи управління», Е.Саїд визначає врешті це явище як «західний спосіб реструктурування, культурної домінації і політичного панування над Сходом» (Edward Said, Orientalism. – New York, 1979, р.3). Неважко показати, що й «малоросійство» є аналогічним «російським способом» всебічного домінування над Україною. [41] До сьогодні класичним дослідженням цього механізму вважається праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Написана понад чверть століття тому, вона поширювалась у самвидаві, вперше була опублікована за кордоном (Мюнхен: Сучасність, 1968), перекладена низкою іноземних мов, зокрема англійською: Ivan Dzyuba, Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem (London, 1976). На Україні легально була опублікована щойно наприкінці перестройки в журналі «Вітчизна», 1990, 4,5-8. [42] Див. Оксана Забужко, «Філософія і культурна притомність нації», Сучасність, 1994, ч.3. [43] Цю ситуацію фіксують і соціологи: підсумовуючи результати чергових соціологічних опитувань, Михайло Міщенко пише: «Регіон більше впливає на політичні погляди, ніж класова належність. Перефразовуючи відомий вислів де Ґолля, можна сказати, що між галицьким підприємцем і галицьким робітником у цьому відношенні більше спільного, ніж між галицьким підприємцем і донецьким підприємцем. Узагалі ж важко знайти в Європі країну, де б існувала така сильна політична диференціація регіонів. Це – ще одне підтвердження слабкої соціальної структурованості українського суспільства, результатом чого виступає його висока піддатливість впливу соціальних міфологій. Поширення останніх відбувається саме за регіональною ознакою і розділяє націю на регіональні групи, взаємне протистояння яких відволікає від виявлення та подолання актуальних проблем» (Міщенко, «Які партії любить підприємець?», Вісті з України, 1994, ч.6, с.3). Не заглиблюючись тут у політичні наслідки такої національної недорозвиненості, зазначимо лише, що подібних суспільств справді немає в Європі, зате вони є в Африці. Найближчою аналогією до України могла б бути Південно-Африканська Республіка – з тією, звісно, різницею, що тамтешній апартеїд має інший характер: африканець не може змінити кольору шкіри – головного об'єкта дискримінації, тимчасом як українець легко може скинути свою «шкіру» (мову) і тим самим звільнитися від щоденних принижень, глузувань і розлитої у суспільстві зневаги. Політичні наслідки такої соціальної неструктурованості, однак, ті самі: «Громадянське суспільство в Південній Африці відбиває всі суперечності цієї країни. Громадські організації не функціонують тут так самостійно, як в етнічно однорідних суспільствах. Під натиском зовнішніх і внутрішніх сил вони досить часто керуються у своїй діяльності всілякими символами й міфами замість тверезого розрахунку… Нелегко знайти спільні інтереси, які були б досить сильними, щоб подолати суто етнічний поділ. Важка спадщина апартеїду і злидні, в яких живе більшість південно-африканців, істотно ускладнюють формування сильних і незалежних структур громадянського суспільства» (Steven Friedman, "South Africa's Reluctant Transition", Journal of Democracy, 1992, no. 2, p.68). [44] Див. Hans Kohn, The Age of Nationalism (N.Y., 1962). [45] Див. В.А.Смолій, О.І.Гуржій, Як і коли почала формуватися українська нація (Київ, 1991) та цікаву полеміку з ними: С.Горошко, «Лакований образ Богдана», Політологічні читання, 1992, ч.І. Див. також М.Рубчак, «Від периферії до центру: розвиток української національної свідомості у Львові XVI ст.», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч. І; Н.