Розділ «VII»

Вона бачила старшого брата мертвого пiд дубом i знала, що забив його Михайло її. Вона була на похоронi й бачила, як старшого брата опустили вкупi з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, i вона прощалась з обома… Та чудно якось усе змiшалося в неї у головi i навiть якось чудно очi бачили й уха чули: то вона думала про iграшки з братами на луцi, про покiйну неньку, й нагле уявлялась у думцi молодиця з дитиною смiлою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, i, усмiхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви i прислухала Михайлового голосу, то Днiпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй – стогнуть, бачилося – голе камiння, темнi гаї, – а разом вечiр весiннiй – чаруючая квiтуща свiжiсть i в далю-далi велике бiле село на горi… То усе живе, одрадiсне й дороге, – то усе мертве, поховане дороге… Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя, i вона йому всмiхається й дуже раденька… А от i всi брати сидять рядочком на землi, тiльки нестає старшого, нема старшого…

Нагле якийсь свiт наче – i пам’ять, i розум, i жах знов напада, пiйма i посяга, i в жаху вона кидається бiгти i бiжить-бiжить до Днiпра i в жаху вкидається у Днiпро. За нею брати по слiду, та Днiпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре камiння, й дарма брати ходять понад берегами, – у бистрих нуртах нiчого не видно, опрiч одкиду неба ясного, гаїв та шпилiв округи.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!