Розділ VI Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії

Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії

Колонія. Білі коркові шоломи, крижане віскі, свист нагая та чорні спини нещасних невільників, котрих цей нагай шмагає. Прекрасні невільниці- мулатки та інші романтичні принади. Чи не через цей підсвідомий смисловий ряд чимало серйозних дослідників дотепер вперто називають колоніями ті території, які ніяк «не вкладаються» в це визначення? Про шкільні підручники й говорити нічого — там уся історія розписана так, ніби в ній все давним–давно зрозуміла Проте, як ми пам’ятаємо, Андреас Каппелер, зі слів котрого ми дозволили собі розпочати вступ до цієї книжки, вважає історію україно–російських зв’язків недостатньо вивченою навіть сьогодні. Причому це твердження, на його думку, особливо стосується періоду XIX століття.

Так–так, таке відносно недавнє (як для історії) XIX століття виявляється, на думку одного з провідних фахівців з даної проблематики, недостатньою мірою вивченим саме під кутом зору україно–російських взаємин. Здавалося б, ну що там невивченого? Взявши до рук типового сучасного підручника з української історії, вузівського чи шкільного, читаємо про українські землі у складі Російської та Австрійської імперій, їхній колоніальний статус, соціальне й національне гноблення і національне ж відродження українців… А насправді подумати є над чим: це і царська політика стосовно українців та України й реакція на неї,і взаємини українського та російською суспільств і культур у рамках загальноімперської спільноти— « російського народу», контакти й конфлікти, сприйняття росіянами українцівтощо. Саме ці питання спробуємо обговорити в цьому розділі.

Як слушно зазначає вже відомий читачеві А. Каппелер, коли в історичних працях іде мова про російсько–українські взаємини в XIX столітті, найчастіше мають на увазі політику уряду Російської імперії щодо України та українців(наша перша тема для обговорення), при цьому найчастіше не враховується те, що ця політика зазнавала змін і загалом не може бути охарактеризована самим лише загальним поняттям «русифікація». Як відомо, у XVII і XVIII століттях царська влада спочатку не змінювала адміністративний, соціальний і культурний лад в Україні, а згодом здійснила поступові, але рішучі зміни «тихою сапою». Водночас українська старшинська еліта була прийнята до складу загальноімперської (що 1785 року підтвердила знаменита жалувана грамота Катерини II дворянству імперії), її не дискримінували, вважаючи досить лояльною щодо імперії. Схоже, це ставлення походило від традиції сприймати землі Давньої Русі як такий собі імперській центр, ядро, осердя нової європеїзованої Російської імперії, навколо котрого вона формувалась, об'єднуючи так званих «інородців». Приналежність українців до «центру» на противагу неслов'янським «окраїнам» імперії не можна однозначно оцінити як «позитивний» чи «негативний» для них чинник — вона мала свою ціну, адже саме дискримінація національних еліт дозволила зберегти значну національну окремішність полякам, грузинам тощо. Натомість українська еліта зазнавала надзвичайно сильного впливу російської культури. Специфічні козацькі привілеї, що їх російський уряд розглядав як надані ним з його власної волі, поступово втратили значення і були скасовані, а Лівобережна Україна стала звичайною провінцією Росії. Майже одночасно такими самим провінціями стало Правобережжя, що перейшло під скіпетр Романових після поділу Речі Посполитої, та нинішній український Південь — спадок зниклого завдяки Росії наприкінці XVIII століття Кримського ханства.

Утім, нерідко можна почути таке: «Ну і що лихого в тому, що Україна стала провінцією могутньої імперії? Але ж українцям як таким непогано жилося в тій імперії, поза сумнівом краще, ніж «нині диким тунгусам» і «друзям степів калмикам», як досить зверхньо охарактеризував тих-таки «інородців» російський геній! Вони мали доступ до посад, навіть високих (граф Олексій Безбородько був канцлером Російської імперії в першій половині XIX століття, куди вже вище?!), і ніхто їх не пригноблював — так само, як і за часів СРСР, коли правляча партійна верхівка в післясталінські часи була пов'язана з Україною». У відповідь часто можемо почути не менш категоричне: «Царська Росія була тюрмою народів, де заборонялась українська мова і культура, провадилася активна русифікація, а всі українці, хто досягав високих посад, робили це ціною зради власного народу!» То хто ж має рацію в цій суперечці?

