Розділ «LA TERRE CLASSIQUE DES PERSECUTIONS ANTISEMITES,»

Навіть якщо українофони в Україні є меншістю, як це стверджує Вілсон, вони, на відміну від американських чи австралійських аборигенів, залишаються все ще досить значною кількісно групою (майже половина населення, за тим-таки Вілсоном!), аби претендувати не лише на рівні з русофонами громадянські права, а й на можливість рівного здійснення цих прав у всіх сферах життя, зокрема й тих прав, що їх етнокультурна група може здійснювати лише колективно.

Досвідчений політолог Ендрю Вілсон вочевидь добре знає різницю між формальним, декларативним правом і правом реальним, опертим на ефективні механізми його повсякденного здійснення. Він знає також (це видно з ретроспективних розділів його книжки), що українська мова та культура зазнавали жорстоких утисків і в царській, і в совєтській імперіях, а формальне здобуття «незалежності» й проголошення української мови «державною» становище українофонів у більшості міст практично не змінило: і в Криму, і в Донбасі, і в Харкові, і в Одесі вони й далі лишаються висміюваною й принижуваною меншиною, упослідженою соціально, марґіналізованою економічно й дискримінованою культурно. Україномовний світ фактично залишається аналогом «третього світу» в межах одної країни – світу з низьким соціальним, економічним та культурним розвитком, світу кріпаків-колгоспників та низькокваліфікованих робітників у містах (двірників, сміттярів та інших чорноробів-«лімітників»); тимчасом як російськомовний світ є «першим світом» міської культури, освіти, бізнесу і, звичайно, державної бюрократії всіх рівнів (трибунна «україномовність» деяких державних достойників є здебільшого ритуальною, на зразок одягання смокінгів чи шотландських спідничок «колті»; ця ритуальність по-своєму ефективно містифікує загалом очевидний факт домінування російськомовних еліт в усіх ключових сферах життя; дивно, однак, що цю містифікацію приймають за чисту монету не лише рядові обивателі, а й освічені ліберали).

Ендрю Вілсон, який бував в Україні, добре знає, що українська мова є не лише об'єктивно другорядною (бо майже не функціонує у війську, у вищій освіті, в бюрократичному апараті, в бізнесі, в масовій культурі), вона також є суб'єктивно другосортною, бо саме так – із погордою, настороженістю й навіть неприязню – її сприймає більшість русофонів (у тім числі й посадових осіб). Змінити цю ситуацію без певних «підтримчих дій» (affirmative actions чи, як їх іще називають на Заході, positive discrimination), здійснюваних на державному рівні, навряд чи можливо: надто глибоких соціальних, демографічних і, зрештою, психологічних деформацій зазнало українське суспільство за століття колоніалізму.

Й ось тут, власне, починаються найбільші непорозуміння. Ендрю Вілсон чомусь однозначно трактує вимогу «підтримчих дій» як вимогу «націоналістичну», спрямовану на порушення чинного status quo й утвердження переваги україномовного населення над російськомовним. Тим часом, нагадаємо, програму «підтримчих дій» винайшли не «націоналісти», а таки ліберали, передусім американські, і спрямована вона зовсім не на утвердження переваги негрів та індіанців над білими (чи, скажімо, жінок над чоловіками), а таки на забезпечення реальної рівності для соціальних, етнічних, расових та інших груп, які тривалий час безпосередньо та опосередковано дискримінувалися. Вона саме тому й називається «позитивною дискримінацією», що жодною мірою не обмежує прав панівної більшості, а лише створює певні механізми для повноцінного розвитку історично пригноблюваної меншості, «компенсує», так би мовити, історичну несправедливість, усуваючи по змозі її соціальні, культурні, економічні наслідки.

Безумовно, в Україні, як і деінде, програма «підтримчих дій» може мати націоналістичний аспект – і Ендрю Вілсон має повне право про це говорити. Але вона має також не менш важливий ліберальний аспект, ігнорувати якого сумлінний дослідник не повинен, ані тим більше – вдавати, нібито успадковане від колоніалізму становище є справедливим, а будь-які спроби його змінити є a priori «націоналістичними». Власне, питання про status quo і про програму «підтримчих дій» (вкрай невдало названу «українізацією») є тим пунктом, який фатально роз'єднує не лише українських і російських націоналістів, а й україномовних і російськомовних лібералів, – хоча саме вони, за слушним зауваженням Вілсона, мали би стати природними союзниками. Порозуміння між ними, безперечно, можливе, але – лише щодо характеру підтримчих дій (яким справді бажано було б надати ліберальну, а не націоналістичну спрямованість – і на практиці, і в пропагандистській риториці). Що ж до самої потрібності (чи «непотрібності») таких дій, то навіть найліберальніший українофон навряд чи коли погодиться із постколоніальним status quo, бо ж ідеться тут не лише про «колективні права корінної нації», а й про цілком конкретні права особи – права мільйонів україномовних громадян України, які в більшості регіонів не є реально забезпечені тою мірою, що права громадян російськомовних.

