Розділ «VI»

– Хрумово, Iваньково, Кривушино…

– А далеко Кривушино?

– О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.

– А як туди проїхати?

– Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потiм… Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.

– Чому?

– Та чутно – розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! – спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, – ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв…

Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, – вона, тiльки почувши сеє, засмiялася i вхопила вола за роги.

– Малий козак, та смiлий, – каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, – Галине сердечко до всiх озивалося.

– То прощавайте, спасибi вам! – каже Михайло молодицi. – Прощавай, козаче, та рости, – каже до дитини.

– Рости, любенький, рости! – промовля Галя.

– Спасибi, щаслива дорога! – одказувала молодиця. – Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.

– Бачте, який! – каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали їй усмiхом.

– Так се шлях у Хрумово? – спитав ще раз Михайло.

– Сей, сей самий. Тiльки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…

– А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! – одказує Михайло. – Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

Ще всмiхи, ще вклони й пожадання добрi – i от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, i млин не шумить, i їдуть вони гаєм, то спускаючись к Днiпру, чуючи його прохолоду, то знов пiднiмаючись високо й прислухаючи тiльки плески та лелiння хвилi Днiпрової.