Розділ «III. Жидівська суспільність і українська національна революція»

У зв’язку з тими засадами партія «Поале-Ціон» бажала: по-перше — щоб Тимчасовий Уряд визнав Центральну Раду і Генеральний Секретаріят автономними центральними органами українського народу, по-друге — доручити Центральній Раді, щоб вона, разом із представниками національних меншостей, опрацювала основи організації територіяльно-автономного ладу в Україні.

Варто відзначити, що головні засади постанови «Поале-Ціон» у той час були у згоді з думками і бажаннями української політичної верхівки. Вони також були згідні з намірами решти жидівських партій, політика яких також велась ще довгий час у дусі цієї резолюції. Наводимо тут частковий текст тієї постанови «Поале Ціон».[12] «Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне і культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорганізації на автономно-демократичних основах. Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенні до України домагання національно-територіяльної автономії сеї округи в етнографічних межах, у такім розумінню, що географічно вся автономія має обіймати одностайну територію, в якій більшість населення становлять члени української нації. При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без різниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без різниць полу і пропорціональні. Для оборони інтересів національних меншостей, які живуть на Україні (руських, євреїв, поляків й ін.), вони повинні мати право автономно управляти національними справами, відокремленими від компетенції загальнодержавного парляменту, Українського Сойму, й органів місцевого самоврядування. Тому нації меншостей утворюють місцеві органи національного самоврядування окружні, всеукраїнські органи й загально-російські — на персональних основах (представничий і виконавчий). Головні основи територія льно-політичної автономії України, національно-політичної автономії національних меншостей, межі компетенції автономних органів і публичні права мов тих націй у всіх державних, окружних і місцевих органах — установлюються за згодою всіх живущих на Україні націй і мають бути затверджені всеросійськими Установчими Зборами через основне, загально-державне законодавство».

Винниченко написав кілька вступних рядків до тієї жидівської постанови. Наводимо його головні зауваження: «Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії, поставились розсудливо, а деякі з них навіть прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претенсій на національне панування на Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зайняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодні, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони прийняли в свою свідомість ідею української державности, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до неї свої власні прагнення і цілком свідомо рішуче й послідовно визнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі».

Україна стає автономною державою.

Переговори між петроградськими міністрами і представниками Центральної Ради закінчились угодою. Про досягнену угоду обидві сторони довели до відома суспільства, кожна від себе: Тимчасовий Уряд окремою деклярацією з 2 (15) липня, а Центральна Рада 2-им Універсалом 3 (16) липня 1917 р. Угода на ділі зафіксувала стан, якого досяг тоді український національний рух, або, якщо назвати дитину її спражнім ім’ям, українська революція. Хоч в обох цих документах слово «автономія» навіть не згадувалось, постав на ділі з того автономний лад в Україні з власним парляментом — Центральною Радою — і власним урядом — Генеральним Секретаріятом. Рішальним у цій угоді в розумінні перемоги гасла територіяльної автономії було, що від тоді в парламенті і в уряді мали сидіти як рівноправні члени обох цих органів, як спільні господарі автономної держави всі національності, що жили в Україні, у належній пропорції: українці, росіяни, жиди й поляки.

Центральна Рада в цьому новому складі ухвалила 16 (29) липня, в цей раз уже не як революційне представництво одного з народів України, а вже як законодавча інституція країни, «Статут вищого управління України». Правда, цей статут мав ще бути затверджений петроградським урядом, але в суспільну свідомість усіх народів країни він увійшов як конституція автономної України.

Меншості дістають посади віце-секретарів у Генеральному Секретаріаті.

Цей основний закон автономної Української держави постановив, уперше на протязі історії жидівського народу у розсіянні, співучасність на конституційній основі офіційного представника жидівського народу в складі уряду України. Додаток до п. 8 Статуту створив три посади віце-секретаря справ національних меншостей: російської, жидівської і польської Ці віце-секретарі входили до складу Генерального Секретаріяту для національних справ, але визнавалися як рівноправні з генеральним секретарем (українцем), кожний у межах справ його меншости. Цей момент підкреслив порядок затвердження віце-секретарів разом з генеральними секретарями Малою Радою, або як вона називалася формально: Комітетом Центральної Ради.

Другий важливий пункт у Статуті, з погляду конституційного стану меншостей, стосувався їх мовних прав. П. 2 Cтатуту твердив у цьому сенсі виразно, що «усі закони, адміністративні розпорядки і постанови, які будуть видані українською мовою, мають публікуватися також мовами меншостей: російською, жидівською і польською».

До Статуту був доданий список членів Генерального Секретаріяту й між ними перший віце-секретар для жидівських справ — Моше Зільберфарб. Цим був зроблений перший формальний крок до створення жидівської національної автономії в Україні.[13]

Замість «Статуту» — «Інструкція».