Яковенко, Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Київ, 1993); Frank Sysyn, Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil (Cambridge, 1985); Stephen Velychenko, Shaping Identity in Eastern Europe and Russia (N.Y., 1993); "Conncept of Nationhood in Early European Modernity", Harvard Ukrainian Studies, 1986, vol. 3, nos, 3-4. [46] Докладніше про це див. мою статтю "Two Ukraines", East European Reporter, vol. 5, no. 4 (1992). [47] Американський дослідник Олександр Мотиль, визначаючи націю як спільноту людей, що свідомо пов'язані певними семіотичними кодами (міфами, символами, до яких може належати й мова, історія тощо), стверджує далі: «З точки зору семіотичної мережі, українська нація існує, але вона не тотожна з цілим народом. Перед Україною стоїть важливе завдання створити нову українську націю. Це дуже складне завдання. Як створити загальну семіотичну мережу, яка би всім відповідала? Мені здається, що вже твориться така символіка. Отже, можна говорити про творення нової української, дещо іншої нації, ядром якої залишиться та "правдива, чиста" нація. У цьому процесі та "чиста" нація також перетвориться, вона не залишиться такою самою». О. Мотиль, «Держава і нація». [48] Quo vadis, Україно? Матеріали третьої (зимової) сесії Міжнародної школи україністики (Одеса, 1993), с.105. [49] Е.Віленська, В.Поклад, «Національно-культурні орієнтації мешканців Луганської області», Філософська і соціологічна думка, 1993, ч.4, с.53-54. За непрямими обрахунками, українці складають сьогодні 30% населення (приблизно стільки, скільки голосувало в березні 1991 року проти горбачовської «оновленої федерації»); росіяни – 10% (приблизно стільки, скільки голосувало в грудні того самого року проти незалежності, решту 60%, найімовірніше, складають «тутешні» – люди, які у березні підтримали «федерацію», у грудні – незалежність (але разом із Кравчуком-президентом) і які в принципі здатні підтримати все, що їм спускатиме згори влада – бо ж ні власної думки, ні власного вибору вони не мають (що, власне, і є однією з прикмет «гомо совєтікуса») – не належачи ні до нації, ні до громадянського суспільства, вони є поки що об'єктом, а не суб'єктом історії. [50] Див., наприклад, E.J.Hobsbawm, Nations and Nationalism since 1870 (Cambridge, 1990); W.H.MacNeill, Polyethnicity and National Unity in World History (Toronto, Buffalo, London, 1986); A.D.Smith, Theories of Nationalism (Blackwell, Oxford, Cambridge, 1986); E.Gellner, Nations and Nationalism (Ithaca, New York, 1983); K.Pomian, L'Europe et ses nations. – Paris 1990; J.G.Kellas, Politics of Nationalism and Ethnicity (London, 1991); B.Anderson, Imagined Communities (London, New York, 1983); Roman Szporluk, Communism and Nationalism (New York, Oxford, 1988). [51] «Місія України – довга хресна дорога в ім'я життя на землі». Богдан Чепурко, Українці (Львів, 1991), с.4. «Колись іспанський філософ Артета-і-Гассет («Артета» – в оригіналі. – М.Р.) висміював деяких істориків, що вважали, ніби французи й іспанці були вже тоді, коли ще не було ні Франції, ні Іспанії. Філософ не знав історії українського народу! Адже українці були вже тоді, коли України ще не було ні як держави, ні як поняття політичного й історичного і навіть – географічного. Це унікальний народ, може, навіть народ богообраний, як євреї або вірмени, народ страждання». Павло Загребельний, «Гомін нашої давнини», у кн. Іван Білик, Не дратуйте грифонів (Київ, 1993), с.З. «За довгі віки свого існування народ український натерпівся муки, набрався горя та лиха, і проте, перегорівши, як криця, як золото в огні, вийшов чистим із мук та неволі, вийшов міцним та дужим, талановитим та тямущим… Український народ – це той казковий велетень, що коли його рубали надвоє, то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла та росла, все на ворогів з боєм ішла…». Іван Огієнко, Українська культура (Київ, 1992), с.138. Патетичний, екзальтований стиль – характерна риса подібних викладів, автори яких, схоже, більш покладаються на поетичну