Розділ «LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISEMITES,»

Для Петра Балея такими «панами», такою «провідною правлячою верствою» в сьогоднішній Україні є посткомуністична номенклатура, яка, власне, й далі «керує життям та адмініструє інституціями держави й національної продуктивности»:

Вона, поки що, робить це так, як уміє, як навчена тричвертьстоліттями метропольного керівництва з Москви. Переставитись їй з того, що вона знає і вміє робити, на те, чого вона не бачила й не знає і що психологічно чуже їй, це за однорічний період понад людські сили. Але вона знає, що мусить переставитись, бо хоче «самозберегти себе» в Українській Державі.

Відтак, стверджує П. Балей, обов'язком усіх патріотів є поборювання цієї «політичної аристократії», а співпрацею, – «реконсиляція інтелігентських кадрів радянської школи і націоналістичної у спільній праці над закріпленням молодої української державности».

Сама по собі ця пропозиція не нова – за часів Кравчука її досить активно обстоювала значна частина націонал-демократів (Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Михайло Горинь), не згідних із надто рішучою, як їм здавалося, опозиційністю Вячеслава Чорновола. Проте, на відміну від патріотів-романтиків П. Балей виявляє більше прагматики й реалізму, відтак пропонує глибше й модерніше розуміння нації як політико-економічної спільноти рівноправних громадян однієї держави, скептично висловлюється щодо т.зв. «українізації» і несподівано толерантно оцінює пропозиції узаконити російську мову як офіційну. Водночас у полеміці з опонентами він припускається власних спрощень і помилок, характерних, зрештою, для деяких авторів в Україні. Саме ця суміш «грішного з праведним» заслуговує на нашу критичну увагу, а ще більше – доволі цікаві, хоч не завжди успішні намагання застосувати концепції Липинського до сучасної ситуації.

Вирішальна роль партноменклатури

Відповідно до цих концепцій, Петро Балей пише про «вирішальну ролю партійної номенклятури в Україні у проголошенні Української Незалежної Держави 24 серпня [1991 року]» й наполягає на переоцінці «значення українського комунізму під жахливим більшовицьким режимом Москви – його суто політичної ролі у відстоюванні своєї республіканської окремішности на протязі 74 років». Для нього не лише сьогоднішня Україна є юридичним та інституційним продовженням УССР, а й УССР є в певному сенсі продовженням УНР, оскільки перший совєтський уряд виступав не проти «проголошеної універсалом державности України, а тільки як "пролетарський" уряд УРРеспубліки проти "буржуазного" уряду УНРеспубліки»:

В правно-політичному розумінні це була переємність чистої води революційним порядком за усталеним ритуалом марксистської політичної філософії: від «буржуазної» Революції (березень-грудень 1917 р.) до «пролетарської» (соціалістичної) революції в Україні.

Серед українських публіцистів цю тезу чи не першим артикулював Володимир Кулик у статті «Повторення перейденого. Українська революція: 1917-1991» («Сучасність», 1992, ч. 2), – ствердивши зокрема, що УССР, усупереч об'єктивним намірам її творців, об'єктивно стала продоженням і вивершуванням» української національної революції 1917-20 років. Трактуючи «уесесерівську» владу суто маріонетковий, колоніальний режим, накинений більшовиками, і недобачаючи в ньому певних питомих, а відтак «протосамостійницьких» елементів, справді важко збагнути «як це окупаційна адміністрація раптом перетворилася на знаряддя державного будівництва».

Петро Балей написав про те саме півроком раніше – не без впливу (як і Кулик) праць Івана Лисяка-Рудницького, чи не найпроникливішого й найдалекогляднішого українського політолога:

Від року 1918-го український народ не переставав жити в структурі держави модерного типу. Він мав свою власну територію, виразно визначену міждержавними кордонами, мав свою столицю, свою праводавчу Раду та її викопні органи і своє повноправне представництво у міжнародній Організації Об'єднаних Націй.

Усі ці роки, безумовно, були роками терору, насильства і брутальної русифікації. Але ж, веде далі автор, відсутність української мови в державних відомствах не дає ще підстав політичним партіям діяспори представляти УРСР як чистої води колонію комуністичного центру Москви. Ні ірландцям після поголовного переходу на англійську мову, ні французам під політично поневоленим урядом ген. Петена і в голову не приходило відмовлятися від правного статусу державного народу, хоч і як той уряд у Віші був зненавиджений кожним французом-патріотом.

70-літнє перебування українців у складі такої квазідержави, за всіх своїх прикрощів і катастроф, мало, на думку автора, принаймні чотири позитивні наслідки. По-перше, відбулося возз'єднання всіх українських етнічних земель під однією (квазі)державною юрисдикцією; по-друге, сформувалися (квазі)державні структури та інституції, які в умовах ослаблення імперського центру стали важливим чинником мирної та цілком легітимної національної емансипації; по-третє, сформувалася місцева (квазі)державна еліта, здатна кожної миті зректися свого колабораціонізму и стати (цит. за Липинським) важливим, коли не вирішальним чинником державного усамостійнення; і, по-четверте, в місцевого багатоетнічного населення виробився певний (квазі)державний, республіканський» патріотизм, здатний лягти в основу пільної національної ідентичності громадян України.