Російський уряд цього Статуту не затвердив. Політично права частина цього уряду демісіонувала на знак протесту проти київської угоди з Центральною Радою. Тим часом вибухло перше більшовицьке повстання проти Тимчасового Уряду. Воно не вдалося, і в Петрограді створено новий Тимчасовий Уряд, на цей раз з Керенським на чолі, але, як реакція на більшовицьке повстання, з більш правим ухилом. Новий петроградський уряд не визнав себе відповідальним за угоду, яку уклали міністри попереднього уряду в Києві. Ця угода ніби повисла в повітрі. Між Києвом і Петроградом почались переговори наново, які скінчилися тим, що на Україну була послана, — замість пропонованого Центральною Радою «Статуту вищого Управління України» — «Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріятові Тимчасового Уряду на Україні».

Справа, розуміється була не в зміні назви, точніше, не лише в цьому. Головна різниця між Статутом та Інструкцією полягала у наступних трьох точках: по-перше, компетенція влади автономних органів була дуже звужена; подруге, територія автономного краю була зведена до якихсь п’ятьох губерній; по-третє, до Генерального Секретаріяту мали ввійти чотири неукраїнські члени на весь його склад з дев’ятьох.

Три віце-секретарі для справ національних меншостей залишились надалі також у новому складі Генерального Секретаріяту. Пункт 3 в Інструкції формулював це так: «При Секретаріяті для національних справ заводиться три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотири найчисленніші національності України мали кожна свого представника в особі секретаря або одного з його товаришів».[14] Розуміється, петроградський уряд не скасував посади національних секретарів не з своєї відданости до засад національної автономії, а з розрахунку, що цим способом зміцниться ще більше вплив неукраїнців у автономному виконавчому органі країни.

Жидівські представники стали рішучо на боці українців.

«Інструкція» була видана 4 (17) серпня 1917 р., рівно через місяць з дня проголошення Другим Універсалом про заключения угоди з делегацією Тимчасового Уряду. Своїм змістом вона на ділі скасувала найважливішу суть тієї угоди. Хвилювання й обурення в українській суспільності було велике. Мала Рада збиралася у ті дні майже щовечора, щоб заслухати поточну інформацію про перебіг переговорів делегації Центральної Ради в Петрограді. У ці зворушливі хвилини наочно з’ясувалось, що національні жидівські представники тримаються твердо і непорушно умови з 3 липня, розуміють український біль і вважають себе спільниками у боротьбі за виконання цієї умови. На одному з цих засідань Малої Ради, коли зачитано телеграму від української делеґації, яка драматично з’ясовувала стан переговорів, виступив член Ради від «Поале-Ціон» і в короткій, схвильованій і палкій промові дав стислий вираз позиції жидівських національних кіл. За ним почулися подібні заяви співчуття і протесту проти нової політики Петрограду решти жидівсько-національних членів Ради. Це була маніфестація здійсненої дружньої співпраці національних рухів обох народів.

Утворення Української Народної Республіки.

Українські керівні кола тяжко і довго вагалися, чи прийняти ту «Інструкцію», не зважаючи на згадані великі обмеження, або її відкинути і стати на шлях революційного спротиву центральному російському урядові. Врешті переміг холодний розум над природним обуренням. Вони перейняли владу над країною разом із згаданими обмеженнями компетенції і теренового обсягу. Вони твердо вірили у свою остаточну перемогу і були певні в справедливості своїх прагнень. Хід подій дуже швидко оправдав їхні рішення і надії.

Наприкінці жовтня 1917 року більшовики вдруге підняли повстання проти Тимчасового Уряду і на цей раз їм вдалося захопити владу в Росії. Тим скінчилось, разом з урядом Керенського, також коротке життя його «Інструкції» для України. Тут покищо цемент національного руху далі тримав разом різні політичні і соціяльні елементи нації навколо спільного фронту боротьби за спільні національні домагання. Вони зуміли вдало скористатися початковою слабістю нових, більшовицьких панів Росії, влада яких не йшла тоді за межі центральної Росії, власне трималася більш лише в містах, а поза тим вони вступили в тяжку громадянську війну з «білими» військовими формаціями. За цих обставин було зовсім зрозумілим, коли українське керівництво рішило не лише повернути Центральній Раді усі ті права, які були досягнені в умові з 3 липня, але зробити необхідні кроки, щоб консолідувати владу Києва на усьому просторі української землі. Нарешті настав момент, коли можна було здійснити обіцянку Першого Універсалу порядкувати своїм життям. 7 (20) листопада 1917 року Центральна Рада проголосила у своєму Третьому Універсалі заснування Української Народної Республіки. На ділі у комплексі Східньої Европи постала нова самостійна держава.

