Розділ «ВИСТУП ОТАМАНА ОСКІЛКА»

Десь коло 6-ої години ранку наступного дня мене розбудив дзвінок. Я жив сам, без охорони; дружина виїхала тоді до Станиславова. Я вийшов відчинити роздягнений, а там — кілька наших військових. Питають: «Тут міністр Мартос?» Кажу: «Це я». Вони входять і старшина (Гемпель?) пояснює мені, що з наказу головнокомандуючого от. Оскілка він мене арештує і просить негайно одягтися.

Замість того, щоб одягатися, я почав з ним сперечатися, що Оскілко вже усунений від командування і що на його місце Головний Отаман С. Петлюра призначив Желіховського. В цей час у кімнату входить начальник розвідки при штабі Оскілка Петро Шапула і заявляє, що мій арешт переводиться з відома С. Петлюри.

Цим виявилася вся жалюгідність авантури Оскілка: він робив «переворот», арештував членів Уряду, мав намір усунути С. Петлюру від головного командування, а перед козаками не смів признатися, що йде проти Петлюри. Аж після арешту членів Уряду він розклеїв на вулицях Рівного відозву, де, хоч і туманно, повідомляв про свої наміри. Збагнувши цю ситуацію, я голосно сказав до козаків, що були в кімнаті: «Тепер я розумію все; ви зрадили нас і хочете видати большевикам. Але як що між вами є хоч один справжній українець, вірний Головному Отаманові Петлюрі, хай негайно сповістить його про все, що тут робиться».

Цей мій заклик не пропав даремне: один з присутніх козаків непомітно побіг до міністра праці О. Безпалка і повідомив його про мій арешт і про те, що скоро прийдуть арештовувати і його. «Міністр Мартос, — казав він, — просив повідомити про це Головного Отамана, але я цього не можу зробити, бо мушу негайно повернутися до своєї частини. Зробіть це ви». Безпалко зараз же одягся і пішов пішки на ст. Здолбунове (12 клм. від Рівного), де перебував тоді С. Петлюра і повідомив його про події в Рівному.

Тим часом я помалу одягався, щоб виграти час, а коли вже одягнений вийшов на вулицю, то там чекало на мене біля 20-ти вершників під командою старшини. Шапула передав мене старшині, а сам пішов переводити дальші арешти.

Старшина дав козакам наказ їхати серединою вулиці, а сам пішов зі мною пішки по хіднику. Йдучи, він почав потихеньку мене розпитувати: що це, мовляв, робиться? А я йому розповів про причини усунення Оскілка від командування і про зроблений ним переворот. «А щож з вами Оскілко хоче робити?» — «Не знаю, — кажу, — можливо, що хоче нас розстріляти». — На це старшина запевнив мене, що вони, ртаршини, будуть уважно за всім стежити і не допустять ніякого насильства над нами. Тут я побачив, що Оскілко не посмів розкрити свої пляни навіть своїм старшинам: він наївно сподівався одурити навіть їх.

Мене привели на ст. Рівне у вагон, що стояв окремо на запасовій колії. Скоро там зібралися майже всі члени уряду, а також Богацький та Желіховський. Як виявилося, Богацький з Бенем, поставивши на вулицях стежі, пішли собі в клюб, а тим часом Гемпель, чи якійсь інший сторонник Оскілка, познімав виставлені ними стежі, а на їх місце поставив свої, а потім заарештував в клюбі Богацького та Беня.

Желіховський в штабі Оскілка переймав від нього справи щось до 11-ої години вечера, не подбавши про свою особисту охорону, а потім Оскілко враз підвівся і сказав: «Досить робити комедію, я вас арештую». Інші особи були заарештовані, як і я, у себе дома.

Як виявилося пізніше, Оскілко післав, біля 4-ої години рано, до Здолбунова бронепотяг під командою от. Гризло з метою арештувати С. Петлюру; козакам знов таки було сказано> нібито це робиться для того, щоби визволити Петлюру від большевиків, що начеб то оточили Здолбуново.