Виявляється, не все так просто. Обидві позиції справедливі й несправедливі водночас. Справедливі — бо в XIX столітті дійсно мало місце те, про що говорять і перші, і другі. Несправедливі — бо різні тенденції досить химерно перепліталися. Почнімо з того, що протягом XIX століття царська політика щодо України суттєво змінювалася (цього, на жаль, наш читач не знайде в більшості вітчизняних підручників та загальних праць з української історії). У першій третині XIX століття вона, як уважає більшість серйозних дослідників проблеми (зокрема І. Лисяк–Рудницький, Я. Грицак та А. Каппелер), не була аж надто репресивною — скоріше її можна назвати цілком поміркованою. У цей період не було видано ЖОДНОЇ заборони на друк українською мовою будь–яких книжок, а мода на все українське, започаткована ще в попередні століття, час від часу прокидалася, що засвідчує той-таки успіх Тараса Шевченка у російської читацької публіки. Адже від верто примітивні українофобські висловлювання Віссаріона Бєлінського про твори Тараса і його самого («я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал, что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и, глупы… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше»), звісно, не відображали ставлення до українського генія більшості освічених росіян. Українська культура розвивалася без помітних перешкод з боку імперського уряду, хоча була відсутня, наприклад, українська мова в системі освіти. Натомість у другій половині того-таки століття відбулися просто разючі зміни на гірше у ставленні владних кіл Російської імперії до української справи—низка заборон на українське книгодрукування (сумнозвісні Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876 року), завзята боротьба з «українофільством» тощо. У цих майже абсолютних заборонах української мови імперія пі- ціла навіть далі, ніж у репресивній політиці стосовно завжди нелояльних до неї поляків (але, як відзначає А. Каппелер, такі заходи в Росії не були винятком, вони вживались і проти білорусів, литовців та молдаван). Доволі скромні початки українського національного руху зазнали серйозних утисків. За іронією долі (чи не тільки через ту іронію, як матиме змогу переконатись наш читач), найпотужніша хвиля гонінь на «українство» розпочалася за царювання імператора, котрий започаткував еру Великих реформ у Російській імперії — Олександра II.

Що ж трапилося? Хто змінився, імперія чи українці? І перша, і другі. Спочатку щодо імперії. Річ у тому, що наявність якихось не до кінця зрозумілих імперським чиновникам етнічних спільнот з підозріло схожою на російську, але все ж нібито іншою мовою, культурними зразками та уявленнями про себе вже по–іншому сприймались освіченою верхівкою імперії саме в добу її прискореної модернізації. Російський уряд Олександра II намагався «модернізувати всю імперію, що означало систематизувати і гомогенізувати [зробити більш однорідною. — Д. Ж.] її за західним зразком. Мовна політика Росії в другій половині XIX століття принципово не відрізнялася від політики західноєвропейських держав і русифікаційні заходи щодо української мови мають паралелі, наприклад, у Франції (щодо окситанців [мешканців французького Півдня. — Д. Ж.]) чи у Великобританії (щодо ірландців). Проте здавалося, що в Російській імперії заходи були більш репресивними, бо в протилежності до західноєвропейських держав вони були породжені політичною системою, що не гарантувала основних громадянських прав, не мала конституції та політичного представництва й була втіленням економічної відсталості» (А. Каппелер). Дозволимо собі не погодитись ось у чому: російський уряд, котрий приймав заборони на друк котроюсь мовою, був нічим не гірший за європейських колег — наприклад, за уряд британський, який не тільки дискримінував ірландців у їх власній країні, а й ухвалив 1746 року закон, за яким шотландським горцям, названими в цій постанові просто «мешканцями тієї частини Британії, що зветься Шотландія», під страхом суворого покарання і навіть заслання до колоній імперії (Австралія, Тасманія) заборонялось носити будь- який традиційний одяг (включно з пледами та знаменитими кілтами — «спідничками»). Чомусь авторові здається, що російський уряд міг би ще «повчитися» поводженню зі своїми нетитульними народами у цілком «цивілізованих» тогочасних британців.

