Розділ «III. Жидівська суспільність і українська національна революція»

Автономна Україна у федеративній Росії.

Хоч український національний рух розгорнувся у його повному обсязі перед здивованими очима жидівської суспільности раптово, все ж у провідних людей в жидівських національних партіях вистачало хисту, щоб вірно оцінити це нове для них явище й зайняти певну позицію, принаймні, щодо того головного національного гасла, яке складало зміст усієї політичної боротьби у першу добу революції на Україні: до вимоги національно-територіяльної автономії України, як частини Російської федеративної республіки.

Нині, з віддалення, більшого як сорок років, від подій тієї доби, нашої фантазії не вистачить для того, щоб описати ту міру ентузіязму, яку гасло «автономної України» викликало в українських народних масах, у селянина та солдата, на народних зібраннях, або під час бурхливих публічних дебатів, які були типовим явищем того часу на вулицях та площах Києва. Нині не можемо собі більше уявити, як популярне було це слово «федеративна» в найширших українських верствах. Ледве чи можна було б ретроспективно встановити, який саме зміст вкладав тоді селянин і солдат у слово «федеративна». Але не підлягає сумніву, що його справжнє почуття, коли виголошували на зібранні, чи в палких дебатах слово «федеративна», було: він, український селянин, буде тоді хазяїном у його власній українській «хаті», у своїй країні і ніхто чужий не буде більше втручатися в його справи. Тому то «федеративна Росія» була для нього синонімом «вільної України».

Чи провідні особи в жидівській суспільності, що перед їх очима раптом появилась нова могутня сила, яка готувалась кинути на терези революції всю свою потенціяльну вагу, і справді повірили в щирість заяв українських політиків, що про щось більше, ніж про автономну Україну в складі федеративної Росії вони не мріють і ні до чого іншого не прямують? На це питання ледве чи міг би хтось тепер дати виразну відповідь. Отже один з найвидатніших українських політиків у ту початкову добу української державности, відомий письменник Володимир Винниченко, запевняє в своїй історії тієї доби, що лише вороже ставлення Росії до цієї української вимоги штовхнуло український рух до проклямування самостійности, а в дійсності цей рух тоді навіть не ставив собі іншого завдання як забезпечити справжню автономію для етнографічно-українських земель у межах федеративної Російської республіки.[4]

Жидівська національна суспільність, яка була в той час домінуючою силою в жидівському політичному житті, поставилась з виразною симпатією до гасла автономної України. Усі жидівські національно-політичні угруповання того часу були вже здавна програмово прихильниками автономного принципу, як найліпшого шляху для мирного вирішення кожної, навіть складної, національної проблеми. А тому, незалежно від того — були чи не були у них сумніви щодо питання, чи для українських політиків того часу вимога територіяльно-політичної автономії для України була справді їх національно-політичною програмою, чи лише тактичним гаслом, чи, може, вимогу автономної України вони фактично вважали лише за важливий крок на шляху до власної незалежної держави, — змогли тоді жидівські політики поставитися з симпатією до вимоги автономії, яка була головно темою переговорів між Центральною Радою і російським Тимчасовим Урядом («Временное Правительство»).

Обставина, що український національний табір, проклямуючи гасло автономії, з власної волі завжди додавав, що автономна Україна розуміється в межах російської держави, а не відокремлена від Росії, у значній мірі облегшила жидівському національному таборові його згоду на цю українську вимогу. Це обмеження, — мовляв «автономія у межах цілістної Росії», повторювалася з українського боку при кожній нагоді, також при нагодах урочистих, як, наприклад, при проголошенні Першого Універсалу 10 (23) червня 1917 р.