сугестію, ніж на факти й аргументи. [52] «Скіфські і сарматські часи, епоха бронзи, рання античність, а перед цим більш ніж тисячолітня цивілізація кіммерійців були своєрідними етапами розвитку, віхами повільного становлення того етносу, який пізніше одержав назву українського. Довга низка культур та цивілізацій передувала йому, і тому дивним і парадоксальним у цьому довготривалому процесі розвитку було саме те, що одна з найдревніших цивілізацій Східної Європи протягом довгого періоду свого існування не мали власної державності…». Артур Ярещенко, «Українці, хто вони», Березіль, 1993, ч.9-12, с.121. «Міф про Антея походить із землі антів (…). Анти… Цe переклад на давньоіранську самоназви українців-краян, асних українців. (…) Світло античності струменить з України… Тут виникла перша писемність… Міфічна Орієнта – в серці Європи, на західних землях України. Україна – пуп світобудови, культурний материк, колонізаційні пульсари від якого йшли на Схід і на Захід, Північ і Південь… Водночас УКРАЇНА – світова величина. Сліди великої культури українців – по всьому світу… Сучасні африканські мігранти-туареґи (тауреги), яких за хоробрість і войовничість називають володарями пустелі, – голубоокі, прямоносі, із козацьким оселедцем на голові» (Б.Чепурко, там само, с.7-11). Жодним чином не коментуючи наведених тверджень (коментарі тут, думається, зайві), зазначимо лише, що українські культурологи-«індоєвропейці», об'єднавшись довкола журналу «Індо-Європа» і суголосної йому «Основи», демонструють вражаючі філологічні польоти, не утруднюючи себе при тому серйозним вивченням індоєвропейських та інших мов, не кажучи вже про санскрит. Завдяки цьому їм вдається поширювати свої «колонізаційні пульсари» і на етрусків, і на Єрусалим (бо ж в обох словах є корінь «-рус-», себто Русь-Україна), і на Веданту (є вказівка на українців-антiв), і навіть на індіанців кечуа, що заснували свого часу на території теперішнього Перу країну «Тау-ант-інсуйю» (див. Б.Чепурко, с.10). [53] «Цілком очевидно, що так прив'язаним до своєї землі, до її природи, історії міг бути тільки давній за походженням, безумовно, висококультурний народ. Помилково вважати, що українці походять з Індії, Ірану чи щось подібне. Це здавна осілий, культурно окреслений, глибоко демократичний і зрілий етнос – одне з найпотужніших культуротворчих утворень, що характеризуються відповідним скупченням розуму і належать до яскравих вогнищ цивілізації» (Б.Чепурко, згадана праця, с.10). «В українській мові (…) відображена боротьба принципово демократичних, творящих, господарських засад із специфічно перекотипольним, кочовим, паразитуючим, руйнівним синдромом; космосу з хаосом, духовності із бездуховністю, природної цілості і визначеності із сумбурною еклектикою впродовж усієї історії. Практично це була боротьба добра із злом, життя із смертю» (там само, с.5). [54] Показовою під цим оглядом є, наприклад, книжка польського письменника Aлександра Зємного «Речі українські» (Aleksandеr Ziemny, Rzeczy Ukrainskie. – Chotomow, 1991), де, попри виразну тенденційність і необізнаність із українським фактажем, постулюється чимало слушних запитань і зауваг: «Важко збагнути, чому ніхто з українських учених, письменників, митців так і не спробував за багато десятиліть проникнути глибоко і терпляче у свої власні, українські проблеми, щоб оцінити їх критично, себто живим серцем і розумом. Адже, здавалося б, жодна новочасна концепція нації не може тих проблем оминути, якщо тільки не хоче вже вкотре загрузнути у нудних історичних кліше, що показують Україну безневинною грішницею, жертвою долі і найтемніших сил (с.97-98). Фетишизація "безгрішного" народу, справа, зрештою, не надто складна й не вельми мудра, нищила в зародку інтелектуальну працю над справді істотними внутрішніми проблемами