Різні історики по–різному ведуть відлік того часу, коли сталися докорінні зміни у свідомості владних кіл Російської імперії, проте вважають, що найдужче останніх налякали навіть не українські діячі та українське національне відродження, а скоріше перше в XIX столітті польське повстання 1830-1831 років, а згодом друге таке саме повстання — 1863 року. Російські діячі 1830–х років просто не могли зрозуміти: чого треба тим полякам, які й так мали таку собі «Конгресівку» («Конгресову Польщу», утворену за рішенням Віденського конгресу 1815 року, після закінчення наполеонівських воєн), тобто справжнє автономне утворення. Просто імперія Романових уперше зіткнулася з політичним організмом, який не став частиною її власного гігантського організму, і жити з цим чужорідним тілом, ніби не помічаючи його, було неможливо. Рівень національної свідомості поляків (власне—польської шляхти, яка і вважала себе тоді «нацією») був надто високий, аби вони спокійно змирилися з такою недавньою втратою державності. І жодні поступки з боку імперії, ніякі ласі шматки, кинуті окремим діячам з польського табору, не могли тут усерйоз нічого змінити. Після придушення першого і наймасштабнішого в XIX столітті польського повстання 1830-1831 років царський уряд фактично ліквідував автономні права «Конгресової Польщі» (Царства Польського). Більше того — Микола І серйозно задумався над тим, яким чином об'єднати державу, щоб такі виступи стали неможливими і в майбутньому. Раніше (з часів Петра І) зовсім не конче потрібно було бути росіянином, аби просуватися по службі чи досягати успіху в інших сферах. Громадянин імперії мав бути вірним цареві та виконувати свої обов'язки, тим паче що найбільш поширеною при царському дворі та взагалі в середовищі освічених громадян імперії мовою була французька, а зовсім не російська. Як відомо, серед еліти імперії було чимало німців, траплялись і представники багатьох інших національностей. Проте тепер головною ідеєю, навколо котрої мали об’єднатися громадяни імперії, стала знаменита тріада « православ'я— самодержавство— народність», яку віднині мусили засвоювати з дитинства піддані царя.

Вперше ці постулати озвучив міністр народної освіти імперії граф Сергій Уваров. Розумний імперський політик намагався чесно виконати покладену на нього нелегку місію за допомогою найнадійнішого способу русифікації — системи освіти. З викладацьких посад почали звільняти неблагонадійних учителів та викладачів, особливо іноземців, замінюючи їх на росіян — і українців, адже останніх розглядали як такий собі різновид росіян. Парадокс, але імперія, зовсім не бажаючи того, створювала об'єктивні умови для розвитку української культури, відкриваючи в Україні освітні заклади, — такі як Харківський (1805 року) та Київський (1834 року) університети. Останній, власне, створювався з чіткою метою — не для розвитку української свідомості, а для протистояння польським впливам, особливо сильним на Правобережжі, де польська еліта все ще була потужною навіть після репресій початку 1830-х років, і для русифікації непокірних поляків. Підтримка імперським урядом власної культури означала, за словами Я. Грицака, й опосередковану підтримку української культури. У росіян і українців у XIX столітті паралельно і майже одночасно формувалася національна свідомість, літературна мова, нова світська література тощо. Проте, чим далі розвивалися ці дві культури, тим гострішим ставало питання про те, що означає бути росіянином чи бути українцем. Інтерес до історії привів до спроб визначити, чим був той чи той період в українській та російській історії, чим була зокрема Київська Русь. Як не дивно, одним з результатів реформ Уварова, спрямованих на формування все більш національно окресленої Російської імперії, було оформлення української свідомості. Перше покоління діячів з новим рівнем української свідомості стало для подальших зразком служіння своєму народові: це були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Тож, змінювалась імперія, змінювалися й українці — і значення кирило–мефодіївців полягало передусім у тому, що вони стали передвісниками нової епохи в україно–російських взаєминах усередині імперії, котра мала тепер жити відповідно до об'єднавчих принципів «православ'я, самодержавства і народності».

Розгляньмо всі три складники. Отже, що означало «православ'я» з «магічної формули» графа Уварова у стосунку до різних народів Російської імперії, зосібна щодо українців? Значення православ'я як опори державної політики було неоднаковим протягом XIX століття. За Миколи І та Олександра III воно особливо зростало. Важливим було, насамперед, загальне протиставлення «християни — нехристияни» (так звані іновірці). У першій половині XVIII століття проводилася навіть фактично насильницька християнізація деяких народів, однак за царювання Катерини II нехристиян, котрі мешкали в Російській імперії (за винятком євреїв), у широких масштабах більше не чіпали. Урядом було гарантовано відправлення нехристиянських культів, проте нехристиянам і навіть християнам, але не православним, було заборонено вести місіонерську діяльність. Держава намагалася контролювати іновірців, створюючи офіційні заклади.

