Розділ «VII»

– Коханий, – говорить Галя, – а що як справдi нападуть на нас розбiйники?

– Боїшся, Галю? – пита козак.

Галя не боїться, а як-бо нападуть?

– Не бiйсь, моє серце, то все верзiння, – говорить козак. – Бувай собi спокiйненька, Галю!

– О, нi, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, – одказує Галя.

I їхали вони далi темним гаєм та усе щасливi розмовляли про щастячко. А гай усе темнiв, i Днiпро усе шумiв бистрiш. Спершу оступав гай шлях, i їдучи вони чули пахощi гайових квiток, потiм гай наче разом знявсь i по обох боках виситься голе камiння, а на них, наче настромленi стрiли, сосни чорнi,а внизу назустрiч їм б`ється Днiпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щiлину. Тiльки що встигло мигонути проти очi їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Мiцнiї руки спинили вiз, вхопили Галю, притиснули козака.

Галя примогла тiльки скрикнути; боротись почав козак.

Недовга боротьба: хтось один упав i застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, i козак зашатавсь i впав коло Галi. У жаху вона схопила його i притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки… уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:

«Не дихає! Мертвий!» I страшний плач чувсь, i глухе питання: «Де поховати лучче?» I ступа у той i у той бiк, пошукання, i рили землю, i викидали землю з ями…

Нiч минала, усе округи свiтлiшало. Кров, що вливала руки, сякла, холодiла; здалеку поза деревами копали яму й мигтiли люди – близько нiкого…

Та от хтось наблизивсь. Ще у бiльшому жаху Галя мiцнiш притулила до себе козака свого й поглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квiтка в’яла, i здавалося, жалко йому було Галi, та як зглянулися їх очi, вiн затрепетавсь разом i хутко спитав:

– Звiдки ти? Чия ти?

– Я сирота – одказала Галя. – Я живу сама одна коло Києва, у хатцi на луцi… Нi, нi-бо, не те… Я замiж пiшла, i от мiй козак…

– Галю, – промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, – Галю, сестрице! Чи ти пiзнала свого брата меншого?

– Ох, братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? – Вона схилилася до його i багато й гаряче його цiлувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далi спитала: – А де ж другi брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

Наче вменшився її жах і страх; вона пильнiш подивилась округи. Менший брат покликав других братiв, i вони прийшли з-поза дерева.

– Се наша сестра Галя! – каже їм менший брат.

– Се я, братики рiднi! – промовила до їх Галя, та вони чогось не пiдходили до неї вiтатися, й старшого брата зовсiм не було помiж ними. I обличчя в них такi страшнi, такi чуднi… жах знов напав Галю!

– Де старший брат? – спитала вона. – Де вiн! – Жах усе бiльш та мiцнiш її понiмав i посягав, i з почину вона нiчого не здолала зрозумiти, потiм далi все вже зрозумiла, усе побачила i розiбрала.