краю, працю, яка б дат, змогу досягнути позитивного, хай і вкрай критичного синтезу. Наслідком цього стало дедалі дужче – на ціле десятиліття – відставала Україна від інших східноєвропейських країн, дарма що ті теж пробули не одне століття під владою чужинців» (с.107). Чому українські інтелектуали, запитує далі письменник, так мало дбали про поглиблення політичних і суспільно-культурних програм, задовольняючись красивими загальниками? Чому, з беззастережним захватом ставлячись до «стихійного, загадкового, непередбаченого, великодушного, повного сили й краси і всіляких самодостатніх чеснот народу», ніхто особливо не задумувався над його внутрішніми проблемами? «Був у їхніх очах монолітом – і в злі,, і в добрі. Такою собі пра-цінністю» (с.109). У чому ж причина усіх українських знегод? – ставить ключове питання О.Земний. «Може, в тому, що українські провідники, люди малого формату, не стали – бо не могли стати – на висоті подій? Так, але це тільки менша частина правди. А більшу частину ми старанно оминаємо, наче об'єкт під високою напругою. Публіцисти, історики, фахівці з психології й етики, не змовляючись, погодилися, що слово народ – недоторканне. Краще лишити його у спокої, у формі звичного стереотипу, такого собі згустка невиразних відчуттів. І не пробувати видобути з них якесь поняття, а тим більше – функціональне значення… На нашому континенті слово народ звучить грізно, а дехто не проти, щоб воно взагалі діяло паралізуюче. На думку, звісно» (с. 130-131). Та, хоча «розумова рутина, особливо на сході Європи, вчить перекладати вину за власні невдачі на інших і хоча «могутній північний сусід справді зробив усе, щоб унеможливити появу незалежної України», «слід відверто визнати, що великий шанс, єдиний за триста років, занапастили самі українці» (с.135). [55] O.Гриценко, «Харківські едіпи та московський сфінкс», Сучасність, 1992, ч.1, с.141-142. [56] «Культурні явища (мистецькі твори, культурні установи, процеси в культурному житті суспільства) можна вважати колоніальними, якщо вони сприяють ствердженню чи розвитку імперської влади: позбавляють престижу, звужують поле активности, обмежують видимість, а то й нищать те, що є місцевим, автохтонним, словом – колоніальним, натомість підкреслюючи гідність, світову масштабність, сучасність, необхідність і природність столичного, центрального. Антиколоніальними, отже, є явища культури, які заперечують легітимність імперської влади та похідних від неї ідеологічних конструкцій. Вони викривають насильність, підступність і незаконність колонізатора та прагнуть утвердити альтернативні чи протилежні ієрархії цінностей та ідеали людських спільностей. У новішій європейській та всесвітній історії такі цінності бували найчастіше національні. Як колоніальні, так і антиколоніальні явища культури відзначаються аргументаційною монологічністю та орієнтацією на певний політичний, соціальний та культурний результат: стабільну і максимально гомогенну імперію, наприклад, або на незалежну й самосвідому націю-державу». Марко Павлишин, «Що пере-творюється в Ре-креаціях Юрія Андруховича?», Сучасність, 1993, ч.12, с.116. [57] Постколоніальність усвідомлює телеологічність колоніальних та антиколоніальних позицій, а тому і їхню виключність та (історією доведену чи тільки потенційну) насильність, і через це ставиться вельми скептично до всіх схем та символів як імперської, так і антиімперської слави. Рівночасно, однак, постколоніалізм визнає реальність історії: з одного боку – справжність і болючість заподіяних кривд, з другого боку – немислимість сучасного без усіх елементів його передісторії, як антиколоніальної, так і колоніальної. Постколоніальність у культурі відкрита й толерантна; вона творить нове, використовуючи як джерело весь діапазон культури минулого. Вона обережна щодо