Ближчими до центру імперії вважались неправославні християни. Як ми вже казали, офіційно царська Росія гарантувала вільне існування інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Проте православна церква інколи намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн — рідше серед народів із власною землеробською або міською елітою (вірмен–григоріанців), поляків–католиків і фінів та прибалтійських, так званих остзейських, німців–лютеран), частіше серед «селянських» народів (про це поняття — далі) — естонців, латвійців, литовців, білоруських католиків. Своєрід ним було ставленя до уніатів (греко–католиків), українських і білоруських. Вони взагалі не визнавалися католиками, попри офіційні зв’язки з Ватиканом, а вважалися фактично єретиками, що відпали від православ'я. Зрештою їхню церковну організацію було розпущено 1839 року, а 1875 — остаточно заборонено. Воістину дивовижно незбагненним було блискуче, насичене категоріями освіти та прогресу імперське XIX століття, зокрема і щодо поводження з національними й конфесійними меншинами!

Починаючи з шістдесятих років XIX століття царський уряд поступово запроваджував обмеження і щодо церков та духовенства деяких неправославних християнських народів, після чого частково перейшов і до мовної асиміляційної політики (докладніше про це далі). Насамперед це зачепило поляків і литовців — після повстання 1863 року. А наприкінці XIX — на початку XX століття були вжиті дискримінаційні заходи щодо лютеранської церкви та німецької мови у прибалтійських провінціях, а частково й щодо вірменської церкви та пов'язаної з нею системи освіти. Русифікація та поширення православ'я, які йшли в цьому випадку пліч-о-пліч, були сприченені перш за все намаганням зробити згадані народи більш відданими імперії.

Внутрішнім колом, ядром народів Російської імперії за конфесійною ознакою вважалися православні. Проте вони теж були різні — існувала розбіжності у сприйнятті православних неслов'ян (грузин, молдаван, охрещених у свій час православними місіонерами народів Поволжя і Сибіру), і православних східних слов'ян. За словами А. Каппелера, «конфесійно вони були тісніше зв'язані з государем, правлячою династією та імперією, що офіційно було втілено у православ'ї, одному з трьох ключових принципів. Православну церкву було визнано"провідною й правлячою"в Російській імперії. Тільки вона мала право на місіонерську діяльність, а відхід від православної віри до 1905 року суворо заборонявся під загрозою кримінально–правового переслідування… В Росії православ'я нерідко ототожнювалося з російськістю, а в XIX столітті православні етноси держави піддавалися сильнішому тиску з метою русифікації, ніж неправославні. Уже з середини XIX століття для православних неслов'ян — грузинів та румунів — було створено російські школи, а в останній третині XVII століття мовна політика русифікації щодо цих етносів посилилася. У християнізованих анімістів у той же час, однак, заохочувався розвиток шкіл з викладанням рідною мовою, щоб спочатку зміцнити їх у вірі. У грузинів асиміляційна політика не мала тривалого успіху, в той час як румунська еліта Бессарабії частково була русифікована, завдяки чому так звані молдавани потрапили на край внутрішнього кола східних слов'ян».

Нарешті, власне осердям був так званий російський народ, що, на думку офіційних царських ідеологів, складався з трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. Уважаючи українську і білоруську мови звичайними говірками, не визнаючи права українців на повноцінну «високу» літературу, правлячі кола імперії водночас цілком спокійно дивились на спроби «малоросів» писати літературні твори на кшталт «Енеїди» — це сьогодні ми вважаємо талановиту переробку Іваном Котляревським античної класики шедевром української літератури, а тоді багато хто сприймав її як милу малоросійську пародію, що зайвий раз доводить, якою смішною може бути говірка кумедних малоросів. Проте тільки–но українці почали оформлюватись як свідома спільнота, хай спочатку невеличка й така, що складалась лише з інтелігенції, але така, що в майбутньому загрожувала розколом самого осердя «російського» народу й усієї імперії, ставлення до таких речей різко змінилось. Якоюсь мірою глибинною причиною всіх Валуєвських циркулярів і Емських указів було побоювання імперських інтелектуалів, що «малороси» можуть колись у майбутньому піти шляхом поляків — тобто фактично стати нацією й розколоти єдність «російської нації». Якщо ця «російська нація» об'єднувала всіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшоїза чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності згаданої «російської нації». Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мови і культури, що знайшло своє відображення у заборонах щодо мови 1863 та 1876 років. Утім, вони були значною мірою ситуативними, ті заборони, і щільно пов'язаними з загальною ситуацією в імперії після польського повстання 1863 року. Проте складається враження, що тогочасна російська імперська інтелектуальна еліта до кінця не вірила в те, що самі «малороси» спроможні утнути таку неприємну для імперії штуку, як її утнули поляки; інша справа, що вони можуть піддатися польській інтризі (з часом з'явиться ідея ще й про австрійську інтригу як рушійну силу українського політичного руху). За словами А. Каппелера, в Російській імперії «незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросівабо нехитрих селян, хохлів. Якщо з Малоросії виходила небезпека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців».

