РОЗДІЛ ІІ. ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ

Не є членом НАТО і Європейського Союзу Швейцарія. Фінляндія, Австрія і Швеція, хоч і не є членами НАТО, але фактично перебувають під його захистом, позаяк входять до Євро-союзу.

Стати членом НАТО досить не просто. Для цього необхідно не тільки поділяти основні демократичні цінності, а й відповідним чином реформувати суспільство та економіку, організувати армію. Процес вступу до Альянсу - прозорий. У НАТО вступають не країни і не уряди, а демократичні суспільства і національна згода, детермінована новою свідомістю і свідомим вибором. Альянс нікого не примушує до вступу. Бажання ввійти до НАТО є особистою справою кожної держави. Разом з тим досвід країн Центральної та Східної Європи довів, що євроатлантична інтеграція — це найшвидший шлях до демократії та процвітання.

Основні проблеми, які спричинили розмежування Європи за часів холодної війни, полягали в ідеологічному, політичному та військовому протистоянні між Сходом та Заходом. Відколи внаслідок широкомасштабних змін холодна війна була припинена, НАТО запровадило в життя низку ініціатив, спрямованих на зміцнення безпеки і стабільності шляхом створення установ, які забезпечили б ведення діалогу, зміцнення довіри та розвиток співпраці з колишніми противниками, а також іншими європейськими країнами і сусідніми державами у Середземномор'ї, тобто охоплюючи йде більш широкий регіон.

Найпершим кроком у цьому напрямі стало утворення у 1991 році Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС), перейменованої ЗО травня 1997 р. на Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП). Вона стала центральним форумом для ведення консультацій та втілення співпраці між НАТО та країнами - не членами в усьому євроатлантичному регіоні. До цих країн належать: Албанія, Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Хорватія, Грузія, Казахстан, Киргизька Республіка, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, колишня Югославська Республіка Македонія (Туреччина визнає Республіку Македонія за її конституційною назвою), Туркменістан, Україна, Узбекистан.

НАТО ініціювала діалог з сімома країнами Середземномор'я, що відбиває погляд Альянсу на те, що європейська безпека тісно пов'язана з безпекою і стабільністю у Середземномор'ї. Країни, що входять до так званого "Середземноморського діалогу": Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко і Туніс.

У 1994 році НАТО запровадило ініціативу, відому під назвою "Партнерство заради миру" (ПЗМ). Ця програма має на меті допомогти країнам-учасницям реструктуризувати їхні збройні сили таким чином, щоб вони були здатними відігравати належну роль у демократичному суспільстві та брати участь у миротворчих операціях під керівництвом НАТО. Враховуючи індивідуальні потреби кожної окремої країни, програма надає змогу практичного співробітництва у багатьох галузях, тобто країни-учасниці можуть на власний розсуд обирати обсяги та тематику заходів у рамках програми, у яких вони бажають брати участь, виходячи із своїх потреб.

Конкретні зобов'язання учасників ініціативи "Партнерство заради миру":

- сприяти гласності у національному оборонному плануванні та бюджетному процесі;

- забезпечити демократичний контроль над збройними силами;

- підтримувати готовність та військовий потенціал, необхідні для участі в операціях під егідою ООН, ОБСЄ;

- розвивати відносини військового співробітництва з НАТО з метою спільного планування, підготовки та навчань, спрямованих на посилення можливостей учасників ініціативи здійснювати місії в таких галузях, як підтримка миру, пошукові та рятувальні роботи, гуманітарні операції та інші місії, щодо яких може бути досягнута домовленість;

- підготувати, в довгостроковій перспективі, підрозділи, здатні більш ефективно співпрацювати з силами НАТО.

На демократичний характер Альянсу вказує той факт, що всі, без винятку рішення в НАТО приймаються тільки консенсусом. Це означає, що усі рішення мають бути одностайними. Не можна примусити якусь державу-члена діяти всупереч власній волі та бажанням. Кожна країна - член НАТО має право вето. Це дає змогу заблокувати будь-яке неприйнятне для неї рішення альянсу. Внаслідок цього часто виникає потреба у проведенні тривалих консультацій, обговорень, дискусій, перш ніж буде ухвалене важливе рішення. Хоча сторонньому спостерігачеві така система може видатися надто повільною та громіздкою, вона має дві незаперечні переваги. По-перше, вона забезпечує дотримання суверенітету кожної з країн - членів Альянсу. По-друге, коли вже рішення досягнуто, воно користується стовідсотковою підтримкою усіх держав-членів і підкріплене готовністю його виконувати.