Свідомо чи несвідомо Ендрю Вілсон артикулює у своїй книжці погляди російськомовної інтелігенції, які стисло можна окреслити як такий собі мовно-культурний laissez faire, різновид соціального дарвінізму, що відповідає радше консервативній потребі зберегти status quo, ніж ліберальним деклараціям цієї інтелігенції і, зрештою, самого Вілсона. В історичному плані ці погляди досить широко варіюються між об'єктивним визнанням колоніального статусу України та цілковитим його запереченням; проте коли йдеться про сьогодення, то вони майже одностайно сходяться на тому, що постколоніальну ситуацію слід прийняти як історично зумовлену даність, і що змінювати її за допомогою якихось «підтримчих дій» (демонізованої «українізації») в жодному разі не слід, навпаки – її слід юридично легалізувати й інституційно законсервувати, визнавши росіян «корінним» народом України, а російську мову – другою державною.

Вілсон, хоч і не ототожнює себе з цими поглядами (назагал він намагається витримувати безсторонній, «науково-об'єктивний» стиль), зараховує, однак, до «націоналістів» усіх, хто з такими поглядами не згоден: Леоніда Кравчука, який говорив про потребу захисту української мови та культури (так, ніби ця потреба справді є націоналістичною вигадкою, а не цілком очевидною для будь-якого неупередженого ліберала проблемою!); українських дисидентів-шістдесятників, котрі виступали проти масових міграцій, заохочуваних совєтською владою (так, ніби в Англії проти безвізової міграції жителів третього світу до їхнього краю виступають лише націоналісти, а всі інші тільки й думають, як би швидше перемішатися з новоприбульцями, та ще й перейняти їхню мову!); і навіть тих сьогоднішніх «екстремістів», котрі нахабно «наполягають, щоб усі громадяни мали можливість спілкуватися українською мовою з державними службовцями» (чому 45% населення, яке утримує бюрократію зі своїх податків, не може вимагати від неї активного знання своєї мови – це знає хіба що Ендрю Вілсон та ще, може, його харківський однодумець Володимир Гриньов).

Останній приклад є взагалі надзвичайно промовистий, оскільки наочно показує, про яку, власне, офіційну «двомовність» ідеться «лібералам» певного типу. Він показує також, чому так бояться її українські «націоналісти», всіма можливими способами протидіючи офіційному узаконенню російської мови як іще однієї державної. Вочевидь, їх лякає не перспектива розширення сфери вжитку російської мови (бо й сьогодні ця сфера практично нічим не обмежена), їх лякає передусім перспектива остаточного витіснення української мови з тих нечисленних ділянок, де вона ще існує, остаточного закріплення російської мови, культури (і, відповідно, російськомовного населення) як панівних – як це вже сталося в Білорусі.

Соціологічні дослідження, проведені серед різних вікових груп, показують, що русифікація серед молоді поширюється; те саме показують і дослідження серед україномовних мігрантів, які прибули за останніх шість років до Києва та інших великих міст. Говорити за цих умов про якусь «українізацію», звісно, можна, але – радше в пропагандистських цілях, ніж наукових. Ендрю Вілсон, однак, присвячує цим проблемам цілий шостий розділ під назвою «Націоналістична програма: внутрішня політика, українізація та держава», де, зокрема, цілком серйозно говорить про Кравчука як «явно націоналістичного» політика, а про Україну – як такий собі зразок «націоналізуючої держави», хоча це погано узгоджується з його попередніми висновками про обмеженість впливу націоналістів в українському суспільстві та «меншинний» статус українофонів (45%). А якщо врахувати, що україномовна меншина зосереджена в марґінальній Західній Україні і ще марґінальнішому східноукраїнському селі, тим часом як реальне політичне, економічне та культурне життя відбувається у великих містах, передусім у столиці, де на всіх рівнях домінують русофони (досить походити по вулицях чи будь-яких державних і недержавних установах), то хто ж має бути провідником вищезгаданої «українізації»? На які сили має спиратися «націоналізуюча держава» – не на російськомовну ж армію чи ще російськомовніший держапарат?! І який сенс розважливому Кравчукові бути «явним націоналістом», чудово знаючи, який у нього електорат?.. (Те, що Вілсон вбачає головну причину поразки Кравчука в його міфічному «націоналізмі», а не в бездарно-номенклатурній економічній і кадровій політиці, теж не додає його книжці авторитету.)