Згодом прийшов до нас якийсь старшина і почав робити докладний перепис арештованих.

Потім ми побачили як повз вікна вагону пройшли Олександер Макаренко та Євген Архипенко; пройшли вільно, видно було, що вони в спілці з Оскілком.

Десь біля 11-ої год. над станцією з'явився літак і скинув відозви; у вікно вагону ми бачили, як козаки кинулися збирати ці відозви. То були відозви Головного Отамана: в них він належно кваліфікував виступ В. Оскілка. С. Петлюра, як тільки довідався про вчинок Оскілка, зараз дав наказ розкидати з літака ці відозви.

Треба було бачити, яке вражіння зробили вони на козаків. Почалася метушня, козаки збіралися купками і жваво щось обговорювали. Змінилося й поводження наших вартових: то, було, не дозволяли нам підходити до вікон, не відповідали на наші запитання і навіть дивилися на нас з підлоба; а тут все перемінилося: вже й до вікон можна підходити і вже вартовий просить нас пояснити йому, що це робиться.

Згодом принесли нам обід. Ми думали, що після обіду хтось прийде до нас від Оскілка; коли ж ніхто не приходив, лише перемінили вартових, то ми почали вимагати, щоб до нас прийшов хтось з начальників і пояснив нам, чого нас тут держать і доки держатимуть під вартою. Пізніше мені довелося чути, що Оскілко хотів кудись нас вивезти, але проти цього поставилися його ж таки старшини.

Як розповідав мені тодішній міністр нар. господ, проф. Л. Шрамченко, він і міністер освіти А. Крушельницький в ту ніч арештовані не були; коло 9-ої години ранку Є. Архипенко запросив їх через післанця на засідання «ради міністрів»; але вони відмовилися піти, заявивши, що підуть на засідання лише на» запрошення прем'єр-міністра Б. Мартоса. Коли ж через якійсь час вони вийшли на вулицю, то їх було заарештовано і допроваджено до штабу Оскілка на станцію Рівне. Одначе там зустрів їх Мацюк і заявив, що арештувати їх він не може (чи не хоче): це було вже після розкидання з літака відозви Головного Отамана.

На їхнє бажання от. Оскілко приняв їх у своєму сальон-вагоні, що стояв тут же. А. Крушельницький говорив стримано, а Л. Шрамченко просто напав на Оскілка досить різко і рішуче, що він, молодий хлопець, не розуміє, що він наробив, і поставив вимогу негайно звільнити арештованих міністрів. Оскілко «зі сльозами на очах» сказав, що він вже нічого зробити не може, що пізно вже щось міняти. На вимогу Л. Шрамченка Оскілко дав дозвіл на побачення з арештованими і вони оба справді заходили в вагон, де ми сиділи, і розповіли нам про безвислідність своїх переговорів.

Коли вони верталися додому, то було вже темно; провожатий старшина допровадив їх лише до першої вулиці, бо саме місто Рівне було вже в руках війська, висланого С. Петлюрою.

Ми сиділи у вагоні; обговорили всі справи; хоч становище було драматичне, ніхто не падав на дусі! Але ми не могли виявити ніякої активності, бо не могли вийти з вагону: і в вагоні, на дверях, і коло вагону стояли вартові. Пізніше виявилося, що Оскілко та його однодумці, побачивши, що їхнє діло програне, просто повтікали, а комендант ст. Рівне, не одержуючи ні від кого наказу, не знав що йому робити.

Десь біля десятої години ми вирішили лягати спати; я вже був і заснув, коли це мене збудили постріли і якісь викрики. Щоб це могло бути? Хтось вскакує в наш вагон з криком: «Де міністр Лівицький?» А Лівицький на те відзивається з гумором: «Чогож непримінно Лівицький? Тут є багато інших». Виявилося, що це урядовці з міністерств вночі напали на ст. Рівне, щоб нас звільнити; а в наш вагон вскочив якраз урядовець з канцелярії А. Лівицького.