Проте у перебуванні в самому осерді імперського гурта народів були й свої переваги — парадокс, але попри те, що їхні народи піддавались фактично репресіям (а як інакше розцінити мовні заборони тощо?), українці й білоруси мали, либонь, найкращі, крім росіян, можливості реалізувати себе як окремих особистостей у рамках Російської імперії. Українці, що володіли російською мовою, нічим не вирізнялись із загальноросійського гурту і не дискримінувались. Однак майбутнє української нації було під великим питанням, адже за таких умов українці могли перетворитися просто на котрусь етнографічну групу росіян. Отож, чим віддаленішим від осердя, «православного російського центру» був народ в імперії, тим дужче дискримінували його представників і водночас тим кращі шанси вони діставали, аби зберегти свої особливості як окремого народу. (Ситуація трохи схожа на життя північноамериканських індіанців, яких дискримінували, але не асимілювали через надто велику несхожість. Припинення дискримінації відкрило шлях для значно сильнішої асиміляції.) Тож українцям у цьому плані особливо пощастило — чи ні, залежно від того, як на це подивитися.

Тепер про «самодержавство». Вірність (лояльність) підданих державі та правлячій династії самодержців завжди являла собою основну будь–якої імперії, зокрема, Російської. Безпека і політична стабільність були пріоритетами для центру, тому вірність неросійського населення окраїн мала для нього першочергове значення. З погляду царського уряду становище етносів у неофіційній ієрархії народів імперії залежало від міри їхньої лояльності. Так, наприклад, більшість кочових народів (зокрема, калмики, кримські татари), горці Північного Кавказу, а після польських повстань — поляки, а також євреї, вважалися ненадійними підданими, проміжне становище займали, наприклад, грузини, а ось прибалтійські німці, фіни та вірмени до середини XIX століття вважалися за вірних слуг царя (поки процеси націєтворення у цих народів не зайшли так далеко, що їх стали сприймати як не таких уже відданих царських слуг).

А що ж українці? Як знає читач, історія україно- російських взаємин була вельми непростою, і про це пам’ятали імперські діячі XIX століття. Українців за різними стереотипами сприймали то як сумнівних і зрадливих, то як вірних і трохи кумедних. На

XIX століття, як відомо, найбільшого поширення набуло сприйняття їх як колоритних, але відданих царю та імперії малоросів. Проте і їх не оминули процеси націєтворення, і українці «знову спустилися по щаблях ієрархічної драбини» (А. Каппелер) внаслідок перших політичних вимог, висунутих українським національним рухом (кирило–мефодіївцями, громадами тощо). Відігравав свою роль і той факт, що українофільський рух часто розглядався в щільному зв'язку з польським рухом, який однозначно трактували як зрадницький щодо імперії. Тому попри вірність багатьох українців престолу, до народу як такого почали ставитися з деякою підозрою, фактично частково відродився давній стереотип зрадників — «мазепинців». Довести свою відданість імперії в другій половині XIX століття українцям можна було, повністю прийнявши російські культурні зразки і мову, відкинувши ідею існування українського народу як чогось окремішнього.

Отже, протягом XIX століття російська влада спочатку була толерантною до культурного відродження українців і навіть нерідко симпатизувала йому, але в другій половині століття національний рух набув політичного значення. Оскільки «малороси» сприймались як частина російської нації, будь–яке віддалення від російської мови та культури означало небезпеку для єдності російської нації і мусило бути подоланим.