Повз увагу дослідника проходить, на жаль, і той вельми симптоматичний факт, що ось уже кілька років ідея «двомовності» в Україні виступає як популістське гасло, а не як серйозна концепція, юридичне обґрунтована й регламентована, доповнена правилами та санкціями, правовими й інституційними механізмами її забезпечення. Ще жоден поборник цієї ідеї не виявив справді ліберального її розуміння, за якого (і тільки за якого) ця концепція могла би бути в Україні прийнятною. Передусім, ще ніхто чітко не сказав, що офіційна двомовність у ліберальній країні означає право кожного громадянина вільно вибирати собі одну з двох мов для спілкування з владою чи вищим начальством, але вона не дає такого права ні начальству, ні владі. Навпаки, вона зобов'язує будь-яку посадову особу пристосовуватися до мови громадянина, тобто давати йому письмову чи усну відповідь тією з двох мов, якою громадянин звернувся. Чи готові тисячі українських чиновників – від секретарки й паспортистки до мера або міністра – дати відповідь чи інформацію не лише по-російськи, а й, у разі потреби, по-українськи – ось питання, яке слід уже нині обговорити в Донецьку, Харкові, Києві, перш ніж провадити далі демагогічні розмови про «офіційну двомовність». Якщо наші, переважно російськомовні, службовці вже готові до цього – і філологічно, і, головне, психологічно (бо ж українська мова діє на багатьох із них як червона ганчірка), ба більше – якщо вони готові за незнання обох мов чи за небажання відповісти громадянинові (платникові податків!) його ж таки мовою втратити працю, то закон про дві державні мови в Україні можна запроваджувати хоч завтра. Від такого закону, а точніше – від його послідовного й ретельного виконання (на що в нашій «правовій» державі сподіватися поки що не випадає), безумовно, виграли б усі пересічні громадяни – й україномовні, мовна гідність яких дістала б нарешті хоч якийсь правовий захист, і російськомовні, яких нарешті перестали б дурити байками про «українізацію». А програли б чиновники, котрі поки що є найзавзятішими поборниками «офіційної двомовності», бо ж розуміють під нею не описану вище ліберальну версію, а – традиційно-совєтську, покликану остаточно – як у Білорусі – закріпити панування російської мови й упослідження тубільної.

Вірування меншини

Симптоматично, що Ендрю Вілсон ніде в своїй книжці не дає бодай робочого визначення націоналізму (чи його різновидів), завдяки чому, як уже говорилося, отримує змогу підверстувати під рубрику «націоналізм» найрізноманітніші явища – від поширеної й, зрештою, небезпідставної занепокоєності станом української мови й культури та спротиву дальшій русифікації до суто ліберальних виступів на захист прав упослідженої україномовної меншості в Україні та визнання потреби «підтримчих дій» з боку держави. В сьомому розділі («Націоналістична програма: зовнішня політика – розв'язування російського вузла») під рубрику «націоналізм» потрапляє не лише неприязнь, а й суто прагматична недовіра українських політиків до Росії (хоч автор ніде не з'ясовує, на чому їхня інфантильна довіра мала би ґрунтуватися – на специфічному історичному досвіді чи, м'яко кажучи, не менш специфічному ставленні до України з боку практично всіх сьогоднішніх російських еліт?). Іще курйознішим і тенденційнішим є зараховування до «націоналізму» всяких спроб переорієнтувати Україну в бік Європи – навіть коли за ними стоїть суто прагматичне бажання знайти для України найоптимальніший міжнародний контекст, прискорити її модернізацію, подолати цивілізаційну відсталість. «Націоналізму» (та ще й «етнічного») у такій політиці, вочевидь, не більше, ніж у діях Вацлава Гавела чи, скажімо, Петра І, проте Вілсон, схоже, занадто захоплений «полюванням на націоналістів», аби мати час ще й розібратись у впольованому фактажі.