Цей Універсал був першим урочистим виразом власної волі українського народу. В ньому Українська Центральна Рада проголосила: «Твої, Народе, виборні люди заявили свою волю так: Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».[5]

Перший Універсал був виданий у моменті тяжкого напруження відносин між Центральною Радою і Тимчасовим Російським Урядом. Переговори між ними опинилися на мертвій точці. Російський Уряд вперто відмовлявся піти назустріч українським вимогам. Перший Універсал формулював українську позицію у цьому першому відкритому конфлікті між нацією, яка сама хоче вільно порядкувати на своїй землі, і державою, яка до того часу панувала на цій землі й не хоче своєю владою поступитися. Жидівська суспільність виразно стала в цьому конфлікті на боці українського народу. Ця позиція жидівського національного табору, знайшла, місяцем пізніше вираз у проголошенні автора цих рядків, який був заступником партії «Поалей-Ціон» у «Раді» і це його проголошення було підтримане тоді ж рештою жидівських національних представників у «Раді».

«Цілість російського жидівства».

Ця обмежуюча умова в проголошенні автономії України Універсалом Центральної Ради мала вирішальне значення для жидівської суспільности. Обставина, що українці ввесь час усе дотримувались умови збереження цілости Російської держави, підкреслено особливо урочисто у словах Універсалу — «не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською», уможливила жидівським керівним колам приєднатися до вимоги автономії для України, не рискуючи опинитися в конфлікті як з власним почуттям, так, зокрема, з настроями ширших жидівських народних верств.

Надзвичайним був у цю першу добу революційний ентузіязм жидів із приводу досягнень революції, особливо досягнень спеціяльно жидівських: аджеж, ледве минув місяць від вибуху повстання в Петрограді, вже проголосив Тимчасовий Російський Уряд — декретом 22 березня 1917 року — скасування всіх царських законів, які до того часу протягом поколінь обмежували громадянські права жидівського населення. Захоплення було над усяку міру і ледве чи меншим було почуття вдячности у серці кожного жида.

Жидівська суспільність визначалась уже в роки війни, ще до революції, своєю високою активністю як в організації допомоги численним втікачам із прифронтових областей, в більшості вигнаним зі свого осідку антисемітською політикою царського військового командування, так і щодо об’єднання жидівських суспільних сил для боротьби за повну рівноправність жидівського населення. Тепер після перемоги демократичних сил, ця суспільність почала працю для створення загально-російського жидівського представництва на демократичних засадах, щоб досягти і забезпечити також певні національні права для п’ятимільйонового жидівського народу в межах демократичної російської держави. Жидівська організована суспільність, а з нею найширші народні верстви жидівського населення, уявляли собі ту чинність, плянували її обсяг та завдання, як призначені для жидівського національного колективу в межах територіяльної політичної і господарської цілости Російської держави. Жидівська суспільність, і ще більшою мірою жидівські народні маси, не були тоді психологічно підготовані сприйняти ті нові гасла, які щойно почали лунати у публічній опінії численних народностей в межах «вчорашньої» цілісної імперії, і які проголошували сепаратистичні прагнення цих народів.

Жидівська публічна опінія трималася тоді ще зовсім твердо тієї думки, що Росія, розділена на численні самостійні держави, де неминуче відбуватиметься громадянська війна між окремими її частинами та політичними таборами, загрожує небезпекою для російського жидівства. Як знаємо нині ретроспективно, ці побоювання жидівської суспільности виправдалися згодом дуже трагічно, особливо щодо долі жидів.

Ось у цих обставинах жидівська суспільність в Україні опинилась перед наглим завданням зайняти певну позицію в гострому конфлікті, який вибухнув влітку 1917 року між українським національним керівництвом і Тимчасовим Російським Урядом на тлі тлумачення обсягу прав і компетенций української автономії. Для тогочасного жидівського суспільного керівництва в Україні урочисте запевнення з українського боку про його твердий намір не розривати з «державою російською», і «порядкувати своїм життям» у межах російської республіки, було вказівкою на можливість щасливого виходу зі складної ситуації.

Національна автономія також для меншостей?

Мабуть, не менш вирішальний вплив на визначення позиції жидівських національних партій мала друга українська обіцянка того часу — налагодити співжиття національних меншостей в Україні з українським народом на засадах національної автономії для цих меншостей. Жодний жидівський діяч з національного табору не міг залишитися байдужим до цієї можливости, до такого перевороту в державному статусі жидівського народу, до конкретних перспектив на здійснення мрії, яка здавалася завжди такою ще далекою абстрактною і ідеологічною засадою.