чітких гасел, простих категорій, всепояснювальних мітів та однозначних історичних розповідей і схильна радше до іронічного світосприймання. При всьому сказаному, не деструктивний нігілізм творить філософське тло для постколоніалізму, а прагнення уникнути будь-якого насильства, будь-якого домінування. На місце домінування колонізованого колонізатором постколоніалізм прагне поставити не нову ієрархію влади, а стан свободи й розкутости, який однаковою мірою поширюється на всіх» (там само, с.116). Див. також Marko Pavlyshyn, "Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture", Australian Slavonic and East European Studies, vol.6, no.2 (1992), p.42-46. [58] Найяскравішим поки що явищем української постколоніальної культури є, безумовно, «скандальна» повість Юрія Андруховича «Рекреації» (Сучасність, 1992, ч. І). У цьому контексті заслуговує на увагу також проза В.Діброви, Б.Жолдака, Ю.Винничука, п'єса О.Лишеги «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», поезія О.Ірванця, В.Неборака, С.Жадана, «Пропалої грамоти», малярство і графіка М.Кумановського, В.Кауфмана, Ю.Коха, театральні акції А.Жолдака, рок-концерти «Мертвого півня», «Братів Гадюкіних», Сестрички Віки, авторська пісня А.Миколайчука й А.Панчишина, фільм В.Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана Полуботка!», газета «Пост-Поступ» і журнал «Четвер» тощо. Пост-колоніальний підхід поступово утверджується і в українській культурології, філософії, політології, літературознавстві – передосім завдяки зарубіжним ученим українського походження, до яких останнім часом долучився ряд гуманітаріїв з України. [59] Див. про це: Я. Грицак, Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. Київ: Генеза, 1996, зокрема – розділ під характерною назвою «Кирило-мефодіївці: українська відповідь на нову імперську ідеологію», с. 35-41. Також: R.Szporluk, «Des Marches de l'Empire a la construction d'une nation», L'autre Europe. Cahier semestrel, 1995, № 30-31, p. 134-150. [60] Ендрю Вілсон звертає увагу на продовження цієї полеміки у нових, постімперських умовах, де головним опонентом української націоналістичної ідеології стає ідеологія «малоросійська» – як головний продукт і спадкоємець ідеології імперської: «Для [українських] націоналістів спростування малоросійської версії історії України є суттєвим чинником утвердження їхньої власної ідентичності, відмінної від російської й закоріненої в славному багатовіковому минулому… Безумовно, у певному сенсі і малоросійська, і російсько-націоналістична версії історії України є однаково міфічними» (A. Wilson, Ukrainian Nationalism in the 1990s. A Minority Faith, (Cambridge University Press, 1997), p. 157-8, 260.) Втім, ці зауваження залишаються марґінальними в його книзі, присвяченій головним чином міфотворчості українсько-націоналістичній (див. зокрема підрозділ «Nationalist historiography», с. 157-61). [61] Див. відповідно: Ф.П.Шевченко, В.А.Смолий, «М.С.Грушевский: краткий очерк жизни и научной деятельности», в книге М.С.Грушевский. Очерк истории украинского народа. – Ки]в: Либідь, 1991, с. 352-3, G.Grabowicz, History and the Myth of the Cossac Ukraine in Polish and Russian Romanticism (unpublished dissertation), (Cambridge, MA, 1975); Marko Pavlyshyn, «The Rhetoric and Politics of Kotliarevsky's Eneida», in Journal of Ukrainian Studies, Vol. 10, No. 1, 1985. [62] Докладніше про це див.: М. Рябчук, «Від «Малоросії» до «Індоєвропи»: стереотип народу» в українській суспільній свідомості та громадській думці». – Політологічні читання, 1994, № 2, с. 120-144; а також: М. Рябчук, «Українська ніч у Провансі, або Вигнання «україномовних» демонів». – Літературна Україна, 21 листопада 1996, с. 3; та А. Дубінья-і-Бузінья, «Як Христофор Коломиєць відкрив Америку». – День, 28 січня 1997, с. 