Побічним наслідком такого підверстування фактів під апріорну концепцію є нечітке розрізнення різних напрямків українського націоналізму, а точніше – їх інтенсивне, ледь не цілеспрямоване перемішування. Хоч Вілсон і згадує про давній і глибокий конфлікт між демократичним, «поміркованим» українським націоналізмом та авторитарним, радикально-екстремістським, у перебігу аналізу він часто цитує речників обох напрямків без зазначення їхньої «партійної» приналежності. Здебільшого її можна визначити за примітками наприкінці книжки, проте навряд чи кожен читач захоче зазирати туди понад тисячу разів (у книжці 1075 приміток). Отож чимало цитатних фокусів автора можуть лишитися непоміченими. Наприклад, він пише: «Чимало націоналістів (many nationalists) з приємністю відзначають, що українська [східна] діаспора найсильніша якраз у тих ділянках, де економічна залежність України від Росії є найбільшою, – передусім на Кузбасі та в сибірських нафтовидобувних регіонах» (отож може бути використана там як «п'ята колона» для захисту українських інтересів). Із примітки бачимо, що ця теза належить лідерам УНА, котрі аж ніяк не репрезентують «багатьох націоналістів», оскільки ця партія (до речі, на той час незареєстрована, – про що Вілсон чомусь не згадує) є цілком марґінальною в українському суспільстві, як і, зрештою, її погляди.

Тенденція Ендрю Вілсона тут очевидна: з одного боку, він показує (загалом переконливо), що український націоналізм є «віруванням меншини» в межах усього суспільства (цьому присвячено, зокрема, цілий п'ятий розділ – «Обмеженість націоналістичної підтримки»), а з іншого – що в межах цієї «меншини» непропорційно велике місце належить крайнім, радикально-екстремістським поглядам. Саме задля цього провідники ультранаціоналістів цитуються в книжці майже так само часто, як і лідери націонал-демократів (та ще й нерідко впереміш, без чіткого розмежування), і саме задля цього всіляко побільшується їхня впливовість: наприклад, представництво «ультранаціоналістів» у Верховній Раді Вілсон збільшує до 12 осіб, долучаючи до трьох членів УНА ще двох «укаерпістів» Степана Хмари та шістьох членів КУНу. Зачислення депутатів-кунівців до «ультранаціоналістів» вимагає додаткової аргументації, і Вілсон знаходить її в тому, що КУН хоч і змодернізував та здемократизував свій «імідж» в останні роки, проте не зрікся спадкоємності щодо передвоєнної ОУН та її авторитарного лідера Степана Бандери. Автор, здається, не допускає, що українці можуть знаходити в провідниках ОУН і деякі інші чесноти, крім авторитаризму, подібно до того, як американці шанують Джорджа Вашингтона зовсім не за рабовласництво, а англійці поважають Черчілля зовсім не за те, що він зрадив усю Східну Європу Сталінові.

Ендрю Вілсон, на жаль, ігнорує специфіку націоналізму в колоніальних країнах, як і, зрештою, постколоніальних. Він послідовно нехтує велетенською літературою на цю тему – від класичних уже праць Франца Фанона й Едварда Саїда до численних праць своїх британських співвітчизників, котрі дали найдокладніші описи різноманітних націоналізмів, із якими в різні часи стикалася Британська імперія – від екзотичних афро-азійських до, сказати б, «ближньозарубіжних», на зразок північноамериканського, ірландського чи шотландського (досвід Північної Ірландії міг би виявитись особливо цікавим і корисним для його українознавчих студій).

Ігнорування постколоніальних досліджень суттєво спростило й спримітивізувало Вілсонів погляд на сьогоднішню Україну та природу найновішого українського націоналізму. Найголовніше, чого не зрозумів автор, – що формальне проголошення незалежності не розв'язало специфічних мовно-культурних проблем українофонів, не усунуло традиційних механізмів їхнього соціально-економічного та психологічного поневолення, не привело до перемоги антиколоніального дискурсу над колоніальним, українського над імперським (чи, власне, тепер уже над його регіональною, «малоросійською» модифікацією). Інерція антиукраїнського (чи, як евфемістично висловлюється Вілсон, «антинаціоналістичного») дискурсу лишається колосальною, і подолати її без певних «підтримчих дій», про які вже згадувалося, навряд чи можливо.

Ендрю Вілсон не каже, чи він є противником таких дій узагалі, чи лише в Україні (хоч ця проблематика навряд чи повинна обминатися в книжці про націоналізм у постколоніальній країні). Як і кожен позитивіст, він, правдоподібно, вважає, що формальне проголошення незалежності є достатнім розв'язанням проблеми, а все інше має вирішитись у рамках вільного ринку та мовно-культурного laissez-faire. В кожнім разі, він явно не вважає українофонів соціальне упослідженою меншиною у власній країні, а отже й не бачить, що їхній мовно-культурний (а не просто етнічний) націоналізм є й далі захисною реакцією на мовно-культурне й (менш явно) соціально-економічне домінування російськомовної більшості.