Вже на першому Всеукраїнському Національному Конгресі в квітні 1917 року було чути перший натяк на національні права неукраїнських народів в Україні. На цьому Конгресі зібралося близько 700 делегатів, які представляли усі частини української землі, усі її суспільні верстви і формації. Конгрес відбувався в атмосфері величезного національного піднесення. Він був маніфестацією необмеженої солідарности всіх верств українського народу в його бажанні збудувати власну автономну державу. Одностайно були стверджені засади, на які спиралася Центральна Рада, і був відновлений її склад. Керівні кола українського суспільства бачили в цих актах легалізацію Ради шляхом «революційної законности», справжнє представництво українського народу. На цьому Національному Конґресі була ухвалена також постанова, за якою «повне забезпечення прав національних меншостей, що живуть на Україні» мало бути «однією з головних засад автономії України».[6]

Зрозуміла річ, що постанова у такій загальній формі мала значення декляративної обіцянки, не більше. Проте, було ясно, що з уваги на важливість підтримки національними меншостями головної української вимоги у переговорах між Києвом і Петроградом можна буде досягти більш конкретних і змістовних норм, які правно забезпечать національні меншості ліпше, ніж урочиста деклярація українського конгресу.

А треба знати, що в тих переговорах ішлося про дві головні умови майбутнього автономного статусу для України, зміст яких, такий чи інший, означав перемогу або поразку в тому етапі боротьби для українських сил. Ішлося, по-перше, про обсяг компетенцій майбутніх територіяльно-державних установ; по-друге, про вживання етнографічної ознаки при наміченні географічних кордонів автономної держави.

Значення згоди з меншостями.

Переговори велися в тяжких для української сторони обставинах. Одним зі слабких місць української сторони була також обставина, що — хоч її представники могли посилатися на виразну волю українського народу, який післав їх добиватися автономії для його землі, особливо після постанови Національного Конгресу, що надав нову морально-правну силу Центральній Раді, — то ще не було відповіді на питання, яка позиція неукраїнської частини людности цієї країни? Чи національні меншості також стоять за цими автономними вимогами представників Центральної Ради?

Це формальне право представляти не лише українську націю і говорити від її імени, але представляти Україну, як територіяльно-політичне тіло, як цілість, говорити від імени його населення чи то «народу України», досягла Центральна Рада лише згодом. Саме тоді, коли в процесі переговорів з Петроградом, прибули в кінці червня 1917 року до Києва три міністри Тимчасового Російського Уряду, і була досягнута певна угода між обома головними чинниками в боротьбі за автономію України. У цій угоді зазначалося, що відповідне представництво трьох головних національних меншостей в Україні — росіян, жидів і поляків — увійде незабаром до складу Центральної Ради, і ця інституція перетвориться з того моменту з національного представництва українського населення на територіяльно-політичне представництво, яке говоритиме від імени країни і її людности як автономно-державної цілости. Як побачимо далі, на цій згоді з делегацією Тимчасового Уряду ще не припинилася, як думалося, боротьба за право України «порядкувати своїм життям» (за словами Першого Універсалу). Але цей момент вступу представників національних меншостей до Центральної Ради перетворив її на крайовий парламент, символізуючи постання в межах Російської республіки автономного державного тіла — України.

Володимир Винниченко, який у той час української ревлюції був головним речником української сторони як у переговорах у Петрограді, так і при укладанні угоди з делегацією петроградського уряду, вказує в його історії революції, яким особливо важливим для перемоги українських постулятів був цей вступ неукраїнських представників до складу Центральної Ради. До цієї остаточної згоди з меншостями, пише він там, «ми не могли вважатися владою всієї людности України; без них ми не могли мати відповідного довір’я й авторитету серед населення городів; без них ми не могли мати затвердження нашого уряду Тимчасовим Правительством; а без цього не могли мати відповідних фінансових засобів, без яких ніяке урядування, яке б моральне довір’я воно не мало, не могло провадитись успішно».[7]