10. [63] Докладніше про це: T. Kuzio, Ukraine: The Unfinished Revolution (L., Institute for European Defence and Strategic Studies, 1992). [64] Згідно з останнім радянським переписом 1989 року, в Україні живе 11 млн. росіян (22 відс. населення), і ще 4,6 млн. українців (9 відс. від усього населення) вважають своєю рідною мовою російську. Офіційно російськомовні громадяни становлять, таким чином, приблизно третину населення. Соціологи, однак, заперечують цю статистику, вважаючи питання про «рідну» мову науково некоректним, тому що респонденти сприймають його передусім як питання про «материнську» мову, мову свого дитинства, а не про реальну мову повсякденного спілкування. Сформулювавши запитання інакше, – «якою мовою ви волієте спілкуватись?» – соціологи отримують цілком іншу кількість російськомовних українців – близько 34 відс. від усього населення. Разом з етнічними росіянами вони складають таким чином понад половину населення України. Див. V. Khmelko, D. Arel, «The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine», The Harriman Review, Vol. 9, Nos. 1-2 (Spring 1996), p. 86. Запропоноване соціологами формулювання теж, однак, не бездоганне з ряду причин, зокрема через широко розповсюджену в Україні двомовність, а також тому, що в ситуації специфічного мовного «апартеїду» далеко не всі респонденти готові виказати публічно, перед незнайомими інтерв’юерами, свою «принизливу» україномовність – тобто мовно-культурну та соціальну другосортність. Їхнє ностальгійне ототожнення «рідної» мови з «материнською» може розцінюватись, таким чином, як несвідоме утвердження того, що мало б бути, але, на жаль, через незалежні від них соціальні обставини, не є. Статистично значуща відмінність між кількістю респондентів, що визнають українську мову «рідною», і тими, що називають її «мовою повсякденного спілкування», відбиває, вочевидь, крім усього іншого, ще й об’єктивну та/або суб’єктивну неможливість для багатьох українців (у Донецьку, Харкові, Одесі) повсякденно спілкуватися рідною мовою. Реальна кількість російськомовних громадян України коливається, таким чином, десь між половиною та третиною населення і може бути визначена дуже приблизно. Див. докладніше у моїй статті «Civil Society and National Identity in Ukraine», in Taras Kuzio (ed.), in Soviet to Independent Ukraine: The Troubled Transformation. Armonk, N.Y.: M.E.Sharpe, 1998 (forthcoming). [65] Див., напр., дуже нервовий, майже істеричний за своєю інтонацією документ, підписаний багатьма українськими інтелектуалами під назвою «Маніфест української інтелігенції»: «Сьогодні поновився кількасотлітній стратегічний курс «Україна без українців», курс на знищення української нації… Складовою цього курсу є посилене плюндрування української культури… На п'ятому році незалежності гине українське книговидання – виходить лише три відсотки українських книжок… Закриваються українські дитячі садки, школи, документація в багатьох галузях… ведеться недержавною мовою. У багатьох областях блокується відкриття нових українських закладів культури, закриваються українські газети й журнали або примусово припиняється їх розповсюдження, витісняється українська культура з радіо й телебачення. Руйнації зазнає українська наука. Фактично знищується Національна Академія наук… На межі фізичного виживання перебувають науковці, вчителі, лікарі, культосвітні працівники… Українських патріотів витісняють з армії, звільняють з роботи. В кадровій політиці робиться все, аби досягти «критичної маси» україноненависників у державному апараті… Українських патріотів не допускають до сфери управління в усіх галузях суспільного життя… По суті, проти українців в Україні вже проводяться етнічні чистки». – Літературна Україна, 12 жовтня 1995, с. 1-2. [66] Див. передусім: Є. Маланюк. «Малоросійство», Книга спостережень. – т. 2. Торонто: Гомін України, 1962. Також: М. Рябчук, «Украинская литература и малороссийский имидж», Дружба народов, 1988, № 5, с. 250-4; R. Solchanyk, «Little Russianism and the Ukrainian-Russian Relationship: An Interview with Mykola Ryabchuk», in R. Solchanyk (ed.) Ukraine: From Chernobyl to Sovereignty. A Collection of Interviews.