Разом з цим сталося в жидівському житті фактично те, чого жидівське суспільство ввесь час побоювалось, не маючи змоги тому запобігти: дарма були всі застереження жидівської політики проти порушення цілости російського жидівства: міць відосередних чинників революції призвела з об’єктивною неминучістю до розвалу колишньої імперії, а тим самим до пошматування п’ять-шість-мільйонового жидівського суспільства. Вже відновлення самостійної Польщі відокремило від того російського жидівства більше третини.

А тоді дійшла черга до двох мільйонів українських жидів. Тільки що жидівська суспільність тут все ще трималась ілюзії великої, неподільної російської держави і вірила далі, що федеративна засада все ж може перетворити цю ілюзію на реальну дійсність. А цим, мріялось, вдасться також врятувати ту найбільшу гілку світового жидівства, яка зосередила в собі найкращі творчі культурні сили народу, була головним носієм і вирішальним чинником сіоністичної ідеї національного відродження на старій батьківщині. Ця вперта віра у ту ілюзорну мету перешкодила впродовж довгого часу витворенню ясної політичної лінії у жидівському таборі в Україні. Позиція п’ятьох жидівських партій цього табору в Центральній Раді не була одностайна, попри окремі моменти особливого характеру; ця позиція не була досить виразною в голосуваннях, які, як здавалося в перспективі тих часів, були вирішальними для долі країни. Таким чином, українці й жиди поділили між собою відповідальність за те, що той жидівсько-український «шлюб» врешті не був щасливий.

З проголошенням Української Народної Республіки у Третьому Універсалі Центральної Ради українська державна думка зробила рішучий крок на шляху до створення самостійної держави, але все ж, тим часом, ще не зробила останніх рішень з цього кроку. Не зважаючи на почуття образи й обурення, з якими українські політики повернулися з останніх переговорів з Тимчасовим Російським Урядом, не зважаючи на просто ворожий настрій у масах українського люду до Росії, джерелом якого були відомості й чутки про непристойне трактування української делеґації петроградськими панами, не дивлячись, нарешті, на розчарування від змісту «Інструкції», яка була сприйнята суспільною думкою країни як грубе порушення урочистої обіцянки, не дивлячись на такий несприятливий психологічний стан, все ж Третій Універсал не відступив також від обіцянки не порушувати цілости Росії. Ця обіцянка була формульована так:

«Від нині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».[15]

Залишення федеративної засади як інтеґральної частини української політики, не вважаючи на те, що ілюзорність її здійснення була наявною, задовольнило також на цей раз жидівську суспільну думку. Справді жидівські національні партії голосували всі, разом з цілим українським загалом, за Третій Універсал і проклямування Української Народної Республіки.

Тяжко було б уявити собі іншу поведінку жидівських національних представників у Центральній Раді у той вирішальний момент. Адже цей самий Універсал не лише проголосив постання української держави, але заразом подбав про становище неукраїнських народів у новій державі. Коли угода 3 липня включила трьох віце-секретарів до складу Генерального Секретаріяту, які мали представляти три головні національні меншості і стояти на стороні їх національних інтересів, то цим був зроблений перший крок до заведення автономного управління національними справами меншостей. Потім швидко був зроблений другий крок на цьому шляху. Відразу після більшовицького перевороту в Росії, Центральна Рада і Генеральний Секретаріят перебрали усю законодавчу і виконавчу владу в повному обсязі як щодо ділової компетенції, так щодо території, на яку ця влада поширювалася. Замість п’ятьох губерній, які «Інструкція» дала під українське управління, тепер були включені в обсяг української влади 11 губерній, де етнографічно українська людність становила більшість. Третій Універсал докладно перераховував усі ті губернії за їхніми назвами. ІЦождо ділової компетенції, то були негайно відновлені ті секретаріяти, які «Інструкція» залишила у компетенції Петрограду. При цій нагоді були, за ініціятивою жидівського віце-секретаря, підвищені всі три віце-секретарі у справах національних меншостей до повноправних генеральних секретарів. Слід відзначити, що національний український інтерес при цьому не лише не втратив, але навіть виграв від цієї зміни. Як пам’ятаємо зі сказаного про склад Генерального Секретаріяту, за «Інструкцією» до нього входило на загальну кількість дев’яти секретарів — чотири неукраїнці. І це крім трьох неукраїнських віце-секретарів. Російський уряд сподівався цим шляхом добре забезпечити свій вплив на діяльність Генерального Секретаріяту. Тепер усе це змінилось: формально до нового складу українського уряду ввійшли лише ці три генеральні секретарі від меншостей.