Цей останній аспект заслуговує особливої уваги – почасти тому, що його дещо недооцінює більшість дослідників, головним же чином тому, що для дальших міркувань П. Балея про національну та мовну політику в Україні він є найсуттєвішим. На ідентичність підсовєтського українця, з'ясовує автор, вирішальний вплив мали два чинники: негативний (небезпека наразитися на закид у «буржуазному націоналізмі» й, відповідно, дедалі частіше зречення «націоналістичної» мови на користь «інтернаціональної») та позитивний (гордість за успіхи своєї республіки, «другої за питомою вагою в Союзі», – «все це не тільки зміняло фактори зовнішньої маніфестації традиційної етнічности, але й наповняло новим змістом ті емоційні почування, що складаються на патріотизм»):

При цьому той патріотизм був безпечніший у щоденному побуті. Він не був ексклюзивної натури супроти неавтохтонних елементів. Він був однаково сприємливий як для автохтонів, так і інородців – він виключав із суспільно-політичного життя в республіці поняття «національної меншини». Етнічно-культурний принцип національного патріотизму органічно [?!] переходив у принцип територіяльно-політичного, економічного. Творився в Україні тип суспільства, що його передбачав Липинський у своїй клясократії, де суспільне наверствування визначалося за економічною функцією…

Не входячи тут у полеміку з автором щодо «органічності» згаданого переходу (імплікації цієї авторської «обмовки» розглянемо далі), погодьмося тим часом, що політична передісторія сьогоднішньої України змальована автором загалом слушно, а відтак і його розуміння ситуації в Україні – значно глибшим, ніж у більшості його колег із діаспори та із самої України. Полеміка з цими колегами складає другий, сказати б, сюжет рецензованої тут книжки, на якому варто зупинитись докладніше.

Від «літературної» України до реальної

Вихований в ідеологічній ізоляції ексклюзивного націоналізму, імпортований з Америки націоналіст-ідеаліст ніколи не чув про справжні соціяльно-політичні процеси, які формували підсовєтську людину на протязі три чверті століття, – пише автор. – Все, що за Збручем діялося, – ворожий Україні російський імперіялізм під комуністичним прикриттям, і з хвилиною відходу тих темних сил в історію всі ці нашарування безбожного комунізму й російської культури мали б сковзнути з народу, як сніг із стріхи під весняним сонцем. Йому до болю незрозуміле, коли він чує повсюдно російську мову – навіть в інтимних родинних стосунках. Він переконаний, що все те залишок від страху перед політичним терором пережитої системи й "духа ворожої культури", і все, що залишається свідомому українству зробити, це відродити історичну пам'ять в народі, продемонструвавши перед ним пластично його минулу славу, і все стане на своє…

Тим часом Петро Балей не має жодних ілюзій щодо «театральних параферналій за традиціями опереткової революції». Він знає, що «російська мова була імперською століттями і знання її грамотними верствами було загальним, в тій мові спілкувалися всі народи імперії із-за потреб життєвих необхідностей, а останньо із чисто політичних мотиві особистої безпеки». Він знає, що «"двомовність" – це історичний факт не від сьогодні і піти проти цього факту політичними засобами насилля, значить ті "впливи" Росії тільки більше скріпити». Він усвідомлює, зрештою, що сьогодні українська держава з її криптокомуністичним режимом «єдина форма держави, яку Україна могла поставити, й могла здобутися, бо ані націоналізм Західніх земель чи емігрантський, ні залишки старих соціялістів, що опинилися в 20-му році на Заході, ані великомученики гельсінського руху – всі вони окремо і разом не мали найменшої історичної шанси поставити українську державу під любим їм режимом». Але, на відміну від «щирих провінційних патріотів», поборників «літературної України» (під якою автор розуміє «ідеалістично вимріяну візію монолітної, соборної, політично самостійної держави»), П. Балей знає й багато іншого. Наприклад, що «проникнення російської мови навіть у сферу приватного, родинного спілкування не мало вирішального впливу на національну свідомість і прагнення політичного усамостійнення в суверенній державі, що й було надсподівано заманіфестоване в референдумі 1 грудня 1991 року». Або й те, що «психологічно між галицьким греко-католиком і слобожанською людиною, вихованою у третім поколінні в російськомовній культурі, немає різниці: як перший, так і другий вважають своїм те, в що вони вросли». Відтак автор формулює надзвичайно гостре й незручне для більшості «національно свідомих» земляків питання: чому в їхній уяві лише та людина може бути справжнім українцем, а ціла країна українською, коли та людина говоритиме по-українськи і визнаватиме націоналістичну ідеологію? Адже народи з окремим історичним розвитком, питоменно біологічними рисами і в різних геополітичних обставинах відрізняються один від одного багато глибшими прикметностями, ніж мова…

Посилаючись на приклад Ірландії, П. Балей тут же застерігається, що робить це «не для того, що хотів би бачити pосійську мову замість української в українській державі, а тільки для того, щоб показати, що мова не є найважливішим фактором існування української держави, і що в сьогоднішній тяжкій і критичній ситуації свідомий українець – якщо справді свідомий – не сміє на культурно-мовному тлі створювати внутрішньоідеологічний фронт і ставити державне правління перед необхідністю вибирати між етнічно-ідеалістичним Заходом [України] й історично-матеріялістичним Сходом…»:

Мене не менше, ніж Вас, болить "неукраїнський" стан речей в Україні. Різниця лиш у тому, що мій стратегічний підхід до цих проблем випливає з іншого "кінця", а тактика в наочній ситуації пропонує інші засоби протинаступу…»