(L., Macmillan, 1992), p. 19-30. [67] O. Grabowicz, The Legacy of Colonialism in Contemporary Ukraine, доповідь на другому з'їзді Міжнародної асоціації українознавців, Львів: 1993. Український переклад: Оксана Грабович, «Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні», Арка, 1994, № 1, с.14-15. [68] Значною мірою цей міф є міфом міжнародним, прийнятим не лише масовою свідомістю, а й більшістю вчених-істориків. «Попри центральну роль України, – нарікає з цього приводу англійський славіст Дейвід Сондерс, – стандартні праці з історії царської Росії та Совєтського Союзу говорять про неї доволі мало… Більшість західних авторів сприймають Україну крізь призму російських поглядів на взаємини між цими двома національними групами. Як наслідок, їхньою вихідною точкою є радше концепція плавильного казана, ніж калейдоскопу… Залежні, як правило, від публікацій, санкціонованих росіянами, західні дослідники Російської імперії та Совєтського Союзу виявляються часто неспроможними відійти від русоцентричного погляду… Не маючи належної інформації про Україну, яка протягом декад і століть виглядала заснулою, вони з великими труднощами віднаходять рівновагу між українською та не-українською історичною перспективою» (D. Saunders, What Makes a Nation a Nation? Ukrainians since 1660, Ethnic Groups, 1993, vol. 10, p.101-2). Одним із наслідків описаного русоцентризму є дивовижна живучість оксюморонного терміну «Kievan Russia», котрий iнтенсивно репродукується й нині, у найновіших наукових виданнях, хоча глузду в ньому так само мало, як і в терміні «Ancient Romania», застосованому до Стародавнього Риму (Rome), чи в терміні «Old Britain» стосовно середньовічної Бретані (Brittany). Ревізія старих імперських міфів, яка почалася на Заході фактично лише після розпаду СССР, майже не виходить поки що за межі академічної сфери. Див., напр.: E. Keenan, «On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors», in S.F. Starr (ed.), The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia, (Armonk, NY: M.E.Sharpe, 1994); також: M. von Hagen, «Does Ukraine Have a History?» Slavic Review, Vol. 54, No. 3 (Fall 1995); також: R. Szporluk, «Ukraine: From an Imperial Periphery to a Sovereign State», Daedalus, Vol.126, No.3 (Summer 1997). [69] Найчіткіше ці погляди артикульовано в книзі одного з чільних ліберальних політиків України Володимира Гриньова «Нова Україна: якою я її бачу?» (Київ: Абрис, 1995). Див. також полемику з цими поглядами у статті Т. Кузьо та Г. Гамалія «Політика як риторика» (Критика, № 1, 1997). [70] Цей міф, як, утім, і всі попередні, найенергійніше розробляється «комуністами України» (саме так вони себе називають, принципово відкидаючи формулу «українські комуністи» як «націоналістичну’). Проте він не чужий і російськомовним лібералам – див., напр., згадану книгу В.Гриньова, а також: И. Шаповалов, «Национальное правительство и мировая рыночная цивилизация», Современное общество, № 1, 1993; або: В. Алексєєв, «Особливий порядок для мови російської», Голос України, 20 лютого 1997, с. 6. [71] Цікаву спробу деконструювати цей міф здійснив недавно Олег Хавич у статті «Кому потрібна Велика Україна?» (День, 24 липня 1997, с. 4). [72] M. Pavlyshyn, «Post-Colonial Features in Contemporary Ukrainian Culture», Australian Slavic and East European Studies, Vol. 6, No. 2 (1992), p. 45. [73] Пор., напр., націоналістичні нападки на культуролога Вадима Скуратівського