Розділ «VI»

Їдуть козак з козачкою додому. О, весела, весела дорiженька! Де глянути – усе цвiте й пахне, про що здумати – усе любо, та мило, та ясно!..

Як тепер усе добре: i згадувать колишнi напастi й лихо, i забiгти мислонькою уперед, у пришлiсть одрадiсну! Розмовляли вони про те, як житимуть укупi, як господарюватимуть разом.

– Будемо жити самi двойко, – каже козачка, – адже ж у нас нiкого нема!

I двi пароньки найщасливших очей iзглянулися iз собою. Коли разом щось болем кольнуло наче у серце козачку– вона змiнилася на лицi й промовила:

– А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькi?.. Та сльози й побiгли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голiвкою припасти. I, наплакавшися ревними сльозами, козачка пiднесла голiвку i знов промовила:

– Нiколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвiту. – Як їх бог милує.

Почалася в їх тодi мова про братiв, i усякi здання. помисли й надiї усякi певнi уявилися… I в пришлостi палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньцi, як жадалося її сердечку. А козак на все согласний.

У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темнi гаї з усiх бокiв, сонечко, що за їх заходило, i управо якийсь хуторець.

– Та ми се з шляху зблудилися, Галю! – каже козак всмiхаючись. – От тобi маєш! Дивись пiсля того в яснiї оченята так i дорогу прогледiш!…

Яснiї оченята одказали йому таким поглядом, що вiн знову забув про дорогу.

– А он дорога попереду, – каже Галя, показуючи вперед.

Упередi лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з’їхали, попали, самi не знали коли й як.

– Шлях є та кудою вiн проводить? – каже козак. – Треба пiд’їхати до хуторця й поспитатись.

I козак, вiдрiкаючись наперед дивитися в яснiї оченята, звернув волiв до хуторця.

Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тiльки можна по землi, зарiс вiн червоним маком пломенистим; мак поспiль вкрив городи коло кожнiсiнької хатки снопчиками та жмутками рiс при дорозi; то забиравсь на дашок одною квiткою пишною, то цiлою сiмейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, i здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огнi

– О, який мак! – покрикнула Галя. – Що ж за пишнiї маки! Я собi насiю такого!

Пiд’їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стрiли молодицю з дитиною на руках i поспитали, де шлях у Гли6ове.

– Не знаю, такого села нема, – одказала молодиця.

– А якi ж коло вас села? – спитався козак.