Найвищий орган, що ухвалює рішення в НАТО, - це Північноатлантична рада, до складу якої входить по одному Постійному представнику з боку кожної країни - члена Альянсу. Постійний представник має ранг посла, а в роботі йому допомагає національна делегація у складі дипломатичного персоналу та радників з питань безпеки. Рада засідає на рівні послів щонайменше раз на тиждень, а зазвичай - ще частіше. Також відбуваються регулярні засідання Ради на рівні міністрів закордонних справ та оборони, а час від часу - на рівні глав держав та урядів.

Як правило, Рада збирається для обговорення питань, що зачіпають спільні інтереси або потребують колективних рішень. її засідання відбуваються з дотриманням мінімуму формальностей, а дискусії проводяться в атмосфері прямоти і відвертості. Не існує жодних обмежень щодо тем порядку денного. Кожна країна вправі поставити вимогу про скликання засідання Ради, коли виникає серйозна справа, яку, на її думку, Альянс повинен розглянути. Рішення в НАТО приймають політичні, а не військові структури. Військові виконують рішення політиків.

НАТО очолює Генеральний секретар, якого призначають терміном приблизно на чотири роки. Він є міжнародною посадовою особою найвищого рівня. Генеральний секретар обирається з числа видатних державних діячів однієї з країн - членів Альянсу. Будучи головною виконавчою особою, він головує на засіданнях Північноатлантичної ради та інших ключових органів Альянсу та сприяє досягненню консенсусу країнами - членами НАТО. Стосовно управління щоденною діяльністю Генеральному секретареві допомагає Міжнародний секретаріат, що складається з експертів та посадовців з країн - членів НАТО. Посаду Генерального секретаря НАТО обіймає Лап де Хооп Схеффер. Його офіційний вступ на посаду відбувся 5 січня 2004 р. Він є громадянином Нідерландів.

Потрібно взяти до уваги таке. НАТО не має власних збройних сил. Елементами його військової структури є національні збройні сили, а завданням - об'єднати та координувати їх у випадку війни. Більшість сил, наданих у розпорядження НАТО, весь час залишається лід національним командуванням та управлінням, окрім випадків, коли країни - члени НАТО відряджають ці сили для виконання конкретних завдань під проводом НАТО, починаючи від - колективної безпеки до нових місій, таких як миротворчість та операції з підтримки миру. Політичні та військові структури НАТО забезпечують довготермінове планування, необхідне для того, щоб національні підрозділи були здатними виконувати ці завдання, а також запроваджують організаційні заходи стосовно спільного командування, управління, тренувань та навчань.

Найпоширенішим стереотипом є твердження про те, що НАТО - військовий агресивний блок, де провідну роль відіграють США. Це було правдою до кінця "холодної війни". Нині НАТО - не американська організація, а оборонно-політичний альянс. Внесок США становить лише 25 % бюджету НАТО, а решту вкладають європейські платники податків. Тож європейці повноправно вирішують питання колективної безпеки, виходячи, передусім, із власних національних інтересів. Рішення щодо участі у військових операціях Альянсу кожна країна-член приймає самостійно. Примусити до цього жодного зі своїх членів НАТО не може. Навіть якщо військову операцію розпочато, це не означає, що всі країни-члени є її учасниками. Наприклад, Бельгія, Франція та Німеччина не брали участі у війні в Іраку46.

Штаб-квартира НАТО розміщена у Брюсселі (Бельгія). Вона є політичним штабом Альянсу та постійним місцем перебування Північноатлантичної ради. Тут розміщені постійні представники, національні делегації, Генеральний секретар, співробітники Міжнародного секретаріату, військові представники держав членів НАТО, голова Військового комітету та Міжнародний військовий штаб. У цьому приміщенні також працюють дипломатичні місії або контактні представники країн-партнерів, Відділ консультацій, командування та управління (С3) інші агентства НАТО.

У штаб-квартирі НАТО постійно працюють близько 3150 осіб, з них приблизно 1400 - це члени національних делегацій та національні військові представники у НАТО. Близько 1300 осіб працюють у Міжнародному секретаріаті та інших структурних підрозділах штаб - квартири, 350 осіб обіймають посади в Міжнародному військовому штабі, з них - 80 цивільних. Члени національних дипломатичних місій або контактних представництв держав-партнерів також працюють у приміщеннях штаб-квартири.