в газеті «Вечірній Київ» і прямо протилежні за ідейною спрямованістю докори на його адресу на сторінках журналів «Зоил» (1997, №1), «Искусство кино» (1997, № 4), газети «Киевские ведомости». Таких самих протилежних оцінок зажила собі у ворогуючих таборах і ліберальна газета «День», котра, з погляду ультра-«патріотичної» «Літературної України», є шкідливим «шовіністичним, проросійським» виданням, а з погляду ультра-«незалежної» «Независимости» – не менш шкідливим виданням, яке «фліртує» з українськими націоналістами. Глухота колоніальної/антиколоніальної свідомості до постколоніальних текстів буває часами просто курйозною. Так, наприклад, стаття О. Дубини «Так хто ж відкрив Америку?», написана як дотепна пародія на патріотичну мегаломанію в царині світової історії та географії, була сприйнята всерйоз і видрукувана в журналі «Українська культура» (№ 1, 1997, с. 38-9) під рубрикою «Цікаво знати…» – редакція навіть не запідозрила, що її містифікують. Інша «пост-колоніальна» пародія, віршована «Ода гривні» О. Ірванця, була знову ж таки сприйнята всерйоз – цього разу московською «Литературной газетой» (26 березня 1997, с. 13), котра присвятила півшпальти розповіді Лади Федоровської про маразми, до яких доходять у своєму патріотичному запалі українські націоналісти. Однією з ілюстрацій до цих «маразмів» виявилась пародійна «Ода гривні», сприйнята московськими критиками як справжня (!) ода. [74] Іan Bremer, "The Politics of Ethnicity: Russians in the New Ukraine," Europe-Asia Studies, vol. 46, no. 2, (1994), p. 261-283. [75] Taras Kuzio, Ukraine. The Unfinished Revolution (London: Institute for European Defence Strategic Studies, 1992), p.9. [76] Yaroslav Hrytsak, "Shifting Identities in Western and Eastern Ukraine", New School for Social Research. The East Central Europe Program. Bulletin, vol.5/3, no. 18 (February 1995), p.7. [77] Михайло Грушевський, Хто такі українці і чого вони хочуть (К.: Знання, 1991), с. 142-144. [78] Євген Головаха, «Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості», Політологічні читання, №1 (1992), с. 24-39. [79] Евгений Головаха, Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине (К.: Институт социологии, 1996), с. 102. [80] Подібні дані подає також Наталя Паніна, див. Політичний портрет України, № 9 (Бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи», 1994), с.6. [81] За даними «Демократичних ініціатив» (див. Політичний портрет України, 1994, № 8, с. 31), 20% респондентів вважали ІІайприйнятнішою для України економічною системою соціалізм, 18% – капіталізм, 20% не могли визначитися, а 42% не приймали жодної з обох систем, стверджуючи, що Україна «має свій власний шлях». [82] Головаха, «Особливості політичної свідомості», с. 38. [83] The Economist, 4 February 1995, р. 27. [84] "День", 16 липня 1998, с. 1. [85] Dominique Arel and Valeri Khmelko, "The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine", The Harriman Review, vol. 9, nos. 1-2 (1996), p. 86. [86] A Political Portrait of Ukraine, no. 4 (Kyiv: Democratic Initiatives Research Educational Center, 1994), p. 19. [87] Наталя Паніна, «Яким депутатам ми віддаємо перевагу?», Політичний портрет України, № 8 (Бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи», 1994), с. 6. [88] Політичний портрет України, №18 (1997), с. 111. [89] Там само, с. 116-118. [90] Там само, с. 113-114. [91] Transition, nо.14, 1995. -- КІНЕЦЬ -- Текст звірено з виданням: Микола Рябчук. ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ: парадокси запізнілого націєтворення. Київ, "Критика", 2000. ISBN 966-7679-11-X Оригінальний текст взято з е-бібліотеки Exlibris: www.exlibris.org.ua У*.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво": www.chtyvo.org.ua

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!