Цей націоналізм є справді «віруванням меншини», і то слабкої меншини, спантеличеної двозначністю свого становища, за якого вона, будучи начебто «етнічною більшістю», «корінною нацією», носієм «державної мови», водночас, по суті, лишається тим, чим була за совєтських часів. Ця двозначність справді змушує українофонів посилати двоїсті сигнали (за спостереженням Вілсона), – апелюючи то до громадянського, то до етнічного націоналізму, – але, як уже говорилося, така амбівалентність притаманна всім антиколоніальним рухам, тим більше українському, який, опинившися після незалежності у вкрай двоїстій ситуації, не може ані належно її збагнути, ані виробити оптимальну стратегію й тактику, ані, навіть, адекватно артикулювати свої вимоги. Але, на жаль, так само не може збагнути всіх нюансів цієї ситуації й Ендрю Вілсон, для якого 1991 рік є, здається, тією фатальною точкою, після якої всі його загалом об'єктивні погляди на Україну загадковим чином деформуються, робляться на диво поверховими й тенденційними. Ця проблема, вочевидь, заслуговує докладнішого аналізу, оскільки подібні світоглядні метаморфози відбулися і з багатьма іншими лібералами, передусім російськими (приклад Володимира Малинковича, здається, найхарактерніший і найтрагічніший): вони вирішили, що проголошення незалежності автоматично розв'язало всі проблеми українців, і тепер слід зосередити головну увагу на захисті прав росіян, які стали раптом беззахисною меншістю в «націоналізуючій» українській державі. Тим часом, коли ми згадаємо, що українське суспільство реально поділене не на росіян та українців, а на українофонів та русофонів, і що саме українофони є меншістю, та ще й, як зазначалося, соціальне змарґіналізованою, то не таким уже й перебільшенням виглядає теза «націоналістів» про те, що незалежність змінила їхнє становище не набагато більше, ніж незалежність США – становище місцевих негрів чи індіанців. Це становище спонукає українофонів до розпачливої, неадекватної поведінки і, ще більше, неадекватної риторики, яку Вілсон і його колеги небезпідставно сприймають як «націоналістичну». Тут і розмаїта історична міфологія, і гіперболізація національних страждань, і демонізація Росії, і наївна віра, що російськомовні українці хочуть і мусять «реукраїнізуватися», і не вельми коректні та не надто розумні наскоки на зрусифікованих «яничарів», котрі «реукраїнізовуватися» не хочуть, і багато чого ще. Але проникливий аналітик не може не бачити, що ця риторика, за всієї своєї неадекватності й інфантильності (а деколи й агресивності, що, зрештою, теж є лише істеричним виявом інфантилізму), відбиває певні реальні, невирішені проблеми колоніально упослідженої україномовної меншості. І що ці проблеми не конче мусять бути артикульовані в націоналістично-міфологічній формі, вони можуть обговорюватися й суто прагматично, з ліберальних чи, краще сказати, з загальнолюдських, гуманістичних позицій.

За такого підходу ми побачимо, що, наприклад, націоналістична вимога «українізації» чи, скажімо, «суворішого дотримання державного статусу української мови» є лише загостреною реакцією на дальше тривання русифікації, яке є найкращим доказом того, що реальної рівноправності двох мов (не кажучи про якісь там міфічні переваги української) в Україні поки що не досягнуто. Мігруючи до великих міст (заради кращої освіти, престижнішої праці і, взагалі, «вищої» цивілізації), провінційні українофони й далі русифікуються – і то не лише тому, що російська мова, як і за совєтських часів, відкриває перед ними кращі кар'єрні можливості, а й тому, що вона є психологічно комфортнішою: побутова «українофонофобія» є й досі масовим явищем у російськомовних містах, про що Вілсон може й не знати, але про що, безумовно, знають його колеги й консультанти в Україні. (Кільканадцять років тому моя сусідка висловила «простонародний» погляд на мовну проблему з афористичною влучністю. Почувши, що ми з дружиною розмовляємо зі своєю дитиною по-українськи, вона докірливо вигукнула: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!»)

Так само й націоналістичні домагання якихось «особливих прав для корінної нації» можуть бути переформульовані як суто ліберальна вимога реальної рівноправності для обох мовно-культурних груп, тобто як вимога «підтримчих дій» на користь історично марґіналізованих українофонів (а не якихось спеціальних «привілеїв для корінної нації», як фальшиво інтерпретує цю проблему слідом за націоналістами, тільки з негативним висновком, Ендрю Вілсон).